2.3. Стосунки з польською владою і ставлення до Польщі.

Закриття журналу

Одним з найсуттєвіших і чи не найбільш несправедливих звинува­чень Дмитра Донцова була ніби-то його пропольська позиція. Хоч Донцов ніколи не виявляв у своїх творах жодних сподівань на Поль­щу, розуміючи набагато більшу загрозу для України не з заходу, а з півночі і сходу, недооцінення якої могло призвести до фатальних наслідків. Галичани ж до 1939 року більше терпіли від поляків. Мос­ковська загроза видавалася їм віддаленішою і менш реальною. Навіть такому заслуженому діячеві націоналістичного руху, яким був Воло­димир Мартинець: "Безперечно, ми визнавали авторитет Донцова, але разом із цим не тільки не були сліпими звеличниками його ідей, але ставилися до них критично, а деякі з них засадничо відкидали. Бо ж цей сам Донцов у недавніх "Підставах нашої політики", кинувши клич "геть від Москви!" і орієнтації на Европу, до цієї Европи вклю­чив і Польщу, кладучи тим самим ідеологічні підвалини під польо­нофільські політичні концепції. А цих ми – по Варшавському дого­ворі – мали досить. І досить мали традиційних орієнтацій на Польщу! З ними треба було раз назавжди покінчити!"¹⁹

Насправді, визначаючи стратегічне й геополітичне ставлення українців до Польщі, у "Підставах нашої політики" Дмитро Донцов виходить з міркувань максимально практичних та реалістичних. На його думку, засадниче протиставлення інтересів України та Польщі відійшло у минуле, "так, як ненависть голяндців до Еспанії перестала бути складовим чинником нідерляндської національної ідеї, так по­чуття, що запалювали наших дідів проти Польщі, ввійшли тепер яко дрібна частина в політичний ідеал нації тепер. Польща? Маємо з нею багато неполагоджених нарунків і тут, і там. Але все це конфлікти локального значення (...). Російський імперіялізм для свого успіху конче потребує знищити Київ і Варшаву, як незалежні політичні цен­три. Не допустити до цього можливо лише тоді, коли опертися на ті европейські держави, які в даний момент виступають проти російсь­кого імперіялізму, коли опертися на Европу взагалі"²⁰.

Отже, Дмитро Донцов потверджує важливу істину до розуміння якої ми приходимо щойно після 1991 року: нація повинна жити майбутнім, а не ставати заручником минулого. Стратегію Донцов відокремлював від тактики. У межових часах нація не тільки йде за власною традицією, але також має силу на витворення нових традицій. Посьогодні залишається актуальним це концептуальне геостратегічне переорієнтування України: разом з Європою проти Росії.

Юрій Шерех-Шевельов натякає на польські урядові гроші, які ніби-то спрацювали у складних умовах існування під польською владою.²¹ Мов­ляв, саме тому донцовська критика була спрямована виключно на Росію, а не на Польщу, також традиційного ворога української державності, що поляки матеріально підтримували ЛНВ ("Вістник")!

Однак Галина Сварник, дослідивши наявні документи, яких остан­нім часом знаходиться все більше, стверджує, що подібні припу­щення не можуть претендувати на істину: "Думаю, що якраз цього питання не треба заплутувати ще більше, бо тут, мабуть, промовляє вкрай негативне ставлення рецензента до Донцова, з яким він боровся усе своє життя, а особливо – після смерті самого Донцова. Стосунки Донцова з польською владою обмежувалися його становищем інозем­ця, змушеного весь час продовжувати свій дозвіл на перебування в Галичині, терпіти від польської цензури.

Багато сучасних йому польських авторів взагалі закидали недоба­чання Польщі у теоретичному вирішенні геополітичних питань й орі­єнтації на психологічну Европу. Як свідчить збережене листування, особливих контактів ні з якими польськими діячами Донцов не мав, може, за винятком варшавського часопису "Bunt mlodych" чи Пен-клубу, дуже далекими від урядових кіл. Зрештою, і серед фінансових документів редакції, досить добре збережених, жодних слідів польсь­ких урядових грошей виявити не вдалося. Окрім того, треба зазна­чити, що Донцов у перші дні після початку другої світової війни опи­нився, разом з іншими співробітниками редакції "Вістника", серед підозрілих українців, заарештованих у Львові польською поліцією й відправлених до концтабору Береза Картузька. У зв'язку з цим про­фесор Богдан Осадчук з Берліна згадував про цікавий факт, наве­дений редактором паризької "Культури" Єжи Ґедройцем: Ґедройць зустрів Донцова у польському посольстві в Берліні під час війни, коли той старався про відновлення свого паспорта польського грома­дянина. Гадаю, це може свідчити принаймні про те, що іншого документа особи у Донцова просто не було"²².

Отже, чи був Донцов для поляків "своїм"? "Своїх" не садять до концтаборів. Тому припущення про будь-які контакти Дмитра Дон­цова із польською владою чи, тим більше, якісь симпатії до неї, є нічим не підтвердженими інсинуаціями. Об'єктивний аналіз ставлен­ня Донцова до Польщі свідчить про інше, а саме про позитивний практицизм українського націоналізму у визначенні пріоритетних завдань та інтересів України.