2.2. Організація редакційно-видавничої роботи

Хоч за відновленням ЛНВ і стояла УВО, Дмитро Донцов дуже швид­ко змушений був ставати фінансово незалежним видавцем. Це зумовлю­валося також і зміною ситуації в УВО, про що свідчить Петро Мірчук: "Після того, як полк. Коновалець на деякий час відійшов від команду­вання УВО, а УВО під Крайовим Комендантом Андрієм Мельником підпорядкувалося урядові ЗУНР Петрушевича, зв'язок УВО з "ЛНВіст­ником", який різко осуджував совєтофільську орієнтацію Петрушевича, перервався. Того зв'язку вже і не наладнано, і "ЛНВ" під редакцією Дмитра Донцова залишився надалі вже самостійним органом. Проте ЛНВ, хоч і не бувши пов'язаним організаційно з УВО, став пропагато­ром ідей українського націоналізму і відіграв важливу ролю в форму­ванні націоналістичної ідеології"⁸.

Підтримка УВО, очевидно, була вирішальним фінансовим і ще більше – моральним чинником для відновлення ЛНВ і спроби ство­рення нового політичного часопису під назвою "Заграва". Можливо, Євген Коновалець планував узгоджене видавання відразу двох часо­писів, орієнтованих на різні аудиторії: ЛНВ як загальноідеологічного інтелектуального журналу, а "Заграви" – як легального більш масового політичного видання з націоналістичною орієнтацію. Про свій сум­ний досвід з останнім Донцов писав у листі до Михайла Гікавого від 16 червня 1925 року: "З такою сумою (200 зл.) нема що й думати починати; зрештою, я так знеохочений останньою спробою, що рука не підноситься починати на ново. Та й з ким? – "симпатиків" є може й багато, але тихих, які, як дійде до діла – зрадять умлівіч. Ще гірші другі, "ентузіясти", сі нині з Вами, а завтра такий фортель встругнуть (все з ентузіязму), що хоч в Сірка очей позичай. Ви не знаєте, що в них між собою: гризня, сварки, вимушування і пр. Досить маю пре­красної Галичини, єдино яка праця мені б усміхалася, звідси вести самостійницьку пропаганду (хоч би й у вигляді журнальчика) на Україні, але се вже тяжча справа".

Цей лист наводить Галина Сварник. Вона опрацювала редакцій­ний архів ЛНВ і "Вістника", який зберігається у Варшаві. Туди він потрапив після арешту Дмитра Донцова польською владою 1939 року і був віднайдений щойно у 80-х роках. "Сам архів складається з 14 тек документів"⁹. З'ясовуючи питання реєстрації ЛНВ, вона зауважує, що "уділова книжечка, видана Д.Донцову 1 квітня 1922 р., свідчить про те, що Донцов від початку був співвласником журналу. Видав­нича Спілка, під чиїм наглядом перебував ЛНВ, неодноразово робила спроби втрутитися у видавання ЛНВ. 23 липня 1925 р. Донцов, зда­ється трохи іронічно, скаржиться М.Гікавому: "З ЛНВ знов маю хрію, не знаю чим скінчить ся. Написав я статтю про наших монархістів і трохи, хоч дуже делікатно їх "раздєлал", і ось, коли стаття вже була зложена, "редакційна колегія" (на жадання обуреного Кревецького) зажадала зняти ту статтю. Я категорично відмовив. Нині в сій справі мають зі мною говорити"¹⁰.

Звичайно ж, не в характері Дмитра Донцова було радитися з ки­мось, особливо у справах творчих і редакторських. Він конфліктував майже з усіма, в тому числі з Володимиром Дорошенком. Саме з при­воду його слів Донцов 19 вересня 1931 року писав до Євгена Мала­нюка: "Донцов хворобливо амбітний? Ні, я замало амбітний. Бо з тою публікою повинен поступати ще суворіше, ніж я це роблю. Я відразу відчув, з ким маю до діла, і тому з самого заложення ЛНВ і досі по­ставив справу так, що я ніяких редакційних колеґій зносити не буду, бо це значило, що нині мені сконфіскували статтю про Бєлінського, завтра проти літератури російської, а позавтра проти Сталіна. Гово­рив теж один посол український на мою статтю про Леніна в ЛНВ, що "всеж таки" таким тоном писати про Леніна не можна"¹¹.

Незважаючи ні на що, Володимир Дорошенко постфактум дає ви­ключно позитивні оцінки донцовській стратегії. "Розуміється, що поява ЛНВ за редакцією др. Донцова не могла бути по нутру большевикам і вони робили усі можливі заходи, щоб спекатися його й дістати часопис у руки своїх людей типу А.Крушельницького або Вол. Калиновича. В цій справі львівський совєтський консул Лапчинський, що своєю зручною поведінкою зумів придбати багато прихильників серед української інтелігенції міста, робив через усяких посередників натиск на дирекцію Укр. Видавничої Спілки, щоб усунути др. Донцова й наставити іншого редактора, який повів би совєтофільський курс. Навіть посилав до мене віце-консула Григорієва, який раз дуже конспіративно, ховаючися від людських очей, явився до мене, щоб намовити мене зайняти на засіданні дирекції прихильне до зміни становище. Очевидно я рішуче відмовився від посередництва.

Хвалився мені Стефаник, вернувшися раз з консуляту, куди ходив по пенсію, що він рішуче відмовився зняти своє ім'я з оповісток ЛНВ, як того домагався консул, хоч де-факто нічого вже там не друкував. Але згодом (у 1933 р.) Стефаник, побачивши, до чого дійшло під совєтсь­ким режимом на Наддніпрянщині, сам відмовився від тієї пенсії, дарма що це дуже прикро відбилося на його матеріяльних відносинах".

Дмитро Донцов не випадково став редактором ЛНВ. На той час це був цілком сформований мислитель, редактор і організатор, який вільно послуговувався і писав, окрім української та російської, польською, німецькою, англійською, французькою та італійською мовами¹². Про це також згадує Ярослав Дашкевич, який переглядав донцовську бібліоте­ку: "Книжки багатьма мовами – переважно німецькою, французькою, англійською, іспанською. Донцов був дуже активним і бурхливим чита­чем: він підкреслював рядки, ставив знаки оклику або запитання на полях, позначку NB біля місць, що його цікавили".¹³

У Львові головний редактор ЛНВ юридично так і залишився емі­грантом. Посилаючись на лист Донцова до Михайла Гікавого від 24 серпня 1924 року, Галина Сварник зазначає, що при переїзді 1922 ро­ку до Львова, під час реєстрації чужинців він був змушений вносити рекурс до Львівського воєводства з проханням продовжити дозвіл на проживання. "Трохи менше як за два десятиліття перебування в Гали­чині йому вдалося, розпочавши майже з нуля, переборюючи най­різноманітніші труднощі, досягти поставленої мети й створити роз­галужену видавничу базу, яка працювала незалежно від партійних інтересів і грошей.

Ішов до своєї "імперії" Донцов досить довго. Розпочавши свою публіцистичну й журналістську діяльність ще під час студій у Петер­бурзі, у 1914-1916 рр. він очолював у Берліні інформаційну службу Українського Парламентарного Клубу, у Відні і видавав тижневий пресовий бюлетень. У 1916-1917 р. керував Бюро Народів Росії в Бер­ні й видавав його пресовий бюлетень. 1917 р. повернувся до Львова, де здобув ступінь доктора права й потім переїхав до Києва, де очолив УТА в уряді Скоропадського. Порвавши з режимом після проголо­шення ним федерації з Росією, Донцов залишив Київ і в 1919-1921 рр. керував пресовою та інформаційною секцією Української диплома­тичної місії в Берні. На початку 1920-х років Донцов відмо­вився від усіх своїх соціялістичних та марксистських ідей і став ідеологом українського інтегрального націоналізму"¹⁴.

Від 1922 року Дмитро Донцов розгорнув у Львові бурхливу видав­ничу діяльність. Невдача із "Загравою" тільки зміцнила його рішу­чість. Фактично мова йшла про створене Донцовим добре відлагод­жене видавництво, в якому, окрім головного редактора працювало кілька відданих справі і особисто редакторові людей, більша кіль­кість добровільних помічників та – величезна моральна підтримка авторів, симпатиків і читачів. Від самого початку видавання "Вістни­ка" опиралось на передплатників, яких протягом першого року було всього 800 (а весь тираж не перевищував 1000 примірників), – свід­чить Галина Сварник. За кілька років число передплатників зросло до 1500, а тираж до 1800 примірників. У 1934 році Донцов започаткував "Книгозбірню Вістника", серію квартальних монографій, які скоро здобули популярність, про що свідчить те, що ряд окремих випусків треба було перевидавати кількома накладами. Випуски "Кварталь­ника Вістника" досягали тиражу 5000 примірників. Крім того, видав­ництво "Вістника" займалося видаванням книжок, звичайно, друкую­чи їх тиражем 3000 примірників.

Про те, хто читав "Вістник", говорять статистичні дані, що їх опрацював М.Гікавий. На кінець 1938 р. "Вістник" мав передплат­ників: у Галичині – 708, на Волині, Поліссі та Холмщині – 170, на польських землях – 237, за кордоном – 293. Разом було 1.405 перед­платників. За своїми профілями передплатники "Вістника" поділяли­ся: студіююча молодь високих і середніх шкіл – 315, учителі – 195, селяни й робітники – 115, службовці приватних і державних установ – 105, промисловці й купці – 100, лікарі – 90, інженери – 85, адвокати – 80, священики – 65, інші – 30. До читалень та різних бібліотек роз­силалося разом 225 примірників.

"Вістник" поширювався також у кольпортажі. Видавництво мало своїх кольпортерів у Львові, Познані, Стрию, Чернівцях, Перемишлі, Станіславові, Луцьку, Варшаві, Вільні, Ужгороді, Кракові та в деяких менших містах, а за океаном – у Нью-Йорку та Торонто. Частина тиражу йшла до книжкових палат в СРСР, до бібліотек Києва, Хар­кова, Москви, а також до деяких часописів та журналів у формі обмі­ну.¹⁵ "Вістник" з'являвся регулярно щомісяця до початку другої світо­вої війни. Останнє число за вересень 1939 року вийшло якраз напере­додні війни і тільки частина тиражу дійшла до рук читачів.

Припинення виходу ЛНВ 1932 року була в головному спричинене загальною фінансовою кризою в УВС. Також далося взнаки вкрай не­доброзичливе ставлення керівництва Видавничої Спілки. Проте для Донцова це не було перешкодою. Кошти родини Бачинських і добре адміністрування вирішили справу. Дмитро Донцов засновує новий, тепер власний, журнал під назвою "Вістник", а практично продовжує видавати той самий ЛНВ. Тому обидва видання в історії української журналістики слід розглядати як одне, широковідоме під назвою "донцовського Вістника".

Ця війна, про свідчить листування Дмитра Донцова з Українською Видавничою Спілкою у справі закриття ЛНВ і звільнення його з по­сади редактора, продовжувалася з перемінним успіхом то однієї, то другої сторони від 18 січня 1925 року аж до 25 травня 1932 року, коли видання таки було припинене через фінансові труднощі. Спроба проводу УВС усунути Донцова від редагування наштовхнулася на протести і жорсткий опір громадськості.

Під час одного з таких наступів на ЛНВ, коли, не бажаючи закри­вати видання, Видавнича Спілка хотіла бодай позбутися невигідного редактора, публіцист і співробітник редакції д-р Остап Грицай у листі від 30 листопада 1928 року з Відня писав у справі планованої зміни в редакційному проводі: "На мій погляд, Л.Н.Вістник під дотепе­рішньою редакцією д-ра Д.Донцова поклав трівкі основи до обнов­лення нашого національного світогляду й засадничого підходу до найважніших питань, зв'язаних з національно-культурним розвитком сучасної України. Після Івана Франка не було й нема в нас публі­циста, творчий вплив якого так помітно оформлював би нову духо­вість в нас – не тільки в чисто літературній області – як саме вплив д-ра Донцова, поширений головним чином його дотеперішньою діяль­ністю як редактора Л.Н.В. Тимто і припинення цієї його діяльності вважав би я з кожного погляду важкою втратою як для самого Л.Н.Вістника, так і для нашого культурного життя взагалі, особливо тепер, коли ідеологія націоналізму – енергійного, добре свідомого націоналізму – мусить стати нашою національною релігією... Я мав на увазі той напрям журналу, що його репрезентує Л.Н.В. під редак­цією д-ра Донцова. І від того, чи д-р Донцов задержить і надалі ре­дакційний провід, узалежнюю мою матеріяльну і моральну підтримку Л.Н.В. і на будуче". Не менш катеґорично обстоювали свого редак­тора й інші "вістниківські" автори"¹⁶.

Особистий фінансовий стан справ Дмитра Донцова виглядав до­сить скрутним. "Марія Донцова розповідає, що через брак фондів Донцову доводилося відвідувати каварні, де для користування відві­дувачів була чужомовна преса, і там він її перечитував. Це саме ро­била сама М.Донцова, готуючи хроніку, чи шукаючи потрібного для редакції матеріялу(...). Вона пише, що "Вістник літератури, політики і науки" у Львові був оснований грішми їхньої родини(...). Марія Донцова згадує, що їй доводилося давати в заставу особисті речі, щоб роздобути гроші на оплачення друку та інших видатків кожного чергового числа журналу. Скоро, однак, початкові труднощі вдалося перебороти, і видавництво почало себе оплачувати.

У видавництві "Вістника" постійно працював М.Гікавий. Йому до­помагала Марія Донцова, яка на початку робила коректу. Редакційні справи були у віданні Д.Донцова. Пізніше коректорську роботу вико­нували Роман Паладійчук та Мих. Гоца. При експедиції журналу й інших видань допомагали студенти, одержуючи як винагороду, без­коштовно журнал"¹⁷.

Дизайн донцовського ЛНВ продовжував попередню традицію, – виключно шрифтове оформлення, зміст журналу виносився на обкла­динку з лівого боку. Пізніше "Вістник" з'являється із зміненим зов­нішнім виглядом. Спочатку він також має шрифтову палітурку із змістом праворуч. Потім оформлення стає виразнішим. На обкладин­ці Ч.3 журналу за 1933 рік поміщено схематично-монументальне зображення пантери, що за стилем розходилося з романтичним спря­муванням "Вістника". Від Ч.7-8 того ж року Дмитро Донцов ставить свій тотем (вовк-лев-їжак) у центр обкладинки. Від Ч.3 за 1939 рік додалася назва по-польськи: Wistnyk. Донцов жваво спілкувався з авторами та іншими активістами журналу, пильно слідкував за перебігом подій. Журнал завжди був актуальним і злободенним. Кожне число вміщувало поезію, прозу, переклади – філософські, літе­ратурні та політологічні, матеріали з літературної та взагалі мистець­кої критики, політичні й філософські есеї, великі бібліографічні огляди, рубрику актуальних новин "З пресового фільму".

Головний редактор ЛНВ був надзвичайно педантичним і прискіп­ливим у роботі. Галина Сварник наводить справу видання Дмитром Донцовим свого основоположного твору "Націоналізм" (1926). У лис­ті до Михайла Гікавого від 6 червня 1925 р. Донцов пише: "Книжку свою я переписую на машині, вже половина готова. Маю прирече­них 1000 зл., ще роздобуду десь 2000 і тоді приступаю до друку так, щоб десь на початок вересня, як зачинається сезон шкільний і публіка з'їздиться до міст, книга була б вже на ринку". Як бачимо з цієї цита­ти, він думав і про кон'юнктуру книжкового ринку. "Націоналізм" розійшовся блискавично не лише у Львові, а й на Волині, Буковині, Закарпатті, в Чехо-Словаччині, Америці, про що свідчать численні захоплені відгуки донцовських кореспондентів. Цікаво, що в архіві Донцова Донцова збереглось листування з Печатнею ОО. Василіян в Жовкві про видання книжки та рахунки за її друк, які містять всю інформацію про процес друкування книжки. Так, наприклад, з рахунку, виставленого д-ру Дмитру Донцову 5 червня 1926 р., можна дізнатися про "наклад видання (скількість примірників – 2000); ціну на папір, склад та друк одного аркуша (обсяг книжки 17 арк.); за надзвичайні коректи, коверти, папір на окладинку і двобарвний друк, брошурован­ня, що все разом складало 3097 зл. 50 сот.".

Проте, як видно з подальшого листування, пише Галина Сварник, – ці рахунки стали згодом предметом суперечки між автором і друкар­нею, оскільки автор відмовився платити додаткові, не передбачені по­переднім договором оплати. Про це свідчить лист друкарні і видав­ництва ОО. Василіян у Жовкві (як бачимо, у міжчасі відбулася зміна назви) за грудень 1928 р. до п.Антона Окпиша у Львові, де докладно викладена передісторія друку "Націоналізму": "Друк тої книжки тяг­нувся досить довго, але не з нашої вини – причиною були неможливо тяжкі коректи, роблені таки п.Донцовим. В додатку під час зложення вже щось двох аркушів п.Донцов змінив собі формат книжки на мен­ший. (Була умова і подано ціну за формат ЛНВ, а опісля змінив на та­кий, в якому вона зістала виготовлена)". Коли ж було виставлено рахунок за виготовлення книжки, Донцов "став критикувати її, що вона вийшла пізно, війн через те стратив, що папір за дорогий – у Львові значно дешевший, що за надзвичайні коректи він зовсім не винен і т.п."

Вся історія з оплатою рахунків друкарні, яка, на жаль, і тепер зву­чить дуже знайомо й сучасно, свідчить не стільки про конфліктний характер автора (цього також не заперечиш), але і про те, що Донцов сам провадив свої видавничі й фінансові справи та практично зай­мався усіма деталями¹⁸.

ЛНВ і пізніше "Вістник" мали величезний комунікативний резо­нанс не лише в Західних українських землях і на еміграції, але також на Наддніпрянщині, що перебувала в складі Радянського Союзу. Спо­чатку журнал виступав своєрідним заочним чинником літературної дискусії, а пізніше він потрапив на Велику Україну в набагато біль­шій кількості примірників. За свідченням Володимира Дорошенка, "розуміється, нічого й говорити про знайомство ширшого громадян­ства в УРСР з Літ. Наук. Вістником, та все ж різними шляхами він туди попадав і його читали бодай одиниці. Зате, коли большевики "визволили" Галичину в 1939 р., на Совєтську Україну пішло багато річників ЛНВ і "Вістника" др. Донцова. Тоді приїздило багато молоді відвідувати Західну Україну, знайомилися тут із місцевою молоддю і через неї діставали заборонений овоч. (...)

У 1933 р. ЛНВ перестав виходити. Журнал вимагав доброї фінансової бази, а Укр. Видавнича Спілка не мала потрібних фондів. Адміністрація ж була в руках людей, що провадили велике, окреме від Спілки видавниц­тво. Це була "ахілева п'ята" журналу. Але ЛНВ не припинив своєї роботи. Під назвою "Вістник" Літератури, Політики й Науки він виходив далі аж до вибуху 2-ої світової війни, за цією самою редакцією, з тими самими співробітниками і за тою самою програмою".

Розгляд редакційно-видавничої діяльності Дмитра Донцова зму­шує нас визнати, що вона була оптимальною як на існуючі тоді умо­ви. Головному редакторові вдалося, по-перше, зробити журнал осно­вою добре організованого видавництва, що дозволяло також видавати багато спорідненої літератури. По-друге, видавництво спиралося на згуртований колектив однодумців, куди входили як творчі, так і тех­нічні співробітники. По-третє, вся література з донцовського видав­ництва, включно з ЛНВ ("Вістником"), виходила під безпосереднім редагуванням самого Дмитра Донцова, носила на собі знак його пристрасного стилю, була відповідно дібрана, ідеологічно загострена та, до певної міри, у цих же ідеологічних межах, інтелектуально полі­фонічна. Тому, по-четверте, вся донцовська друкована продукція чіт­ко орієнтувалася на власну аудиторію і, як наслідок – мала вели­чезний комунікативний резонанс.