5.3. Конфлікт з Липинським. Націоналізм і монархізм

На формування політичного мислення Дмитра Донцова великий вплив мав ідеолог українського монархізму В'ячеслав Липинський (1882-1931). Донцову навіть закидали плагіат з творів останнього. І дійсно, можемо зустріти в Липинського дефініції, що їх полюбляв вживати Донцов, як-от "активна меншість зі стихійним нахилом до влади",⁵⁸ "ідеалістичний порив".⁵⁹ Хоч справа інтелектуальних впли­вів є значно глибшою і складнішою. Цілком очевидно, що в цьому випадку маємо справу з розвитком і творчим переосмисленням, а не з калькуванням Дмитром Донцовим ідей Липинського. Починаючи від того, що сам Липинський не був тут піонером.

"Необхідно сказати, що Липинський, – відзначає Ярослав Дашке­вич, – хоча й одним з перших в українській політичній думці займав­ся теорією еліт, не був єдиним і мав своїх попередників. Теорія еліт сформувалася в кінці ХIХ – на початку ХХ століття у Західній Євро­пі. (...) Праці основоположників теорії еліт друкувалися не лише іта­лійською та німецькою, але також французькою мовою. До речі, вони не втратили досі своєї актуальності. І Липинський, і Донцов були ерудитами, вони добре орієнтувалися в тогочасних політологічних ідеях та течіях. Незалежно від цього, обидва вони йшли власними оригінальними шляхами, напрям яких підказував їм недосконалий стан національної еліти, що проявився під час української революції 1917-1921 рр. Те, що Донцов і Липинський різко розійшлися в погля­дах та зірвали особисті стосунки, які ніколи не були надто близь­кими, ще не дає підстав для для звинувачень у плагіаті. Тим більше, що об'єктивне вивчення праць обох ідеологів підтверджує індивіду­альність способу мислення кожного".⁶⁰

Олександр Мотиль також зауважує, що "теорії Липинського "ши­ряли в повітрі" і значною мірою впливали на інтелектуальний і со­ціальний клімат, в якому Донцов розвивав свої ідеї (концепції волі, еліти, елітаризму)".⁶¹

Відомий діяч націоналістичного руху, а перед тим УВО, Воло­димир Мартинець, опонуючи Донцову, ставить Липинського вище як теоретика: "Все в Липинського було: світогляд, програма й організа­ція. Між тим "Націоналізм" Донцова не був навіть закінченою світ­оглядовою системою; програмової проблематики він зовсім не тор­кав, а проблема здійснення націоналістичних ідей (хто? як? коли?), по невдачі його почину з "Партією Національної Роботи", не тільки не цікавила його, а неначе взагалі не існувала для нього".⁶²

Принагідно звернемо увагу на гірке зауваження Мартинця про їхні особисті стосунки: "Мене особисто разило те, що ерудит тої міри, що Донцов, не цурався тенденційности й необ'єктивности. (...) Чорне або біле, зло або добро, чорт або янгол. Коли супротивник – тоді не мав він ні одної позитивної риси; коли приятель – тоді не мав він ні одної хиби. (...) А вже зовсім не подобалися мені його випади проти В.Липинського, бо зворотами як "Пане В'ячеславе" витикав польське походження Липинського, який у відплату називав Донцова "Міть­кою Щелкопьоровим", витикаючи йому московське походження. Це справді було сумне явище".⁶³

Справді, в "Листах до братів-хліборобів" (Відень, 1926), які окре­мою книжкою виходять майже одночасно з "Націоналізмом" (Львів-Жовква, 1926), Липинський називає Донцова образливим назвиськом "Мітька Щелкопёров",⁶⁴ вважаючи його плагіатором. Дмитро Донцов не залишається в боргу, відповідаючи в ЛНВ: "От прим. Вацлав Ли­пинський каже, що я москаль".⁶⁵ Однак ні Мартинець, ні сам Ли­пинський не мали рації, закидаючи Донцову неоригінальність ми­слення. Якщо В'ячеслав Липинський накреслював шлях українців від держави до нації, пишучи, що "і тільки в Українській Державі – тіль­ки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території – може витворитись з них Українська Нація",⁶⁶ то Дмитро Донцов єдино можливим вважав інший шлях – від нації до держави, стверджуючи, що без нації не може бути держави.

Липинський бачив, що в життя практично втілюється доктрина його суперника, однак не погоджувався з нею, боючись спалаху ксе­нофобії та навіть громадянської війни. Ідеолог українського геть­манства і консерватизму так висловлювався про Донцова: "Се він пу­скає головного коня націоналізму, котрий згодом убиватиме наш нарід у нутрі мечем роздору і голодом і смертю і людей поробить звірами, – як лише прийметься його пропаганда".⁶⁷

Поруч з тим, що Дмитро Донцов мав значний респект до В'ячеслава Липинського як до теоретика і громадського діяча, про що, зокрема, свід­чать його спогади "Рік 1918, Київ" (Торонто, 1954). Для автора "Націона­лізму" була зовсім неприйнятна доктрина українського неомонархізму, поруч з іншими правими ідеологіями, "починаючи від Куліша", що їх він зараховує до "типового провансальства".⁶⁸ Український монархізм у між­воєнному часі виглядає надто штучною і архаїчною для політичного втілення конструкцією. Дуже відірвана гетьманська ідея від широких верств народу, занадто "панська" для українців.

Тому монархізм для Донцова – це певна зашореність, небажання бачити реального світу і жити в нім. Так чи інакше, це обмеження на­ціональної революційної творчості, яке має бути усунене з українсь­кого політичного життя. "Підносячи ідею монархізму, хлібороби не­доцінюють значення революційної стихії. (...) Тепер справа нації – се спліт цілого ряду настроїв, пристрастей, вірувань і змагань. Вони, сі пристрасті, є реальністю, з якою політик повинен числитися".⁶⁹ Для того, щоб перемогти, українці повинні йти за своїми національними інстинктами, почуваннями і пристрастями. Революційний порив буде переможним, якщо він буде природнім. Саме брак природності за­кидає Донцов українському монархізмові.