5.4. Ставлення до Росії

Неприйняття всього російського стало однією з наскрізних ідей, що пронизували творчість Дмитра Донцова. Засаднича – тактична, стратегічна, історична, культурна й геополітична ворожість Росії до України була і є настільки очевидною, що нерозуміння цього факту слід розглядати як величезне викривлення української суспільної свідомості під час тривалого життя в силовому полі імперії. Три "братські" зближення: за часів Переяславської ради, після 1917 і 1939 років супроводжувалися масовими репресіями українців, нищенням української культури та різних національних інституцій.

Михайло Грушевський писав про перше "зближення": "Але все те, що діялося досі, від часів руїни, ще було нічим в порівнянні з Петро­вими репресіями. Палення, нищення, масові вбивства – непотрібні, безцільні, в стилі середньоазійських "бичів людства"; суворі, вишу­кані форми карання смертю; тортури, биття на смерть за найлегшим підозрінням, без всякого приводу навіть – все се сипнуло в такій мірі, що зовсім приглушило суспільність".⁷⁰

Ленінсько-сталінські репресії в "країні рад", найбільше на терито­рії України, також стали чимось нечуваним в історії людства. Ситуа­ція зовсім не змінилася на Західній Україні після "золотого вересня" 1939,⁷¹ символом чого може бути Дем'янів лаз, який "розкрив живим страшну таємницю про закатованих".⁷² Це також символ російської дикості й неспроможності цивілізуватися, визнавши загальнолюдські (християнські) цінності нормою власного життя. Подібне нерозумін­ня ситуації зустрічається не тільки в Україні, але й серед українських лібералів діаспори. Тарас Кузьо пише про "расистські вислови щодо всіх росіян" у Бандери і Донцова.⁷³ Насправді донцовські оцінки ро­сійської традиції були найвлучнішими: "Терор і блеф – ось ті кити, на яких тримався царат; ось ті кити, на яких тримається большевизм".⁷⁴

Можна поставити питання по-іншому: "Чи правда, що всі (майже всі?) росіяни в Росії вражені імперським шовінізмом?" Варто провести відповідне соціологічне дослідження, щоб переконатися, що це справді так. Саме тому Роман Кісь вже після розпаду СРСР поставив під сумнів євразійськість Росії. Він питає, чим вона є насправді, це: "Євра­зія чи Азопа?"⁷⁵ Відповідь очевидна, Росія являє собою типову азійську деспотію з модернізованим і прикрашеним наскрізь ідеоло­гізованою імперським мракобіссям культурою фасадом. "Однак для Європи сьогодні чи не найбільшою загрозою є її власна сліпота, її власна глухота, її байдужість, її мовчазне потурання московському мілітариз­мові; і опортунізм і полохливість",⁷⁶ – продовжує Роман Кісь.

Часові рамки розвитку власної націоналістичної доктрини Дмитро Донцов визначив таким чином: "Які б ідеї Донцов не голосив – чи ідеї самостійности і сепаратизму (1913), чи націоналізму (1926), чи традиціоналізму (1944), завше його старалися відлучити від пануючої політичної "церкви" і всіма силами зробити непопулярним".⁷⁷

Як відомо, 1913 року Дмитро Донцов виступив з промовою "Сучасне положення нації і наші завдання" на другому всеукраїнському студен­тському з'їзді у Львові. Того ж року вона виходить окремою брошурою, а вже 9 серпня у тому таки 1913 царський цензор забороняє її розповсюд­ження на території Російської імперії: "Вбачаючи у брошурі заклик до зрадницьких дій, я вважаю, що твір (...) підлягає забороні".⁷⁸

Дмитро Донцов говорить тут лише про сепаратизм, але також ціл­ком зрозуміло, що це – перший крок до самостійності. "Чинний уділ в австро-російськім конфлікті по стороні Австрії в цілях реалізації про­грами сепаратизму – ось має бути гасло нинішнього дня".⁷⁹ Послі­довне антиросійське наставлення Донцова свідчить про виробленість і концептуальність його поглядів навіть за соціал-демократичних ча­сів. Вже наступного року він зізнається, що йому "довелося поки­нути "Дзвін" не через зраду принципів марксизму",⁸⁰ а через конфлікт з редакцією на національному ґрунті.

Донцов вважає, що мало усвідомити відрубність України від Росії, мало побачити в Росії ворога, треба також вбити пошанування укра­їнської інтелігенції перед усім російським. "Під модерним москво­фільством я розумію поширену в певних колах нашої інтеліґенції без­граничну пошану перед російською культурою, і дивну якусь духовну залежність від поглядів, пануючих в поступових російських колах".⁸¹

Щось зовсім інше залишив по собі Тарас Шевченко. Проте його не зрозуміли ні сучасники, ні нащадки. "Маєстатові чужого світу, що був над ним і над його солодкою Малоросією, вперше протиставив Шевченко щось рівновартне, – з проклять і пристрастей, з якими схо­дили до гробу одне покоління нації по другім. (...) Як метеор переле­тів він над нашою блакитною Еладою, не лишаючи наступника. Бо генії не мають наслідників; бо був фанатиком – в часи безвір'я, пате­тиком – в добу буйного інтелектуалізму; людиною старого теста­менту – серед безбожників з імпотенції".⁸²

В революціях соціалістичних і комуністичних Дмитро Донцов ба­чить тільки расове протистояння, він говорить про "Дві революції",⁸³ українську та російську. Ідея соціального визволення цілком накла­лася на російську імперську ідею: "Знайти цей шлях допомагає їм їх месіянська ідея, ідея вибраности, історичного післанництва російсь­кого пролетаріяту. Він, цей пролетаріят, цей богоносний нарід, має на свій образ і подобіє перерізбити всі інші народи".⁸⁴ Однак навіть по­разка у визвольних змаганнях не вбила в середовищі української інтелігенції віру у "світле" комуністичне майбутнє. Пов'язуючи з ці­єю злочинною легковірністю галицьке москвофільство, Донцов ще 1926 року пише, що "нова "соціялістична" спілка повинна зустрітися з як найострішою опозицією цілого українського табору".⁸⁵

З таких же расових позицій він трактує літературну дискусію на Наддніпрянщині: "Офіціяльна боротьба іде між "максизмом" і "кур­кульством", між "Европою" і "просвітою", в вузьких рамках літера­турної дискусії; але її зміст – далеко глибший, а наслідки сеї літера­турної дискусії – хто знає, чи не стануть колись у такій суперечності з відірваними теоріями диспутантів, як із теоріями Руссо – ґільотина".⁸⁶

Донцов розуміє величезну інерцію зудару українських і російсь­ких сил, який набрав форми українізації, без якої окупаційна влада виглядала б цілком чужорідною і ворожою Україні. "Там на сході назрівають великі події, але Україна з них ніколи не скористає, поки не випалить у собі того льокайського духа, якого вона не позбулася й досі!"⁸⁷ І нарешті 1933 року він ствердив, що "діялектичний розвій" російської революції скінчений. Вона виродилася в свою протилеж­ність".⁸⁸ Тобто від соціалістичної фрази перейшла до відкритого ро­сійського шовінізму, що стало можливим тільки після впокорення України голодомором.

Про це пише і Роман Шпорлюк. "Ідеї Маркса й Ліста зберегли свою силу та привабливість, вони стали ще впливовішими після 1917 р. Проте відповідні доктрини втратили свою початкову інтелектуальну та полі­тичну монолітність і внутрішню узгодженість. Марксизм, а точніше марксизм-ленінізм перетворився на різновид націоналізму".⁸⁹

Жвавий іронічний розум, нездатність до зациклювання спричиня­лися до того, що Дмитро Донцов вчився сам і закликав інших – учи­тися у власних ворогів. Його цікавить революційне піднесення духу. "Не уважаю молодь за якусь особливу верству народу. Коли ж став­лю питання – "совітська молодь", то тим ставлю питання – "майбутня Росія", та, з якою матиме діло наша теперішня молодь. Ходить мені про моральне обличчя совітської молоді, про її психічний тип, про дух, що її оживляє. Коли запитаємо себе, що робить з своєї молоді большевизм, то треба відповісти, що передусім він виховує її в ат­мосфері незвичного душевного напяття".⁹⁰

Революційне напруження має свої внутрішні закони, так би мовити, механіку й технологію. Відповідно на своїх початках біль­шовицька практика виглядала спорідненою з усіма фанатичними пе­реворотами, відомими із світової історії. "Які вимоги ставить таке життя до молоді? Передусім вимогу суворої дисципліни і сімейного послуху. По-друге, потребу в людях діла, що паляться до чину, які живуть небезпечним, активним, не споглядавчим життям. (...) Хто ж впадав у єресь ("уклон"), для того була "стєнка", як колись кострище. Людські відношення й світ ставали незвичайно ясними крізь червоні окуляри нової догми".⁹¹

Мова йде не про зміст, а про оформлення і спосіб існування "нової догми". "Тут і лежить відповідь на питання – в чім лежить сила боль­шевизму, яку вщеплюють вони в нове покоління: в загостреній волі накинути себе і свою доктрину цілому окруженню".⁹² Щодо змісту, то Дмитро Донцов називає російський комунізм ідеологічним сурога­том, своєрідною квазі-релігією: "Ленін назвав релігію – дурманом для народу. Я б назвав соціялізм дурманом, лише не для народу, а скорше для інтеліґенції, збаламученої голосною фразою; вирваної духово з рідного ґрунту".⁹³

Росія – одвічний, стратегічний і містичний ворог України. Саме так ставить питання Дмитро Донцов. Там, де є Україна, нема місця для Росії і навпаки. Це протистояння – символ несумісности різних способів людського існування. Донцов розглядає російську імперську традицію як доктрину ксенофобії, зародок тоталітаризму, невідомий людству до ХХ століття, відколи відповідний технологічний рівень дозволив повністю контролювати все приватне життя людини. В час чи не найбільшої могутности й зухвалости СРСР, а саме 1931 року, Дмитро Донцов від імені бездержавної України заявляє: "Виявом раб­ської ментальности є завваги, що потуга Росії росте, отже треба з тим числитися. По-перше – не росте, а паде. А коли б і росла... Чи ір­ляндці не підносилися проти Великої Британії в хвилині її най­більшого тріумфу, в 1918 р.? Але для того мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка пере-живає в Росії свою безнастанну реінкарнацію".⁹⁴

Донцов став найбільшим і найпослідовнішим ворогом Російської імперії, який глибоко розумів її духовне життя, психологію та пропа­гандивні нюанси. За різнорідною ідеологічною машкарою він розпіз­навав ті самі шовіністичні вуха. Так само для СРСР-івського варіанту Російської імперії він знайшов найправдивіші оцінки, за що радянсь­ка пропагандивна сиситема зробила Дмитра Донцова чи не найбіль­шим своїм "монстром". Росія в його оцінках завжди набувала свого справжнього вигляду. Паплюжачи Донцова, вона відверталася від свого дзеркального відображення. Не тільки для того, щоб його не побачили інші, але також лякаючись сама себе.