5.5. Критика драгоманівської спадщини.

Ставлення до "лівих" політичних течій

Дух національної провінційності, "провансальства" в Україні Дми­тро Донцов пов'язує з ім'ям Михайла Драгоманова, діяльність якого трактує у розрізі "політично-національного толстовства",⁹⁵ – певної політичної інфантильності. На думку Донцова, ця людина спричи­нилася до абсорбування українським політикумом найшкідливіших для себе традицій – соціалізму, атеїзму, релятивізму, некритичного сприйняття Заходу, упадання перед ідеологією, що її продукувала ім­перська російська культура.

"Драгоманова виставляють у нас апостолом нової України. Він ним не був. Ukraina militans не має в собі нічого з його ідей, а головне з духа сих ідей. Драгоманів виставив примат соціялізму і космопо­літизму, вона – примат нації. Він – еволюцію і гуманітаризм, вона – боротьбу і національний еґоїзм. Він – російський Схід, вона – ла­тинсько-германський Захід".⁹⁶ Михайло Драгоманов у Донцова ви­ступає символом засадничої вторинності, не-самодостатності укра­їнської політичної свідомості у своїх прагненнях і діях.

Саме з драгоманівською спадщиною пов'язує Дмитро Донцов ту традицію українського визвольного руху, яка призвела до поразки у визвольних змаганнях 1917-1922 років. "Тією самою психологією були заражені навіть революційні кола Наддніпрянщини. Рука в руку з ними йшли і революційно настроєні галицькі кола".⁹⁷ Віру в Бога, дослухан­ня до власних національних почуттів вони замінили на віру в силу ро­зуму. Драгоманов не зрозумів Шевченка як поета революції й бороть­би. Донцов вважав, що раціоналізм Михайла Драгоманова, а після нього – українських соціалістів, радикалів, поступовців, з кого в біль­шості й складалася Центральна Рада, став на заваді з'ясуванню ними сутності такого поняття, як національні інтереси держави та необхід­ність їх відстоювання всіма доступними засобами. Мова дійсно йшла про певну традицію українського політичного мислення, яка стояла на заваді розгортанню широкого революційно-визвольного (націонаістич­ного) руху і з якою пристрасно боровся Дмитро Донцов.

Цікаво, що не хто інший, як старі галицькі соціалісти дорікали Донцову його ніби-то російським походженням. Володимир Левинсь­кий, поруч із звинуваченнями у фашизмі, додає найдошкульніше: "З походження Донцов, здається, москаль. Припущення це спираю на тім, що в часі великої війни довелось пізнати мені його брата, а він уважав себе москалем. Говорив по-московськи, по-українськи зовсім не вмів. До українства відносився гостро неґативно".⁹⁸ Тобто аргу­менти українських соціалістів є власне расистськими. Мовляв, Дон­цов не-українець, а тому неправий.

Матеріали жандармського управління також потверджують, що Дмитро Донцов розмовляв без "малоросійського" акценту, та й зов­нішність не дозволяє побачити в ньому расового українця.⁹⁹ Однак головне для нього – сутність справи й чистота ідеї. Правий не той, у кого "чистіше" походження, а хто ближчий до істини. "Мова не най­важніша річ. Для мене генерали української армії російського, або ні­мецького походження, що навіть не навчилися по-українськи, – є більші патріоти, коли боролися за українську справу, аніж Юрко Ко­цюбинський чи Дмитро Мануїльський, які хоч українці з поход­ження, разом з бандами Муравйова руйнували Київ. (...) І тому так шкідлива є для нас та українізація з Москви, що ціла суть україніза­торської політики полягає на тім, щоб на місце спасенної недовірли­вости, покласти дитиняче довір'я до чужої ідеї".¹⁰⁰

Насправді українські соціалісти ніколи не робили ніякої українсь­кої політики. Вони завжди, свідомо чи несвідомо, рухалися у фарва­тері російських імперських устремлінь. Всі приналежні до "покоління Хвильового", хто раніше, а хто пізніше, були фізично знищені. При­ходив час, і Микола Скрипник оголошувався націонал-фашистом,¹⁰¹ Микола Хвильовий – "лідером націонал-опортунізму", неокласики ставали "яскраво вираженими представниками української націона­лістичної буржуазії".¹⁰² Ворогами радянської влади вони ставали то­му, що хотіли залишитися українськими інтелігентами, перешкоджа­ючи поширенню нової імперської ідеології, вже комуністичного ґатунку: "Націоналістичним елементам потрібно приховати ту дійо­вість, яку справляли російські революційна література і мистецтво в класовій боротьбі робітників і селян України".¹⁰³

Радянська влада прийшла в Україну разом з новою більшовиць­кою окупацією. У протоколі засідання з'їзду українських комуністів-емігрантів, що рятувалися від свого народу в Росії, в місті Орлі, від 1 липня 1918 року, видно, що більшовики не мають в Україні питомого ґрунту і сподіваються на російську інтервенцію. "Євстратов говорив, що нам необхідно згуртуватися для роботи на допомогу українському рухові, щоб він не загинув за відсутністю тих працівників, які під час революції вели за собою пролетаріят, але тепер залишили його в хвилину небезпеки на поталу ворогів революції". З'їзд обрав бюро по зв'язках з Україною, куди увійшли: "Голова – т.Левін, товариш голо­ви – Малашенко, секретар т.Хайкіна, скарбничий і товариш секретаря – т.Мирон Брянський; Митроха, Голубєв, Алілуєв".¹⁰⁴

Український соціалістичний рух завжди розглядався у Москві як проросійська п'ята колона, яка досить часто використовувалася для спекуляції національними ідеями. Пропаганда пояснювала перебіг подій таким чином, що радянська влада не поборює, а відроджує українську державність. Ще 20 квітня 1919 року Е.Квірінґ писав у "Завданнях нашої партії в окупованих Польщею українських райо­нах", тобто на території Західної України: "По-моєму, треба негайно створити спеціяльний комітет для ведення партійної роботи в оку­пованих українських областях, причому, щоб Польща не могла мати до нас претензій, він повинен виступати як самостійна організація".¹⁰⁵ Комунізм дійсно став тим ідеологічним плацдармом, за допомогою

якого російські більшовики проникли в Україну, захопили й десятки років тримали владу у своїх руках.

Донцов завжди мав надзвичайно реалістичне розуміння політики російського імперіалізму. Ще перебуваючи в українських соціаліс­тичних організаціях, він зрозумів, що не можна одночасно бути марк­систом і українським політиком. Принаймні це ще нікому не вдалося. На політичній арені національні інтереси завжди домінують над соціаль­ними. Тим більше, в українських умовах. Навіть ті українські діячі, що мали велику особисту мужність, популярність і владу, як Михайло Гру­шевський, програли у політичному двобої більшовикам, озброєним ви­разною ідеологією. "Дотеперішня непримиренність українського і неукра­їнського націоналізмів для Драгоманова, як і для Грушевського, є, отже, станом "патологічним", викликаним "нетямущими" іґнорантами".¹⁰⁶

Інтернаціоналізм був для Дмитра Донцова чимось на зразок сучас­ного постмодернізму – розмови заради розмови. У дискусії на подібну тематику не шукається істина, тут присутня єдина мета – обман спів­розмовника. Це фразеологія без внутрішнього змісту, самі слова без значень. "Найбільшим ворогом всякої дискусії є гіпноза слова, гіпноза етикеток, які ми наліплюємо на поняття, і які кожний розуміє по-своєму. (...) Про одну з сих теорій, яких етикетка так разячо суперечить змістові, – я хочу тут говорити. Се є доктрина інтернаціоналізму".¹⁰⁷

Отже єдино можливою альтернативою таким популярним тоді й згубним для України соціалістичним ідеям, на думку Дмитра Донцо­ва, може стати тільки націоналізм: "Голосом крові та інстинктом землі. Інтернаціональна ідея на Україні гниє й розкладається. Лишім же ж мертвих ховати своїх мерців!"¹⁰⁸