7.2. Теорія нормальності

Спадщину Дмитра Донцова можна назвати теорією визначеності. Він виходить з того, що людина робить певний вибір і таким чином проживає своє життя. Вона така, а не інакша. Її особистість є запору­кою неповторної індивідуальності: у судженнях, вчинках, творчості. Відбувається зіткнення різних точок зору з шаленими пристрастями довкола цього. Різні доктрини, різні погляди. Так було завжди і, очевидно, ніколи не знайдеться одного погляду на всіх. Людина зна­ходить своє покликання і деколи – призначення, тоді вона стає сим­волом стилю. Вона живе в певній культурі, в середовищі певної мови, в соціальному оточенні, що також впливає на її поведінку. В будь-якому разі – вона чогось прагне, щось домагається й відстоює. Такий стан справ можемо назвати нормальним.

На противагу цьому існує ненормальність, коли з погляду самови­раження під питання ставиться людяність самої людини, тобто чи взагалі існує людина? Ось приклад, що став банальним: представники т.зв. нетрадиційного сексу, а саме гомосексуалісти і лесбіянки, на­стільки агресивно заявили про свої демократичні права, що виникає сумнів, що ж дійсно нормальніше? – Кому як хочеться. Тоді далі на шляху самовираження і розкріпачення людини на черзі – легалізація зоо-, некро- тощо -філії. Мабуть, дійсно, секс – справа інтимна і "нор­мально" буде так, як кому до вподоби. Однак повинна існувати межа між власним самовираженням і пропагандою його як способу життя для інших. Зокрема для дітей тих людей, які вповні демократично мають право не бажати ставати об'єктами такого роду пропаганди.

Мистецтво – зовсім інша, відмінна від життя, реальність. Розгля­-немо "Голий сніданок" Вільяма Берроуза, одного із фундаторів руху бітників. Автор – колишній наркоман з цілим "букетом" самовира­ження, що потім абсорбували його послідовники. І незрозуміло, що ми зустрічаємо власне у Берроуза: діагноз хвороби чи її пропаганду. Він пише: "Після Хвороби я отямився у віці сорока п’яти років, при здоровому розумі, також зберігши певне здоров’я (...). Очевидно, я залишив докладні записки про хворобу й гарячковий стан. Добре не пам’ятаю, як я писав те, що тепер опубліковано під назвою "Голий сніданок", назву запропонував Джек Керуак. До недавнього свого одужання я не розумів, що вона означає саме те, про що говорять ці слова: ГОЛИЙ сніданок – застигла мить, коли кожний бачить, що перебуває на вістрі кожної виделки".²

Це надзвичайно цікавий літератор, починаючи від метафори "голого сніданку". Він також ніби заперечує зло. "Обличчя зла – це завжди об­личчя тотальної потреби. Наркоман – це людина, яка відчуває тотальну потребу в наркотиках".³ Але людина влаштована таким чином, що все в неї йде до останньої межі. Захищаючи "Голий сніданок" на суді, Норман Мейлер порівнює Берроуза з Ієронімусом Босхом. "При читанні "Голого сніданку" виникає відчуття умервщлення духу, і з сильнішим відчуттям я не стикався в жодному сучасному романі. Перед очима постає картина, на якій зображено, як поводило би себе людство, якщо б людина пов­ністю була б відлучена від віри".⁴

Від такого собі мистецького експерименту гомосексуалізм, полі­тична лівизна, наркотики, лесбіянство, дзен-буддизм, расизм (саме в такій послідовності) постають способом існування на тлі загального протесту, а тому під портретами Маркса, Леніна і Троцького. За висловом Леся Подеревлянського, Беккет іде спати. Поруч із цим на­віть збочена радянська свідомість виглядає традиціоналістською. То­му ми не можемо недобачити наступний крок. Він зроблений у бік свободи не мати ніякої точки зору, бути ніким, не мати жодного вибору. Це не означає, що Ленін знову канонізується. Кінцевою ме­тою такого мислення є деструкція і девальвація людських цінностей – щоб не було ніяких ідеалів. Це втеча від життя і заперечення життя, заперечення людської пристрасті.

На прикладах подібного духовного жебракування зросла ідеологічна доктрина постмодернізму. Мовляв, людина самовиражається по-різному і кожне самовираження ми повинні сприймати всерйоз, розглядаючи його як тексти, а не як графоманію, оскільки це суперечитиме демократичним принципам. Отже, продовження цієї логіки – невиправдане переплетення мистецьких та ідеологічних принципів. Імітація стилю відбувається з певною корисливою метою. Невизначеність постмодернізму характеризує духовне і політичне життя сучасного світу, що не може не суперечити як критеріям науковості, так і Біблійним точкам відліку. Ми живемо у світі глобальних ідеологічних протистоянь. Націоналізм перебуває на проти­лежному від ідеологічного постмодернізму (який у принципі не має нічого спільного з іронією та закликом Жака Дерріди ніколи не ставити точки вкінці розмови, бо вона продовжується вічно, – що є не новітніми винаходами, а характеристиками європейського способу мис­лення) боці. Націоналізм – це романтизм, сама пристрасть у "чистому" вигляді.

На початку ХХI століття ідеологія постмодернізму така ж модна і "сучасна", як соціалізм на початку ХХ. Цікава аналогія. Ярослав Дашкевич також проводить паралель між постмодернізмом-I (тоталі­таризмом) і постмодернізмом-II (сучасною ідеологією лібералізму).⁵ Для українців тут висновок один: або вони будуть самими собою, або в України немає майбутнього.