5.7. Орденська концепція національного проводу

Заперечуючи демократичний спосіб національної дії між двома світо­вими війнами, Дмитро Донцов розробляє орденську концепцію націо­нального проводу, яка зрештою лягла в основу створення українського політичного ордену ОУН. Поєднання теорії з практикою завжди було значною проблемою. Вже велася мова про те, що стосунки Донцова з провідниками націоналістичного руху не були ідеальними.

Володимир Мартинець був людиною організації і тому підходив до всіх справ тільки з погляду відповідальності перед нею за кожне конкретне завдання. Для нього виглядало нонсенсом, що така попу­лярна в націоналістичному русі людина, як Дмитро Донцов, не є чле­ном ОУН. Наприкінці 1927 року Мартинець одержує завдання від Проводу припинити "дальше неприродне існування двох "націона­лізмів" – "донцівського" і організованого – та звести їх до спільного знаменника". Відбулася зустріч – 15 грудня йо­го зустрів "високий мужчина, коло 40-го р. життя, брюнет із буйним волоссям і чорними виразними очима, що не тільки зраджували східний расовий тип, але й мужеськість та вольовість".¹⁸¹

Мартинець згадує про передбачення ПУНу, "що Донцов буде боронитися проти накинення йому "організаційних шорів". Тому вирішено піти на якнайдальші поступки. Був план витягнути Донцова за кордон і віддати йому ідеологічну референтуру майбутньої нац. організації та організації органу ПУН з залишенням йому повної автономії. (...) Донцов прийняв мене холодно-чемно. Він зразу зайняв позицію вичікування і мовчанки. Що більше, в його мовчанці відчував я ворожість, і це почування в міру тривання моїх відвідин посилювалося. Я інформував Донцова про наш почин. Він слухав і мовчав. Але ця мовчанка неначе говорила: "Я не маю інтересу до того, що ти говориш, і навіть не цікавий, а слухаю тебе з чемности. Можеш говорити, тільки все таки не надто довго".¹⁸²

Очевидно, що для представника націоналістичного проводу така поведінка виглядала мало не символом безвідповідальности. Він критикує Донцова, але не може його відкинути цілковито з огляду на величезну і заслужену популярність. "Донцов – публіцист найвищої кляси, надзвичайний стиліст і небезпечний полеміст. З того приводу, що його книжки та статті просто кишіли від цитат численних авторів із різних галузей знання, злобні одиниці не раз із іронією підносили голос, мовляв, коли то Донцов мав час перечитати ті маси цитованих ним творів. Але саме тому, що Донцов, надзвичайно очитана людина, передавав своє знання іншим, з його творів можна було скористати й набрати широкого погляду на порушені ним проблеми".¹⁸³

І цілком зрозуміло, що Мартинець не сприйняв прикрий характер Донцова, несумісний з етичними вимогами націоналізму. Адже на пер­шому місці для націоналіста стоїть авторитет організації. Мартинець продовжує: "У своїй співпраці в "Державній Нації" він відмовився, про "Національну Думку" вже не говорячи, а ще більше обурився, що др. Дмитро Демчук посмів був у своїй статті в "Державній Нації" дати іні­ціяли Д.Д., що їх уживав також Д.Донцов. Отже, Донцов ставився з застереженнями до наших починів. Тому, коли б хто хотів назвати Дон­цова "батьком українського націоналізму", а нас його дітьми, то він був батьком, що не визнавав своїх дітей, а ми були дітьми, що вже в день свого народження стали на власні ноги й в одному йшли разом із ним, в іншому проти нього, а в третьому його доповнювали чи там займалися проблемами, що він їх не порушував".¹⁸⁴

З приводу цієї зустрічі з Володимиром Мартинцем Дмитро Донцов написав у листі до дружини: "Від "Нац. Думки" і Мартинця і Ко знов дістав страшне запрошення (тим часом беруть на лесть) писати до них і пр. і пр. Кажуть, що якийсь грубий журнал ви­давати – муть і пр. Я знов подякував, а про журнал відповів, що всім є місце в Літ. Наук. Вістнику, най пишуть, а хто має добре серце, може помогти поставити сей журнал".¹⁸⁵ Він знав своє місце в націоналістичному русі й був свідомий значення ЛНВ ("Вістника").

Дмитро Донцов так і не став членом ОУН, але саме він найбільше спричинився до ідеологічного обґрунтування українського політич­ного ордену. На думку далекого від націоналістичних симпатій Івана Лисяка-Рудницького, "публіцистом, що найбільше спричинився до кристалізації націоналістичної ідеології, був Д.Донцов із своєю працею "Націоналізм" (1926) й іншими публікаціями, а також реда­гованим ним журналом "Літературно-Науковий Вістник", згодом "Вістник". (...) Гідне уваги, що ідеолог інтеґрального націоналізму Д.Донцов залишився поза організованим рухом".¹⁸⁶

На відміну від практичних політиків та організаторів, як Євген Коновалець, і бойовиків, як Володимир Мартинець, Донцов був не лише справжнім теоретиком, але мав також вдачу людини творчої, екстраваґантної. "Трудність полягала в тому, що, як писав Степан Бандера, не можна було поєднати засад "теоретичного націоналізму" з вимогами поточної політики націоналістичного руху, для вимог якої в Донцова не було зрозуміння".¹⁸⁷ Він не був політиком, не вмів шукати компромісів, пам’ятаючи про кінцеву мету, але мав візію ідеального стану – того, як повинно бути, хоч практично ті чи інші справи могли не надаватися до здійснення.

Треба зазначити, що це переважно знаходило зрозуміння в ОУН. Олег Баган пише: "Як творча індивідуальність, Д.Донцов не захотів впихати себе в рамки партійної організації. Тому він залишився (піс­ля 1925 р.) незалежним ідеологом, як і його "ЛНВ" (з 1933 р. – "Віст­ник"). Проте, і надалі зберігав тісні стосунки особисто з Є.Коно­вальцем, УВО, потім ОУН. Його авторитет як найбільшого мисли­теля-націоналіста завжди шанувався в Організації, використовувався нею для підтримки належного ідейного рівня. І навпаки, відхід від ідейних принципів націоналізму, сформульованих Донцовим, вважав­ся відступом, помилковістю, опортунізмом".¹⁸⁸

Не будучи членом ОУН формально, Донцов був ним фактично, що підтверджувалося і в привітанні 1941 року: "Від II Великого Збору були вислані такі привіти: Дмитрові Донцовому (...)",¹⁸⁹ і в некролозі 1973-го: "Найвизначніший мислитель-ідеолог українського націона­лізму, безкомпромісовий борець за Самостійну Соборну Українську Державу, натхненник борців ОУН, (...) блискучий український пуб­ліцист, в'язень російських і польських тюрем і концтаборів, небуденна постать в історії України. Ідеї Великого Покійника залишаться на всі часи невід'ємною частиною ідеологічно-політичних позицій ОУН (...). Похорон відбувся в середу, 4 квітня 1973 року о год. 9-ій рано, на українському цвинтарі у Бавнд-Бруку біля Нью-Йорку, де тимчасово спічнуть тлінні останки Великого Українця, заки будуть перевезені до вільного Києва у Пантеон української нації".¹⁹⁰

Зоряний для Дмитра Донцова час припадає на найстрашніші на­ціональні поразки і відчай та, разом з тим, його творчість спричи­няється до найбільшого в новітніх часах піднесення українського духу. Термін "інтеліґенція" тоді, як практично і тепер, майже пов­ністю накладається на поняття національного проводу. Донцов з'ясо­вує духовний стан і завдання цього проводу. "Ідейний розгардіяш серед нашої інтеліґенції – тема сеї статті. Розкол в гетьманськім таборі, в католицькім, криза в ундівськім, в україно-комуністичнім, почасти в ідейно-націоналістичнім. Криза та не є чисто ідейного характеру. Вона є глибша".

У часи великих потрясінь провідники сильні власною хариз­матичністю, впевненістю у своїй владі. Донцов говорить про інстинкт влади, який повинні мати національні лідери: "Ні геніяльністю своєї програми, ні взагалі розумовим багажем, лише зовсім чим іншим. Тримаються вони надзвичайно живучим, зачіпним, таємничим інс­тинктом самозбереження, властивим кожній сильній креатурі; який є єдиною порушуючою силою людських вчинків, глузуючи з програмів і теорій, міняючи їх; невірний догмі, але вірний собі. Сей інстинкт головно забезпечує певній інтеліґентській групі перемогу над іншими в боротьбі за душу народу".¹⁹¹

Після визвольних змагань українці мали лише досвід поразок і роз­чарувань. Дмитро Донцов відносить це на карб слабкого національного проводу. "Спеціяльних здібностей – мудрости, відваги, шляхетности, – демократія від свого проводу не вимагала. В провідній верстві могли знайти місце люди, які були чисто "формальними авторитетами". Цебто були це припадкові люди, хоч і без особливих заслуг, які б давали їм право стояти над народом, але "вже з тої простої причини, що вони зай­мають якесь відповідне становище" – їх треба було шанувати та йти їм назустріч".¹⁹² Воістину "череда – в ролі "еліти", може викликати лише глум і наругу історичної Немезіди".¹⁹³

На часі була зовсім інша доктрина, з якою демократичний провід не звернувся до нації через власну політичну неспроможність, одно­часно звинувачуюючи весь народ у браку національної свідомості. "Криза нашого націоналізму не в тім, що "нація не дозріла", не в вадах "програми", лише в браку людей. Наша трагедія була в тім, що на чолі зревольтованої маси опинилися діячі з чисто мировим складом психіки (...). ...дійсно тяжко знайти хоч кілька маркантних індивідуальностей, чи трохи ориґінальних постатей, яких можна би було в сім відношенні поставити напр. на одну дошку з такими, немов з мармуру вирізьбленими фіґурами, як Дзержинський і Ленін, не кажучи вже про інших".¹⁹⁴

Орденська концепція національного проводу, пропагована і адаптована Дмитром Донцовим до української ситуації, має наскрізь романтичний характер. Це нова верства, або каста, людей особливої відповідальності за долю нації. Про це зокрема писав Б.Хорват: "Прагнення Д.Донцова викликати у членства Ордену почуття "ви­щости", "особливого призначення" є слушними з огляду на конечну потребу витворити людей іншого світовідчуття, які б увесь час у своєму життєвому чині прагнули осягнути ще не осягнуте, подолати ще ніколи не подолане, врешті здійснити щось ніколи не здійсню­ване, незвичайне. Лише такі здатні творити історію, особливо в тих смертельних лещатах суцільного нищення, в яких опинилася Україна з ласки своїх сусідів. Тому й добір в орден має бути суворим".¹⁹⁵

Проблема національного проводу в Донцова перетворюється на проблему доби: "Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої, будівничої правлячої касти".¹⁹⁶ Адже "Бестія без голови", – так охрестив козацьку націю колись київський воєвода Кисіль, влучаючи в саме ядро української проблеми".¹⁹⁷ На думку Григорія Васьковича, "ціла твор­чість Донцова за її призначенням має в загальному два завдання. 1. Дати нові тривалі ідейні основи українській нації. 2. Перевиховати укра­їнський народ, а зокрема виростити його провідну верству".¹⁹⁸ Ця тема стає наскрізною в багатьох його творах: "Від того, як у нас се питання (маса і провід) буде вирішене, залежить наше все".¹⁹⁹

На противагу багатьом галицьким консерваторам, Дмитро Донцов висуває на перший план потребу чину, дії, виявлення власного почут­тя і характеру. "А дальше – літанія: "Учись, трезвись, молись, а решта анархія" (...). Не знаю більш облудної науки! Бо є одна річ, одне "щось", без якого жадна освіта не поможе, ніяке освідомлення не врятує, ані запал, ні посвята... Сим "щось", сею найважнішою силою є характер. Нема поняття більш несхопимого від поняття "характер"; з ним, як з душею: хто скаже, що є душа? Але подібно, як кожний з нас виріжнить мертвого від живого, так і того, хто має характер від того, хто заступає його фразою".²⁰⁰

Нові в українському суспільстві люди, назвемо їх революціо­нерами, або ж націоналістами, повинні, на думку Дмитра Донцова, виявляти витривалість, певність себе, почуття чести, вірність ідеї, культ успіху, замилування в пригодах, ніколи не зражатися невдачею, завжди бути готовим виконати свій обов'язок, дбати за справу, не за себе, вміти володіти собою, дивитися на життя, як на гру. Тобто ди­витися на свою справу як на творчість.

Дмитрові Донцову закидали розколювання нації на дві частини: провід і масу. Своїм попередником у такому погляді на народ він вва­жає Тараса Шевченка: "Неслушно закидали йому "мужиколюбство". Він виразно розрізняв дві касти – "лицарів" (козаків) і "свинопасів".²⁰¹ Донцов бачить Тараса Шевченка інакше від сучасників. "І тому спра­ведливість Шевченка – се ангел помсти, а його правда – "правда-мста". На день суду глядить він крізь пурпурові шкла Апокаліпсиса, – се буде "удар грома", страшний, "мов трибунал самого Сатани", се буде "злий час", час "отмщення язикам", "пекельне свято", "небесна кара".²⁰² Цього вимагає сама історія, інакше ім’я України буде зтерте з її скрижалів. "Не зморені могікани, а інші люди знайдуть в собі спротив. Вони мусять прийти, інакше прийде "страшний гість".²⁰³

З боку Донцова це не була звичайна полеміка. Його твори мали величезний комунікативний резонанс у тогочасному українському суспільстві і також – безпосередній вплив на ОУН. Дух донцовських ідей ліг в основу таких визначальних документів, як Декалог, 12 при­кмет характеру українського націоналіста, 44 правил життя українсь­кого націоналіста. Декалог можемо розглядати як чисту поезію: "Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя...".²⁰⁴ Таку ж вартість має твердження: "Українська нація зродилася тоді, коли в її обороні впала перша крапля української червоної крови на українську чорну зем­лю".²⁰⁵ В такій атмосфері формувався організований український націоналістичний рух.

Поділяючи українців на масу і провід, Дмитро Донцов не при­нижував їх, а висував вимогу ієрархізації суспільства, без чого не­можливою була організація боротьби, виживання і, зрештою, – пере­мога. Провідники не йдуть за сліпими інстинктами юрби. Вони живуть з народом одним життям, спільними бажаннями і прагнен­нями, але – ведуть його вперед. "І коли ми звернемося до провід­ників, або до провідних груп інших народів, то побачимо, що всі вони єднали в собі три прикмети: перше – вони самі були насичені тою електричною енергією, що й маса, були рідні їй "температурою"; друге – свою амбіцію добачали не в тім, щоби за масою шкандибати, лише щоби її вести; щоб рішати часом проти волі пасивного загалу; третє – неясні стремління юрби уймали вони в яскраву формулу, освічували її підсвідомі бажання сліпучим блиском своєї ідеї, пози­тивною візією нового порядку".²⁰⁶

Оцінки Дмитра Донцова були, й досі є, дуже актуальними: "Коли нація хоче мати власний провід, то повинна тямити, що ніколи ніякий провід не уступає розхлябаній, неоформленій масі, лише завше – іншому проводові".²⁰⁷ Він перераховує якості, потрібні українським провідникам напередодні другої світової війни: дисципліна, карність, відповідальність, світогляд, а не лише політична програма. Мова йде про зіткнення світоглядів та ідеологій. "Знаком часу є віра, не сумнів, догма, не партійна "програма", характер, не число".²⁰⁸ Час вимагає приходу нових людей, "всяка нова доба в історії, яка звістувала прихід нових ідей, – виводила на сцену і нових людей – їх довбу­шів.²⁰⁹ Тому "лиш люди, які вміють на ясні питання дати ясну від­повідь, прийдуть там до голосу. Крутії – тим разом – лишаться поза бортом грядучої історії".²¹⁰

У книжці "Дух нашої давнини", розвиваючи орденську теорію національного проводу, Дмитро Донцов робить спробу класифікаці "психічних рас", поділяючи їх на нордійців, медитеранців, динарців і остійців. Він вказує на домінування в українській свідомості упослід­жених елементів, притаманних двом останнім групам і нестачу врод­женої аристократичної формотворчости нордійців та медитеранців. Біологічний, майже дарвінівський "природній відбір", вчинений над українцями за часів радянського панування ще більше поглиблює проблему. Україні було завдано страшного генетичного удару. Міркування Дмитра Донцова суголосні дослідженням у царині модерних наук.

Наведемо слова Ігоря Каганця: "Таким чином, можна говорити про тріаду: Типологія Юнга – Соціоніка – Психоінформатика. Кожна складова цієї тріади концентрує увагу на своїй сфері досліджень: типологія Юнга – на властивостях психологічних типів, соціоніка – на взаємодії між цими типами, психоінформатика – на розвитку та взаємодії соціяльних систем, а також виявленні соціологічних зако­номірностей на різних рівнях світової ієрархії".²¹¹

Не кожна людина може займатися такими видами суспільної діяльності, як управління, бізнес, військові справи, наука тощо. Потрібні відповідне виховання і вроджені нахили натури. У ра­дянській системі виживали й діставали можливість виявляти себе переважно пристосуванці, зрадники, посередності, тобто типи, яким не притаманна ініціативність та спроможність брати на себе відповідальність за справу. Відомий т.зв. "Принцип Пітера": в ієрархії кожний індивідуум має тенденцію підніматися до свого рівня некомпетентності.²¹²

Зберігають свою актуальність твердження Дмитра Донцова про те, що жодний державний устрій не може бути панацеєю. "Помилково думати, що успішність демократії залежить не від характеру еліти, що її веде, а від формальної консультації з масою".²¹³ Ніяке фети­шизування демократії та лібералізму не може спростувати дедалі більшою неспроможністю забезпечувати стабільність управління су­часним світом, не кажучи вже про духовність і справедливість.

Політологи говорять про необхідність розвитку нової, мерито­кратичної системи: "Сутність цієї суперечки полягає у прагненні поєднати майже несумісне: з одного боку – максимально повне волевиявлення народу і пов'язане з ним широке народне представ­ництво в органах державної влади, а з другого – вимогу високого професіоналізму і компетентности керівництва суспільними процеса­ми".²¹⁴ Олег Сичивиця саме Донцова вважає провісником цих ідей. "Подальші практичні пошуки і практичні дії у цьому напрямі можуть спиратися на елітаристсько-меритократичні традиції, що склалися в українському суспільствознавстві (...). Яскравим прикладом у цьому плані може бути хоч би творчість широко відомого ідеолога укра­їнського націоналізму Дмитра Донцова".²¹⁵

Розробляючи орденську концепцію національного проводу, Дон­цов одночасно апелює до досвіду католицьких орденів, хрестоносців, лідера Реформації Мартіна Лютера, конкістадорів, фашистів і більшо­виків.²¹⁶ На першому місці тут ідея творчого пориву, енергія здобу­вання, ексклюзивність та ідеалізм. Без цього неможливий орден. Цим він відрізняється від політичної партії. Його діяльність визначається не певною програмою, не законами тієї чи іншої держави або політичної системи, а – вимогами великої всеобіймаючої ідеї, яку дає українцям націоналізм. На другому місці стоїть справа організації ордену. Його членами можуть стати лише особливі люди – одного світогляду, великого ідеалізму та відповідальності, здатні на само­пожертву і будь-який чин в ім'я нації. За тим – справа стратегії і тактики, формування пріоритетів і поточних завдань.

Орденська концепція національного проводу стала не лише теоре­тичним, але також практичним набутком української політики. Укра­їнський націоналістичний рух мав величезні втрати у 30-50-х роках ХХ століття, проте Україна одержала збройний опір, який продовжив національно-визвольну традицію. Донцова звинувачують в тому, що він безвідповідально спонукав молодь до безперспективної боротьби, чим збільшував кількість жертв. На це відповідає Ярослав Дашкевич: "Ще дивніше виглядає звинувачення Донцова в тому, що він, мовляв, звів своєю ідеологією молодь на манівці. Не думаю, що боротьбу, вперту і жертовну, за Українську державу можна вважати манівцями. А що спалах боротьби кінця 30-х – початку 40-х рр. завдячуємо, між іншим, також велетенському впливові ідей Донцова, не підлягає сумніву. Ледве чи варто дорікати українським патріотам саме цим".²¹⁷

Орденська концепція національного проводу була далекою від абстракції. Вона була практично втілена в Організації Українських Націоналістів. Після початку другої світової війни всі українські партії припинили своє існування разом з польською державою та її законами. Тільки ОУН продовжувала відстоювати українські націо­нальні інтереси в боротьбі проти різних окупантів. Без точок відліку, виставлених у ХХ столітті Організацією Українських Націоналістів, українська державотворча традиція була б перерваною. Натомість ми навчилися прагнути безмежного і розглядати себе поруч з вічністю.