5.2. Ситуація в Європі

Між двома світовими війнами, у 20-30-х роках ХХ століття, в Європі виникла і зміцнилася своєрідна мода на тоталітаризм. Ніхто нікому не довіряв. На тлі загального виснаження війною, принижена Німеччина, передусім у прагненні реваншу, знайшла собі потужного спільника – СРСР, який у цей час готувався до глобальної війни. Ра­зом з тим, формування націонал-соціалістської системи було націона­лістичною реакцією на інтернаціоналістичний комунізм. Саме в цьому ракурсі до Адольфа Гітлера (1889-1945) ставилися США та держави Європи, ганебно-поблажливо реагуючи на його "витівки", включно з розподілом Чехословаччини.

Але ще незадовго перед тим, після закінчення першої світової війни, були великі надії на раціональне і справедливе перевлаштування світо­вого порядку, коли всі держави матимуть спільну трибуну для з'ясуван­ня своїх проблем – Лігу Націй. За словами Ісайї Берліна, "не треба наго­лошувати на очевидний факт, що значна більшість суверенних держав-членів Генеральної Асамблеї Об'єднаних Націй дуже часто діє під впливом сильних націоналістичних пристрастей, навіть частіше, ніж колись це мало місце в Лізі Націй. Маю підозру, що попри інтелігенцію та інтуїцію пророків дев'ятнадцятого століття, більшість з них була б цим немало подивована, бо тогочасні спостерігачі суспільного й полі­тичного життя, як націоналісти, так і ненаціоналісти, здебільшого були схильні передбачати занепад цього відчуття".³⁰

В Італії був дуже популярний фашистський рух під проводом Беніто Муссоліні (1883-1945). Ця популярність була великою мірою заслуженою з огляду на швидке відродження переможеної у війні країни та розправою з комуністами й відведенню "лівої" загрози. Не­оформленість такого міжнародного арбітра, як Ліга Націй, слабкість західних демократій, загальна економічна криза, загроза з боку мілі­таризованого Радянського Союзу та Німеччини, що відроджувалася швидкими темпами, сприяли поширенню атмосфери розгубленості й невпевненості навіть у ближньому майбутньому.

Всі розуміли, що так довго тривати не може і друга світова війна неминуча. Кожний готувався до захисту власних національних інте­ресів, не розуміючи, що може існувати така глобальна загроза, яка зумовлює наявність багатьох спільних інтересів, що їх також треба відстоювати. Традиційний європейський націоналізм став єдиною антитезою радянському інтернаціоналізмові. Цей факт також примен­шив чуйність до гітлерової агресивності. Німеччина розглядалася як єдина сила, що зможе протистояти СРСР, а економічно розвинена Чехословаччина – як противага Райхові в Європі.

Пишучи про націоналізм, Ісайя Берлін уже в наш час робить ви­сновок: "Проте нема, гадаю, перебільшення в думці, що кожен полі­тичний рух (принаймні поза західним світом), що не пристав до спіл­ки з національними почуттями, був приречений на невдачу. Повто­рюю заново: я не історик і не політолог, а тому не кажу, що мені вдалося пояснити явище націоналізму. Я лише хотів звернути увагу на кілька проблем і показати конечність пильніше придивитися до тої особливої вітки романтичного бунту, що так вирішно вплинула на кшалт нашого світу".³¹

До другої світової війни готувалися не тільки держави. До неї готувалися також нації, що не мали власних держав, як українці, але вони вже були готові відстоювати свої національні інтереси. Мова йшла не лише про ідеологічну, а також – про військову мобілізацію, оскільки неспроможність народу до самозахисту означала би націо­нальну загибель – політичну і фізичну. В таких умовах до другої сві­тової війни підійшли українці, які програли свої визвольні змагання. У 30-х роках все більшої сили і розмаху набуває український націо­налістичний рух.

Д.Армстронґ, підкреслює, що він має свої іманентні особливості й не втискується в загальноприйняті класифікації. Він пише, що рух, загальновідомий в американській науці як "інтеґральний націона­лізм", постав у Західній Європі наприкінці дев'ятнадцятого століття, набагато раніше, ніж комунізм набув хоч якогось реального політич­ного значення. Одним із перших виразників цієї ідеології був Шарль Морра, який із групою крайніх французьких націоналістів і прихиль­ників політичної реакції заснував на межі століть "Аксйон франсез" ("Французьку дію"). Інтеґральний націоналізм не здобув великої під­тримки ні у Франції, ні в інших країнах Західної Європи, але його видозміни стали панівною силою в "незадоволених" країнах Цен­тральної та Південної Європи у 20-і роки. Він був елементом, який підготував ідеологічну платформу для фашизму Муссоліні і для виникнення нацистської партії у Німеччині. Його вплив також сильно відчувався в крайніх націоналістичних партіях Польщі, Угорщини, Румунії й Югославії. З тієї причини, що інтеґральний націоналізм за визначенням швидше є рухом окремих націй, ніж універсальною ідеологією, і його прихильники відкидають систематичні раціональні програми, важко точно означити його природу.

"Проте впадають у вічі такі риси: 1) віра у націю як найвищу цінність, якій повинні підпорядковуватись усі інші, – у ґрунті тоталі­тарне положення; 2) дотримування містичної ідеї солідарності всіх індивідуумів, які складають націю, яка, як правило, полягає на припу­щенні, що біологічні риси і необоротні наслідки історичного розвитку згуртували їх в одне органічне ціле; 3) підпорядкування раціональної аналітичної думки "інтуїтивно правильним" емоціям; 4) вираження "національної волі" через сильного лідера і групу націоналістичних ентузіастів, зорганізованих в одну партію; 5) прославляння дії, війни і насильства як вищого прояву біологічної життєздатності нації".³²

Поширення українського націоналізму пояснювалося не лише наявністю програми національного визволення, але також, як у Захід­ній Європі, – реакцією на комунізм. Д.Армстронґ також відзначає, що на початку 20-х років комуністичні впливи загрожували прихилити більшу частину українського студентства; це справджувалося не ли­ше у легально визнаних університетах, але також у підпільному університеті, який створили у Львові українські вчені.

Вчений зауважує, що одним з основних чинників переходу сту­дентів від комунізму до національного руху, була діяльність Дмитра Донцова. "Донцов, східний українець за походженням, був активним поширювачем ідей націоналізму ще перед першою світовою війною. На початку 20-х років його вчення стало нагадувати інтеґральний націоналізм, хоча, очевидно, більшість його ідей швидше походила від німецьких націоналістів Фіхте та Гердера, ніж від Морра або та­ких італійців, як Парето і д'Аннунціо".

За Армстронґом, серед того, що відрізняє український націоналізм від основної моделі інтеґрального націоналізму, можна підкреслити такі ідеї: 1) ставка на силу в ідеології чітко виражалася у запереченні можливості підтримувати відкриту опозицію до панівної групи та у пропаганді теро­ризму; 2) через те, що держави, яку можна було б вважати опорою "націо­нальної ідеї" не існувало, обов'язковим було дотримання абсолютної "чис­тоти" національної мови та культури; 3) відсутність традицій держави, яка б через свої інституції і легальні структури підтримувала національні устремління, а також опозиції до існуючих держав, про­вадили до культу "нелегальності" як такої; 4) у тісному зв'язку із дво­ма попередніми пунктами: істотний ірраціоналізм ідеології виражав­ся надзвичайно романтично, але це незіпсованим українцям здавало­ся більш щирим, ніж цинічне відкидання здорового глузду німцями й італійцями; 5) невдача намагань старшого покоління, його тенденція до компромісу з польськими "окупантами" збільшували природну схиль­ність інтеґрального націоналізму покладатися на молодь і відкидати по­міркованість старших. Протягом 20-х років Українська військова орга­нізація та Союз української націоналістичної молоді поступово завоювали майже всі політично активні верстви Західної України, крім тих, що були прихильниками поміркованих ліберальних партій.³³

"Націоналізм є рішучо в моді",³⁴ – писав Дмитро Донцов у "Літе­ратурно-Науковому Вістнику" 1928 року і був повністю правий. Він як ніхто інший відчув і переніс у свої публікації той дух авторитаризму та національної мобілізації, який панував у тогочасній Європі й без якого не могли обійтися напередодні тотальної війни українці. "Муссоліні, Ле­нін"³⁵ виступають у Донцова типами політичних лідерів, які очолили мобілізацію. Це свого роду методологічні приклади для українства, що повинно було зустріти наступну війну у всеозброєнні.

На 1924 рік, за Донцовим, припадає "утвердження фашизму і "пра­вого" курсу на Угорщині і в Баварії, еспанський переворот і повний занепад парламентаризму в Німеччині, з другої сторони – зріст укра­їнської "смєновєховщини", повна абдикація з самостійницьких ідей, поворот від незалежництва до провансальства, який прибирає тут – форми "автономізму", там – погодження з "радянською систе­мою" і з радянською "самостійністю", яке в своїх екстремах веде до чисто кулішівської апотеози цивілізаційної місії Росії і до кпин із державно-творчих інстинктів української нації. Сі явища остаточно скриста­лізувалися власне в минулім 1923 році. В сім відношенню се був фатальний для нас рік. Де інде се був рік аґонії лібералізму, в нас він був роком аґонії самостійної політичної думки".³⁶ А через десять років, у 1933, Дмитро Донцов вже з позицій відчуття власної сили напише: "В Парижі щойно закінчився конґрес мертвих душ – недо­битків 2-го соціялістичного інтернаціоналу".³⁷ Тоді, багато в чому завдяки Донцову, в українському політикумі відбувся перелом у бік націоналізму.

Дмитро Донцов наполягає на ідеологічному зверненні до євро­пейського консерватизму і традиціоналізму, до ідеалістичних тради­цій європейського Середньовіччя. "Мій край перед усім" – се девіза здорових націй світа, їх святий національний еґоїзм і – одна з перших девіз вашої організації".³⁸ Тогочасний принцип здобування цілком, в розумінні Донцова, ідеологічно накладається на новітній авторита­ризм. "Ідеал Окціденту – се культ успіху, перемоги в співзмаганню. Се його маркантна черта, що так ріжнить його від Орієнту".³⁹

З такого погляду десь поруч перебувають навіть ідеологічні про­тивники, оскільки всі вони жили і боролися в межах тих самих пра­вил гри. Як колись тамплієри із своїми ворогами, так пізніше "подіб­ною мовою розмовляв із папськими висланцями Мартін Лютер. (...) Так само заховувався й Гнат Лойола, який наражав себе нераз навіть на гнів намісника Св.Петра".⁴⁰ У цьому ж розрізі Дмитро Донцов пропонує розглядати максиму Макіавеллі: "числити тільки на свою силу".⁴¹ Він пише, що "мало є людей, яких би так завзято лаяли і ненавиділи, як Макіявеля. І то протягом чотирьохсот років, що минули з дня його смерти: доказ небуденної цивільної відваги й гос­троти думки! (...) Ніколи наука Макіявеля не була така актуальна, як тепер. І ні для кого так, як для нас".⁴² Це європейська наука визначености. "На Заході тоді шукали їх, на правдивім Заході знай­дуть їх і тепер. Ad Fontes!"⁴³

Вважаючи Росію головним ворогом України, він не акцентує ува­гу на інших, дрібніших окупантах. Одним з виключень був польський шовініст Роман Дмовський, який, писав про "упадок Европи" і "не­зіпсутість" російського Сходу. Полеміці з Дмовським Донцов при­діляє значну увагу.

Дмитро Донцов заперечує псевдодемократичну фразеологію, яка не має внутрішнього змісту, окрім обману. Він говорить про трупи ілюзій, про те, що весь світ озброюється – і одночасно говорить про мир. "Волею насичений світ, обдертий з глупих масок різних ідео­логій острим, відсвіжуючим повітрям гірських шпилів. Хто хоче дихати ним, мусить мати міцні легені, або – згинути".⁴⁴ Тільки така політика може називатися дійсно реалістичною. "Там, де місце мора­лі Рішельє, Бісмарка, Маккіявеллі і Фіхте заступає мораліна філістрів, народ перемінюється в гієн і шакалів, сварливих і завзятих – в дрібнім і нерішучих – у великім".⁴⁵

Однак Дмитро Донцов прихильно ставиться до головного джерела ліберальної фразеології – Сполучених Штатів Америки. Йому імпо­нують працьовитість, енергійність, оптимізм, прагматизм американ­ців. "Людина тут не раб природи, лише її пан".⁴⁶ Згідно зі своєю манерою мислення "або-або", він формулює ще одну дилему: "Є на землі два великі народи – Росія і Англоамериканці. Один має за головний засіб акції свободу, другий – рабство. Між сими культура­ми нам треба вибирати".⁴⁷ Це ще один штрих до розуміння Дмитра Донцова, який не давав Україні та українцям готових рецептів, лише спонукав до пошуків органічних форм і методів національних думан­ня, дії та почування.

Тут же – розуміння України як форпосту й заборола європейської цивілізації перед Азією. "Сей дух окцидентальної цивілізації мусимо віднайти в собі, наново мусимо воскресити забуті традиції нашої ста­родавньої культури, коли не хочемо розплистися в Московській псевдокультурі, що є передовсім культурою застою".⁴⁸

Щодо ірраціональних підстав сучасного українського націоналіз­му, то дійсно ми можемо відзначити цей аспект у Донцова під несум­нівним впливом сучасних йому європейських теоретиків, на яких він посилається у своїх працях. "Устами може найбільшого свого апос­тола, М.Бареса, новітній націоналізм здетронізував l'intelligence, а натомість поставив афект, як найбільшу вибухову силу в історії людськости. Новітній націоналізм зачав шукати свого Бога не в викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнім бажанню, у власній вірі; не в арґументах, лише в contra spem spero!"⁴⁹ Хотіння такого ро­ду перебуває десь на межі войовничого релігійного ідеалізму та новітнього поганства, яке цілком закономірно і справедливо запере­чували ідеологи українського католицизму. Десь між подібними екстремами і формувався дух тогочасної Європи.

"Літературно-Науковий Вістник" не лише виражає погляд самого Донцова, але всебічно формує новий український світогляд і створює відповідну атмосферу войовничости до всього ворожого українству. Попри все, Україна – невід'ємна частина Європи у сенсі традиції, культури й сучасного політичного життя. "Дуже помилиться той, – пише Дмитро Андрієвський у ЛНВ, – хто поспішившись, закине мені висновок про гниття Европи в корені і про неминучий прихід "вар­вара". Зазначений стан Франції свідчить найбільше про новий процес пересування центра ваги европеїзму, як то бувало вже нераз, в якийсь певний бік, але не про занепад і розклад самого організму. З серед давніх народів Европи деякі переживають небувалий приплив сил (Італія), інші виявляють нечувану живучість (Німеччина). Але є ціла велика низка (від Балтики до Чорного моря й Адріятики) народів, яка щойно виходить на поле історії, або до того лише готується. І той "варвар", що поквапиться за спадщиною старої Европи, дістане остру відсіч і дуже дошкульно "по пальцях".⁵⁰

Європейська закоріненість є надзвичайно важливою для форму­вання нової націоналістичної ідеології. Дмитро Донцов зазначає, що ця закоріненість передусім відкидає однозначний чи спрощений погляд на життя, – "ідеологи національної України – неприєднано ворожої Ро­сії і большевизмові – повинні теж багато придбати від "абстрактної Европи" і – стати сучасниками доби, в якій їм судилося жити".⁵¹

Так і сам Донцов не належить до якогось одного інтелектуального напрямку. Михайло Чугуєнко зазначає, що "політичний світогляд Д.Донцова пройшов у процесі свого розвитку ряд етапів, кожен з яких характеризувався притаманною йому формою ідеології та типом світогляду. Однак на майже всіх цих етапах виразно простежується тенденція до синтезу в одне органічне ціле революційних та консер­вативних ідеологій. Найголовніші ідейні впливи, які позначились на формуванні донцовського політичного світогляду, такі: марксизм, ніц­шеанство, християнська філософія".⁵² Сюди ми не можемо не додати європейський і зокрема український традиціоналізм, бо без нього невизначеним залишиться питання донцовського консерватизму.

Основа українського націоналізму – традиція, від якої не можна ні відмовитися, ні відмахнутися, вона зумовлює не тільки сучасне, а й майбутнє народу. "На традиції не сміє забувати жаден нарід, що хоче жити. Особливо той, що відроджується до нового життя. Бо правдиво сказав Ніцше, що лише там можливе воскресіння, де є могили: що вдихнути живу душу можна лише в уже готовий, хоч хвилево зав­мерлий організм, що завтра має лиш той, хто мав вчора; що встати може лише нація, що має традицію".⁵³

Знову позитивні приклади Донцова – із сучасної йому міжвоєнної Європи. "З давніх часів датується "шатость" українська. Але найви­щий час знищити її в собі. (...) А в дальшій перспективі наступить те, чого боявся Барес для Франції, загроженій інтернаціоналістичними і пацифістично-угодовськими кличами: "Колись, писав він, жили ми спільними думками та інстинктами", але тепер чужі хочуть "накину­ти нам їхній спосіб відчування. Тріумф їх світогляду допровадить до руїни нашого краю. Ім'я Франції може й лишиться, але специфічний характер нашої землі буде знищений, а нарід, що житиме на нашій території, прямуватиме до призначення, цілком протилежного до призначення і потреб давніх французів".⁵⁴

Степан Галамай пояснює акцентацію українського націоналізму згідно з європейською романтичною традицією. Він пише, що з дефі­ніції Ернеста Ренана подібно, як у Дмитра Донцова, в понятті нації високо піднесено такі складові елементи, як національна свідомість і воля. Ренан твердить: "Мати славну минувшину, спільну волю в су­часності, мати за собою спільні великі діла й мати на думці виконати нові дальші – це є головні передумови існування нації... В минулому спадщина великої слави й волі, така сама програма для здійснення на будуче... Існування нації – це щоденний плебісцит". Галамай також згадує "вислів Ренана під час його викладу в Сорбонні п.н. "Що є нація?": "Людина не є рабом ані раси, ані мови, ані релігії, ані струму рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике скупчення людей – здорового розуму та великого серця утворює національну свідомість, що називається нацією".⁵⁵

Тому має рацію Михайло Чугуєнко, роблячи висновок: "Таким чи­ном, аналіз концепції про тоталітарну спрямованість суспільно-полі­тичних поглядів Д.Донцова виявила її хибність та внутрішню супе­речливість, а в кінцевому підсумку – загальну неадекватність правди­вій спрямованості створеної Донцовим ідеології. На думку автора, набагато пліднішим було б інтерпретувати донцовські погляди в контексті духово і генетично близьких їм ідей европейського та укра­їнського консерватизму".⁵⁶

З тих багатьох європейських теоретиків і політичних діячів, які мали вплив на формування політичної філософії Дмитра Донцова, можемо зо­крема назвати французького письменника і політика, теоретика радикаль­ного націоналізму Мауріція Оґюста Барреса (1862-1923), автора праць "Вигнання" (1897) та "Звернення до солдата" (1900); французького мисли­теля Жоржа Сореля (1847-1922), який еволюціонував від захоплення Марксом, Прудоном до Берґсона і Ніцше. Зокрема відомі його твори "Роз­думи про насильство", "Ілюзії прогресу" (1906).

Слід також звернути увагу на твори маркіза, італійського соціоло­га та економіста Вільфредо Парето (1848-1923) "Перетворення демо­кратії", "Трактат із загальної соціології". За Ж.Сорелєм та Г.Москою Парето вказував на значення насильства в розвитку суспільства, ве­лику роль пануючої меншості в управлінні політичною системою.

Несумнівно, у фокусі уваги Дмитра Донцова перебував італійсь­кий соціолог і політолог Гаетано Моска (1858-1941), автор низки творів, зокрема "Теорія урядів і парламентська система", "Сучасні конституції", "Основи політичної науки", "Історія політичних док­трин". Моска виступив з ідеєю нового політичного класу, точного визначення котрого так і не дав. По суті, це правлячий клас, який бере на себе управління суспільством, а тому має певні привілеї. Пізніше Моска і Парето назвали цей "політичний клас" елітою.

Не можна оминути ще цілий ряд інших імен. Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) – німецький філософ-романтик та громадський діяч. Під час окупації Берліна французами виступає в залі Берлінської Акаде­мії "Промови до німецької нації". Артур Шопенґавер (1788-1860) – німецький філософ-волюнтарист. Фрідріх Вільгельм Ніцше (1944-1900) – німецький мислитель, автор концепції надлюдини. Освальд Шпенґлер (1880-1932) – автор надзвичайно популярного у ті часи трактату "Присмерк Європи". Роберт Міхельс (1876-1936) опрацював "твердий закон олігархії". Його праця "До соціології партійної справи в новітній демократії" побачила світ німецькою мовою у 1911 році. Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883-1955) – іспанський філософ, есеїст, який розглядає суспільство як динамічну єдність двох чинників: меншості і маси. Написав відому книжку "Бунт мас" (1930). Всі вони в тій чи іншій формі відстоювали ідеї романтизму, активізму та елітаризму.

Олександр Мотиль звертає увагу на те, що Дмитро Донцов не був звичайним компілятором чи просто популяризатором цих ідей. "Те, що він здобув з творів Барреса, Морра, Парето, Шопенґавера, Ніцше, Сореля, Зіммеля, Лебона, Геґеля, Зомбарта та багатьох інших, було підтвердженням ідей, до яких він у більшості випадків прийшов са­мостійно. Самий стиль, яким написаний "Націоналізм", свідчить на користь цього висновку. Після констатації ідеї Донцов нескінченно підкріплюватиме її цитатами з вищеназваних авторів".⁵⁷

Дійсно, авторитаризм і, тим більше, тоталітаризм не був у Донцо­ва самоцінною вартістю. Головним джерелом тих ідей, що їх прого­лошував і пропагував головний редактор ЛНВ ("Вістника") виступає потреба відстоювання українських національних інтересів і далі – створення УССД. Цим пояснюється його зацікавлення тогочасними західноєвропейськими активістичними й елітаристськими концепція­ми, які були не лише модними, а також – сучасними, актуальними та адекватними тогочасній політичній дійсності. Його доктрину слід розглядати не як закінчене вчення, а як інтелектуальне шукання, своєрідне щеплення на українському ґрунті традиції європейського неспокою і здобування.