4.3. Козацьке Бароко

Тоді як сучасна західноєвропейська людина формувалася за доби ґотики, з її розумінням ієрархії та правовою свідомістю, сучасна українська людина формувалася за індивідуалістичної доби Бароко, що історично співпала з козаччиною, часами найбільшого піднесення українського духу. Іншими словами, Бароко є українською ґотикою. Хоч тут майже відсутня ідея ієрархії. Можна вести мову про специ­фічно український феномен, що має назву українського або козаць­кого Бароко. Дмитро Донцов і вістниківці апелювали до ґотики й до української традиції. Таким чином, у нас є всі підстави ототожнити саме це розуміння традиції з козацьким Бароко, яке також увібрало в себе багато відмінних рис попередньої, князівської доби та залишило потужну спадщину на майбутнє. Хоч у Донцова практично нема мови про Бароко, він посилається на діячів героїчної козаччини, на Григо­рія Сковороду тощо. Особливого значення традиція набуває в книзі "Дух нашої давнини" (Прага, 1944). Тому при дослідженні питання української традиції у творчості Дмитра Донцова, на проблему можна також поглянути "збоку", від рис і особливостей самого Бароко.

На відміну від ґотики, це доба визначеності й синтезу одночасно. Тоді як у Західній Європі Вселенська Церква була розколена протес­тантизмом, в Україні питома Церковна традиція не була поставлена під питання. Протистояння між уніатством і православ'ям з політич­ного, культурного та ментального боку виконало роль взаємозміцнен­ня і взаємодоповнення у надзвичайно критичний час національного заціпеніння. Можливо, варто висловити припущення, що за сприят­ливіших історичних умов до конфлікту могло і не дійти. Однак з від­стані часу вже є зрозумілим, що це протистояння не так ослаблювало українство, як ставило проблеми, давало поштовх, спонукало до дії.

Україна поминула величезні ідеологічні бурі, які прокотилися За­хідною Європою. Бароко формувалося в нас на місцевій українській основі і тому не надається до безпосереднього перенесення кла­сифікаційних ознак із Заходу. На це вказує Дмитро Чижевський: "Коли ренесанс стремів до повноти життя, коли у нього основним ідеалом став ідеал краси, реформація стреміла до життя, яке було б цілком та послідовно збудовано на реліґійній основі, античності протиставлялось первісне християнство, до якого хотіла повернути людство реформація, а це первісне християнство часто приймало су­ворі форми старозавітньої реліґійности. Разом могли йти ренесанс та реформація власне лиш в одному – в критиці середньовіччя, яке ре­презентувала для обох католицька церква"¹⁰⁹.

Всі три позиції не були для України несприйнятними. Дійсно, Бароко в Україні формується на хвилі контрреформації, що зміцнює впливи ре­лігії і Церкви. Полемізуючи з протестантами, Стефан Яворський запи­тував: "Аще єсть ясно и удоборазумно Писаніє Священноє, то откуду между вами сицевая в толкованіях разногласія?"¹¹⁰.

Однак, за Чижевським, "ще й досі дуже розповсюджене розуміння барокової культури, як культури католицької протиреформації. Таке розуміння проходить без уваги повз того факту, що й протестантські країни та народи розвинули – іноді досить блискучу – барокову куль­туру. На Україні, як побачимо, православні кола в значно більшій мірі приймали участь у творенні барокової культури, а ніж католицькі. – Вже ближче до правди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі "синтез", сполучення культур середньовіччя ("ґотики") та ренесансу. Бо, дійсно, культура барока, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається в багатьох пунктах до середньовічних змісту та форми: замість прозорої гармонійности ренесансу, зустрічаємо в бароку таку саму скомпліковану різнома­нітність, як в ґотиці; замість можливої про­стоти ренесансу, зустрічаємо в бароку ускладненість ґотики; замість антропоцентризму, поставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо в бароку¹¹¹ виразний поворот до теоцентризму, до уділення центрального місця знову Богу, як в середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи барока реліґійну закраску цілої культури, – знову, як в середньовіччі; замість звільнення людини від пут соціяльних та реліґійних норм, бачимо в бароку знову значне посилення церкви і держави.

Але, як вже сказано, барок де в чому переймає і спадщину рене­сансу: зокрема він цілком приймає "відродження" античної культури; він, що правда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу сполучити, з'єднати античність з християнством; барок не від­мовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива головне, яко шлях до Бога; барок не відкидає навіть і культу "сильної людини", лише таку "вищу" людину він хоче виховати тай, дійсно, виховує для служби Богові. Але те, що є своєрідне для культури, та з окрема для мистецтва барока, надає бароку його власний індивідуальний характер: це рухливість, "дина­мізм" барока, в пластичному мистецтві це – любов до складної кривої лінії, у протилежність до простої лінії та гострого куту чи півкола ґотики та ренесансу; в літературі та житті – це потреба руху, зміни, мандрівки, траґічного напруження та катастрофи, пристрасть до смілих комбінацій, до авантури; в природі барок знаходить не стільки статику та гармонію, як напруження, боротьбу, рух; а головне, барок не лякається самого рішучого "натуралізму", зображення природи в її суворих, різких, часто неестетичних рисах, – поруч зі зображенням"¹¹².

Анатолій Макаров підкреслює, що "ґрунт для успішного засвоєння уроків мистецтва на Україні підготували наші далекі предки, митці Бароко"¹¹³. Це надзвичайно химерний, метафоричний стиль, якому притаманна ґротескова умовність, сюрреалістична загадковість, прит­чевість, барокова фантасмагоричність.

Далі знову Дмитро Чижевський: "Напруженого, повного життя, знаходимо в бароку і якесь закохання в темі смерти; барок не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного реліґійного чи естетичного почуття, для нього важливіше зворушення, розбур­хання, сильне вражіння, – з цим стремлінням розворушити, зхвилю­вати, занепокоїти людину зв'язані головні риси стилістичного вміння барока, його стремління до сили, до перебільшень, гіпербол, його ко­хання в парадоксі, та любов до чудернацького, незвичайного, "ґро­теску", його любов до антитези, та, мабуть, і його пристрасть до вели­ких форм, до універсальности, до всеохопливости. Зі своєрідними ри­сами барока зв'язані й ті небезпеки, що загрожують бароковій куль­турі та зокрема бароковому мистецтву: це часом завелика перевага зовнішнього над внутрішнім, чиста декоративність, за якою зникає або відходить на другий план глибший сенс та внутрішній зміст"¹¹⁴.

Елітарність, посвяченість Бароко свідчать про те, що ця поезія не для всіх, "не треба, одначе, забувати, що барокове мистецтво, та баро­кова поезія зокрема, призначені не для людей іншого часу, а саме для "людей барока"¹¹⁵. Як тут не згадати вислів Дмитра Донцова про те, що мистецтво існує для самих митців, для вузького кола людей, утаємничених не в самих подіях, а в їхній містиці, тобто в істинному сенсі життя, прихованого від очей широкого загалу.

"Епоха Барока з одного боку – епоха великого розквіту природо­знавства та математики (бо основа пізнання природи для людини барока – це міра, число та вага), а з другого боку – епоха розквіту бо­гословії, епоха спроб богословських синтезів, епоха великої релі­ґійної війни ("тридцятилітньої"), епоха великих містиків. Людина Барока або втікає до усамітнення зі своїм Богом, або навпаки кида­ється в вир політичної боротьби (а політика барока – політика широ­ких всесвітніх планів та стремлінь), перепливає океани в шуканні но­вих країн та нових колоній, займається планами поліпшення стану ці­лого людства, чи то шляхом політичної, чи то церковної, наукової, мовної (проєкти штучних мов), чи якоїсь іншої реформи. В ідеалі обидва для людини барока можливі шляхи ведуть до одної та тієї са­мої цілі: через "світ" (природу, науку, політику і т.д.) людина при­ходить завше до того самого – до Бога. Хто задовго залишився у світі, той лише заблукав у ньому"¹¹⁶.

Синтетичність нашого Бароко характеризував оригінальний тип мислення, який виявив схильність не до навернення, а до бесіди і міркування. "Сковородинівський "богослов" виявляє себе екзеґетом, – філософом, котрий осягає певні метафізичні істини, перш за все, шляхом інтерпретації тексту "символічного світу". здобуваючи муд­рість самопізнання, він мусить "привітатися" "с древними язычески­ми философами", "побесідувати" "с отцами вселенскими", щоби, зрештою, увійти "в священний храм бібліи"¹¹⁷.

До відповідної аналогії з настроями Дмитра Донцова заохочує ор­ганічне відчуття ним всепов'язаності світу в єдиному естетичному прориві. Поруч з бароковою врівноваженістю, його творчість харак­теризує глибока інтенційність, прагнення до навернення в свою віру. Це зближує його з іншим – ґотичним – ірраціоналізмом, що його можна назвати войовничим. Однак Бароко, так само, як і ґотика, створює ідеал ченця-рицаря, який відстоює Добро у боротьбі зі Злом.

Саме цей аспект активізму дав підстави Василеві Стусу висловитися про "філософію зла" у Дмитра Донцова: "Після безславної поразки національної революції віра в життєздатність сковородинінських ідей дуже підупала: чимало тих, які ще вчора шукали майбутнього України на шляхах добра і справедливості, повернули в протилежний бік: ство­рилися психологічні підстави для виникнення філософії зла типу Дон­цова та іже з ним. Ці останні взяли з історії той урок, який вона пропонувала (інше питання, що запропонований нею урок був далеко не найкращим із тих, які вона пропонує взагалі)".¹¹⁸

Героїчна доба Бароко народила козака, спорідненого за своєю сутністю із західноєвропейським рицарем Середньовіччя. За словами Анатолія Макарова, "козак-чернець, як активний борець за правду на землі, нібито подолав одвічну суперечність у концепції християнсь­кого гуманізму, яка передбачала існування лише пасивного добра й аполітичної святості як єдино правильного засобу протистояння активно злому світові. Рицар-чернець уподібнюється тому Христу, який виганяє батогом торговців із храму, і тим утверджує новий ідеал діяльного добра".¹¹⁹

Діяльне добро неможливе без домінуючого у суспільстві кодексу індивідуалізму. Леонід Ушкалов відзначає, що "кожен "великий стиль", зосібна Бароко, в межах тієї чи іншої національної традиції володіє влас­ною ієрархією цінностей. Українські барокові письменники з-посеред усіх дочасних благ щонайбільше шанували свободу"¹²⁰. Так само і Донцов справедливо зауважив характерну українську національну рису – врод­жену повагу до людської особистості, загальне екзистенціяльне спряму­вання народнього мислення. Ця ідея стала наріжним каменем донцовської системи¹²¹. Не "філософію зла", а саме "діяльне добро", яке не мириться із злом, брав на озброєння Дмитро Донцов. Зло треба не спостерігати, а перемагати і знищувати, – вважав він.

Людина вже не розчиняється перед Богом. Індивідуальне і Божес­твенне стають продовженням одне одного. Бог залишається у центрі світу, але це ніяк не ущемлює особисту свободу, як це намагалися (і досі намагаються) представити гуманісти¹²². "Таким чином, – пише Леонід Ушкалов, – у літературі українського Бароко свобода постає одним із засадничих екзистенціялів. Вона тлумачиться, передовсім, у сенсі aurea libertas та liberum arbitrium. При цьому посутнє віддзерка­лення поміж "горизонтальною" та "вертикальною" перспективами людської екзистен­ції має власним наслідком особливий збіг інтенцій aurea libertas з інтенціями liberum arbitrium"¹²³. Отой бароковий індивідуалізм, що є міцним підґрунтям для творчості й романтизму, при вкрай несприят­ливих історичних обставинах під час визвольних змагань вилився в ота­манщину та анархізм, чому був свідком Дмитро Донцов.

Нарешті українське Бароко є синтетичним через свій усклад­нений ірраціоналізм. Тут має місце не тільки "втеча від розуму"¹²⁴. Панувала мудрість, а не розум, що заперечує і силується підкорити

собі дух. Відбулося захоплення протилежностями: і Вищим, і мате­ріальним. "Людина Бароко – наш духовний прототип. Вона вчиться мислити двома мовами: чіткими логічними означеннями науки й багатозначними образами, алегоріями й символами мистецтва. Одна її мова – це мова тих, хто прагне проникнути у глибокі і часом сумні та страшні для самої людини таємниці природи. Друга її мова – мова молитви, віри у вищий сенс світобудови й людської доброти. У ній відбилася та мудрість, яка з'єднує віки і не дає людині загинути через свій розум, який давно вже посварив її зі світом, природою, Богом, самою собою"¹²⁵.

Синтетична роль нашого Бароко була також пов'язана з межовим геокультурним розташуванням України. Юрій Терещенко зазначає: "За час свого історичного існування український народ виявив себе як органічна складова європейської спільноти народів, які, попри всю складність політичних та економічних взаємин, поділяли єдину куль­турну та суспільну спадщину. (...) У надзвичайно складних взаємовід­носинах двох типів европейської цивілізації – західної (католицько-протестантської) і східної (греко-православної) – Україна прагнула до поєднання обох традицій у живий соціально-політичний і культурний синтез. Православний Київ жодним кроком не засвідчив про свій розрив з Римом після розколу християнства у 1054 р. і продовжував зберігати канонічні зв'язки з обома його центрами"¹²⁶.

Підсумовуючи барокові коріння донцовських ідей, слід звернути увагу на три основних чинники. По-перше, важливе значення мають теоцентризм, ідеалізм та ірраціоналізм українського Бароко, – всі вони по-новому виявляються у донцовській концепції у вигляді гар­монії націоналістичного неоромантизму. По-друге, химерність і синтетизм Бароко лягли в основу герменевтики Донцова та його есеїстичного типу мислення. По-третє, всебічний, в тому числі геопо­літичний, універсалізм Бароко створив традицію, на якій вістників­цями були відроджені різноманітні глобальні історіософські, культу­рологічні, геокультурні та геополітичні шукання. Українська суспіль­на думка перестала бути загумінковою.