5.10. Стосунки з єврейством

Стало поганою традицією ототожнювати націоналізм з нацизмом, а український націоналізм – з антисемітизмом. Відповідно антисемі­том мав би бути ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Про це зокрема йдеться в останніх "дослідженнях" українського ан­тисемітизму, опублікованих в Єрусалимі. Автори публікації "Інте­ґральний" націоналізм Дмитра Донцова і його послідовники в сучас­ній Україні", Людмила Димерська та Леонід Фінберґ, стверджують, що його книжка "Націоналізм" (1926) має багато спільного з першою частиною "Mein Kampf" Гітлера, опулікованою приблизно в той са­мий час".²⁴⁷ Хоч з певного погляду можна говорити про вплив Дон­цова на Гітлера, а не навпаки, з огляду на неспівмірність публіцис­тичного обдарування, інтелектуальної глибини і стилістичної витри­маності. У той час, коли Дмитро Донцов досяг своєї есеїстичної зрі­лості, Гітлер був лише початківцем, який так ніколи і не піднявся за межі примітивного вульґаризаторства ідей консерватизму, традиціо-налізму та європейської культурної спільності у вигляді доктрини "нової Європи".

Також несправедливою є інша паралель, – твердження авторів зга­даної праці, що УНА-УНСО – це організація "донцовського" ідеоло­гічного спрямування. Павло Хобот переконливо довів, що ця органі­зація, якій, до речі, важко закинути антисемітизм, і яка експлуатує назву "націоналістичної", не може бути такою фактично, за спові­дуваною ідеологією, представленою, головним чином, Дмитром Кор­чинським та Славком Артеменком. Мова може йти лише про праг­матичну демагогію, культурний марґіналізм²⁴⁸ і тоталітаризм: "Ро­мантизм Донцова в ідеології УНА трансформувався у служіння особи УНА (що виступає в образі нації) як вищому Абсолюту".²⁴⁹

Про "суттєвий антисемітизм Донцова"²⁵⁰ пише і Тарас Кузьо. Як правило, подібні звинувачення ґрунтуються на статтях, друкованих у "Літературно-Науковому Вістнику". Дмитро Донцов дійсно вмістив у ЛНВ серію полемічних антиєврейських публікацій, пов'язаних із вбивством Симона Петлюри і процесом Шварцбарда. Справа в тому, що захист і пізніше виправдання Шльоми Шварцбарда будувалися на тому, що він ніби-то мстився за єврейські погроми в Україні і ні в якому разі не був більшовицьким агентом, а тільки символом помсти євреїв українцям. Донцов різко заперечив таке протиукраїнське уза­гальнення, тим більше з історичними аналогіями. "Не рівняймо його (Симона Петлюру – С.К.) ні до Хмельницького, ні до Мазепи, ні до Орлика. Не можна рівняти нашої скаліченої сучасности до зрізничко­ваного й барвистого українства тих часів".²⁵¹

Українцям дійсно бракувало згуртованої визначеності у просту­ванні до мети – державної незалежності. Але в будь-якому разі єврейські погроми ніколи не були однією з цілей національно-ви­звольної боротьби. "Отже, не польське і не жидівське питання були ті помилки, за які можна винити Петлюру. Його найважнійшою "по­милкою" були "жіночі якості його вдачі", як каже один з його біо­графів і прихильників. Сі його "якості" натхнули великою любов'ю до рідного краю його ідеал, але – не позволили дати йому виразний, яс­кравий вигляд, що вабив би маси і фасцинував їх".²⁵²

Процес Шварцбарда перетворився на антиукраїнську пропаган­дистську кампанію світового розмаху. Дмитро Донцов у своїх пуб­лікаціях у ЛНВ попереджує, що така практика є нечесною і небез­печною, оскільки українці не будуть довічно перебувати у становищі бездержавної нації. Якими ж будуть вихідні точки міжнаціонального діалогу в майбутньому? "На всякий випадок – ліпше, коли вони за­здалегідь знатимуть, що – рішати про колонізацію на Україні будуть не Тореси, лише Україна; що про національну автономію і взагалі про становище меншостей у нас рішатимуть не Рафеси, лише сама Україна; та що рішати про те, чи бути їй самостійною чи ні, ріша­тимуть не Шварцбарди ані Троцькі, лише знов таки сама Україна! (...) А головно не думайте, що ми труп".²⁵³

Нещодавно у Науковому збірнику УВАН (Нью-Йорк, 1999) вий­шли друком документи, які незаперечно доводять більшовицьку пар­тійну приналежність колишнього червоноармійця Шварцбарда. Мар­ко Антонович і Роман Сербин з'ясовують, що "Національні Архіви в Парижі (фонд 713490) зберігають вісім документів, пов'язаних з поліційним наглядом за ячейкою жидівських комуністів, які в кінці 1921 р. і на початку 1922 р. діяли у французькій столиці".²⁵⁴ Шварц­бард посідав у цьому колі керівне становище. Шпигунське звідом­лення зазначає: "Париж, 10 грудня 1921. Ще в Одесі Шварцбард встановив контакт з большевиками. Член більшевицької організації, редколегії жидівського часопису "Друг робітника" в Лондоні та аґент цієї організації в Парижі, він має завдання керувати і наглядати за більшевицькою пропагандою в середовищі російських і польських жидів взагалі і в профспілках зокрема".²⁵⁵

Претензії Дмитра Донцова мали не біологічний чи расистський, а політичний характер. "Нам не треба, щоб москалі й жиди вчилися по-українськи, це прийде самохіть, лише щоб вони перестали грати ролю меншости, що панує над більшістю, щоб та меншість перестала грати ролю аґентів метрополії".²⁵⁶ Справу Шварцбарда він узагаль­нює саме у напрямі українсько-більшовицького політичного загос­трення, яке накладалося на тривалу традицію українсько-єврейського протистояння із соціальним підтекстом ще з часів польського панування, чи навіть давніше.

Більшовицька революція була сприйнята російським єврейством з піднесенням, оскільки воно перебувало у надзвичайно приниженому з боку держави стані. Якщо 1897 року в Москві мешкало 8.100 євреїв, що складало 0.8 % населення міста, то в 30-х роках – уже 450.000 єв­реїв, тобто 13 %. Ось слова з брошури Самуїла Рота, виданої 1925 ро­ку в Нью-Йорку: "Ми, жиди, дістали волю й можливість помсти. Уряд, що хотів нас задушити, даремно звивається в корчах у поросі минулого. Там, де ми раніше були гноблені й переслідувані, там сьогодні ми найжорстокіші переслідувачі".²⁵⁷ Навіть прихильник українсько-єврейського порозуміння Ізраїль Клейнер так описує того­часні події: "Вибухнула революція, єврейська молодь піднеслася на дусі. Солодка цукерочка свободи, рівности й братерства замайоріла в повітрі, і, здавалося, що досить простягти руку, щоб її вхопити".²⁵⁸

Дмитро Донцов друкує в ЛНВ ХV розділ з книжки "Impression of Soviet Russia" професора французької літератури й історії в Едін­бурзькім університеті, свого часу гостя Льва Толстого в Ясній Поля­ні, бельгійця з походження Ш.Саролеа під назвою "Большевизм і жи­ди". Донцов зазначив, що витяги з них вміщували на своїх сторінках багато відомих журналів, як New York Times, Revue Belge, із слов'ян­ських – Narodni Listy, "Руль" і Rzeczpospolita. У Лондоні дуже швид­ко розійшлися три видання цієї книги. У французькому перекладі вона вийшла з передмовою кардинала Мерсіє.

Саролеа стверджує, що "нам лишається тільки приняти брутальну дійсність і признати, що большевицька революція в значній мірі була організована одиницями жидівської раси. Є ще другий факт, не мен­ше вразливий, з яким треба рахуватися: вчинки, доконані сими осо­бистостями жидівської раси, збудили в серці російського народу жадобу помсти, яка, в близькім майбутнім, грозить страшними репре­саліями міліонам невинних жидів. В моїх вухах ще й досі бринять зловорожі слова пророцтва, що я чув від найславнішого німецького жида, який сам упав жертвою антисемітського фанатизму. Одного вечора, по довгій розмові з Ратенавом, я запитався його, чим – на його думку – скінчиться російська трагедія. Він відповів мені, що бачить лиш одиноке її закінчення: найстрашніший, який лиш знає жидівська історія погром".²⁵⁹

Погляди Саролеа для нас набувають великої ваги з огляду на те, що вони висловлювалися перед другою світовою війною. "Для істо­рика наймудрійшою методою було б передусім відділити величезну масу жидівства від політики і злочинів більшовизму, а потім розшу­кати історичні причини, завдяки яким мала жидівська жменька змог­ла стати головним чинником світової революції. Тим конечніше ужи­ти сеї методи, що в багатьох европейських країнах маємо діло з не­безпечною тенденцією: зробити відповідальними за розцвіт, поши­рення і спустошення большевизму цілий жидівський нарід, а не лиш дійсно винних. Чим раз більше шириться переконання, що больше­визм є в значній мірі жидівська конспірація, диявольська програма знищення християнської цивілізації. Мої міркування мають ціллю показати фальшивість антисемітських арґументів".²⁶⁰

Особливо загрозливою була ситуація в Україні. Орест Субтельний також підтверджує, що "євреїв було непропорційно багато у більшо­вицькому керівництві, серед командирів продзагонів і особливо – у всіма зненавидженій ЧК".²⁶¹ І взагалі, справу того, що радянська влада була в Україні окупаційною, не-українською, підтверджує той факт, що цілком не-українською за своїм складом була більшовицька партія. У 1923 році членами КП(б)У були тільки 23 % українців, а на кінець 20-х років – 25 %, причому поповнення відбувалося переважно за рахунок нижніх ланок.²⁶² Ситуація змінилася тільки внаслідок повної деморалізації нації, а саме після голодомору 1932-1933 років.

Додамо сюди визнання самого Лева Троцького про те, що "кому­ну, чрезвичайку, продзагони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі".²⁶³ Тому, на думку Дмитра Донцова, однією з важливих причин конфліктів між українцями і євреями під час визвольних змагань було те, що останні багато в чому уособлю­вали радянську владу.²⁶⁴

Отже, погляд головного редактора ЛНВ на українсько-єврейські стосунки ми не можемо назвати антисемітським. Спеціальне поборю­вання євреїв ніколи не було складовою частиною ідеології українсь­кого націоналізму. Доктрина погромництва, навіть на території Укра­їни, має російське чорносотенське походження і не пов'язана з укра­їнським культурним ґрунтом. Мова йде про позицію Донцова у кон­кретній ситуації. Але кому вигідно бачити в українцях антисемітів? Очевидно, тим, хто робить собі з такого заняття певний політичний капітал або просто боїться втратити роботу. Інша річ, що треба усу­вати підстави для відродження шкідливих стереотипів у міжнаціо­нальних стосунках, зокрема на широких пострадянських теренах.

Слід звернути увагу на "Відкритий лист Березовському, Гусинсь­кому, Смоленському, Ходорковському, та іншим олігархам" популяр­ного письменника Едуарда Тополя, опублікований в газеті "Аргумен­ты и факты" (ч. 38, 1998). Борис Березовський заявив, що вперше за тисячу років з моменту поселення євреїв у Росії вони одержали ре­альну владу в цій країні. Тополь застерігає, що зневажливе ставлення до росіян у Росії і грабунок країни знову може викликати до життя демона російського погромництва. "А інакше який-небудь черговий Клімов напише роман "Єврейська влада" – про винищення євреями російського народу. Ви цього хочете, Бориси Олігарховичі?"²⁶⁵ Укра­їна ж досі тісно пов'язана з Росією економічно і політично.

Ми не повинні забувати власну історію, але також не можемо жи­ти лише минулим. Навпаки, здорова нація живе майбутнім. Тобто нам треба формувати нормальне перспективне мислення. Для цього маємо добрі прецеденти. Той же Ізраїль Клейнер вказує на спільне у поглядах Донцова і Жаботинського, ідеологів українського і єврейсь­кого націоналізмів, перед першою світовою війною.²⁶⁶ А боротьбу ОУН-УПА розглядає як героїчну і національно-визвольну: "Вперта і героїчна боротьба, яку протягом кількох років провадили західно­українські націоналістичні партизани проти радянського режиму, завдала цьому режимові відчутних ран".²⁶⁷ Інший сучасний єврейсь­кий вчений і публіцист, Мартен Феллер, у своїх книжках висуває на перший план ідею людяності як мірило і головний принцип міжнаціональних стосунків.²⁶⁸ А видатний діяч ОУН історик Петро Мірчук, вказуючи на об'єктивне соціальне підґрунтя українсько-єв­рейських конфліктів, каже, що треба дивитися в майбутнє, "ширити довір'я і пошану" між українцями і євреями.²⁶⁹

Твердження про те, що Дмитро Донцов був антисемітом, є безпід­ставним. Воно базується на довільному висмикуванні цитат і вульгар­ному трактуванні історичних фактів. Така політика на меті дискре­дитацію не лише українського націоналізму, але також всіх українців. Ідеологія українського націоналізму, зокрема у працях Дмитра Дон­цова, має конструктивний характер і не будує своїх постулатів на руйнівній, заперечуючій основі. Прагнення добра для українців зов­сім не вимагає зла для когось іншого.