7. Донцовська методологія в сучасній україні

7.1. Націоналістична традиція

Для українців ХХ століття розпочалося і відбувалося під знаком промови Миколи Міхновського "Самостійна Україна". Він проголо­сив насамперед дві сакраментальні фрази: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі". Також: "Україна для українців". З того часу наше суспільно-політич­не думання практично не виходило поза рамки цієї парадигми націо­нальної і державної самодостатності. А коли відходило, українці ні­чого не здобували, а навпаки – втрачали. Однак поза нашою увагою опинився дуже суттєвий момент, пов'язаний з практичним втіленням українського міфологічного почування. Український світ повинен здійснитися у цьому світі, у цьому часі і на цій землі. Тільки тоді він позбавиться тягара трагічності й стане одним з найцікавіших спосо­бів світо- і Богопізнання. А українці, несумнівно, зможуть зосереди­тися на вічності й стати народом філософів.

Міркуючи про майбутнє Української держави, треба повністю від­межуватися від міфологічно-поетизованої традиції. Політика не може бути синонімом інфантильності. Україна є дійсністю, яка складається не лише з історично-культурної спадщини та мистецького буття, але також з вповні реальних потреб, прав і бажань її громадян та в цілому національних інтересів держави, що мають бути задоволені і запев­нені. Національна міфотворчість розвивається не просто як продов­ження історичної міфології. Вона є наслідком політичного діяння. Саме так перед тим виникали міфи попередніх епох. Тоді загальний принцип виглядатиме таким чином: міф – чин – новий міф. Досвід українського націоналізму і зокрема творча спадщина Дмитра Дон­цова дозволяють нам застосувати ідеологічний, іншими словами, – міфотворчий, підхід до теперішнього державотворення.

Донцовська методологія може бути застосована не лише в якості певної історичної критики. Хоч головною причиною поразки укра­їнських визвольних змагань на початку ХХ століття можна вважати саме ідеологічну безпорадність демократичного проводу, якому не було з чим звернутися до всього народу. Тобто українські демокра­тичні, а переважно – соціалістичні середовища не запропонували сус­пільству перспективного бачення державотворчої проблематики. Від­повідно широкі верстви населення не сприйняли ідею УНР всерйоз, як власну державу, що бере на себе відповідальність за майбутнє народу. Так само недозрілими виявилися державотворчі потуги геть­мана Павла Скоропадського. До речі, набагато більшою історичною провиною виглядає небажання українських соціалістів співпрацю­вати з урядом Скоропадського на національній основі, ніж спілка гетьмана з німцями.

Дмитро Донцов справедливо закидає українським демократичним провідникам ідеологічну залежність від ворожих національним інтере­сам сил, а відтак – неспроможність протиставити яскраве, виразне і загальнозрозуміле національне гасло як соціалістичному інтернаціона­лізмові, так і націоналізмові найближчих сусідів, включно з Росією, Польщею, Угорщиною, Румунією і Чехословаччиною. А кожний полі­тичний аутсайдер, типу Володимира Винниченка, закидає масам полі­тичну невиробленість, мовляв, "нас не зрозуміли". Проте для того, щоб політик був зрозумілий народові, він щонайменше сам повинен знати, що хоче осягнути у своїй діяльності. По-друге, він повинен знати, чого прагне народ. По-третє, – має звернутися до народу зрозумілою мовою. І, по-четверте, бути саме тією людиною, яка може і повинна вести за собою людей. Репрезентанти УНР не виконали жодної з цих умов. Вони тільки констатували факт революційного піднесення, але не змогли використати жодної з історичних можливостей.

Якось Борис Антоненко-Давидович, який з дитинства виховувався в російськомовному середовищі і послуговувався російською в побуті, пояснював, чому він ніколи не пише російською мовою. Його бабуся, прикро вражена національним невіглаством онука, при першій нагоді пояснила йому, хто такі українці, яку славну вони мають історію і права на майбутнє, також чим завинили перед ними "брати" росіяни. Бабуся видатного українського письменника не закінчувала університетів, тим більше, не мала політологічної освіти. Тому вона не була поінформована про "прогресивні" соціалістичні ідеї. Модними вони були не серед народу, а серед політикуючого загалу, який не сприйняв Миколу Міх­новського навіть після перемоги більшовиків. Очевидно, до нього нале­жав і перший Президент України Михайло Грушевський.

Українській революції не бракувало істориків, письменників і літературних критиків, але обмаль було професійних політиків, типу нашого земляка Льва Троцького, які окрім освіти мали відповідні політичні інстинкти і зокрема розуміли роль політичної ідеології. Коли руйнується старий світ, перше, що необхідно зробити, – обґрун­тувати необхідність народження нового. Адже саме руйнування від­бувається в ім'я майбутнього. Як воно виглядатиме? – Без однознач­ної відповіді на це питання не можна було навіть думати про перемо­гу. Внаслідок політичної анемічності й безвідповідальності українсь­кого демократичного проводу, нація не змогла згуртовано виступити на захист своїх інтересів.

Українці намагалися заповнити ідеологічний вакуум стихійно, об'єднуючись довкола яскравих особистостей, як Василь Чучупака, Нестор Махно, отаман Зелений і багатьох інших. Проте українські повстанці були організаційно й ідеологічно роз'єднані. Вони не мали спільної візії майбутнього. Відсутність спільного національного хо­тіння призвела до поразки української революції, а пізніше – до без­прецедентних в історії людства трагедій, перша з яких – голодомор 1932-1933 років. Бабуся Бориса Антоненка-Давидовича послуговува­лася власним, а не позиченим розумом. Вона не могла передбачити всю глибину ідеологічного збочення освічених згідно "духу часу" українських соціалістів. А на часі тоді був грандіозний експеримент над українцями.

Одне стало зрозумілим беззаперечно: національна ідеологія – не порожній звук і не "вчорашній день" історії. Вона апелює відразу до всієї нації і сприяє її мобілізації. Власне це і є національні інтереси, втілені у романтичній формі. Ідеологія є одночасно метою і виправ­данням національного буття, що також багато в чому надає сенс людському існуванню. Заперечення ідеології також є ідеологією. Якщо людина заперечує Бога, це означає не більше, ніж те, що вона молиться іншому богові.

Другий урок поразки у визвольних змаганнях – проблема пред­ставлення власної національної справи. Адже світ розмовляє лише з тим, кого знає і розуміє. Так було завжди, так є сьогодні. Смерть громадянина Великобританії, США, та Ізраїлю неспівмірна за своїм значенням із сотнями хорватів і боснійців, тисячами філіппінців і десятками тисяч африканських негрів. Світ не може уявити себе без незалежних Франції та Німеччини, але кого цікавлять проблеми дер­жавної незалежності курдів чи якутів? Одна справа – реально щось зробити і зовсім інша, але не менш важлива, – належним чином пред­ставити зроблене. Тому особливого значення набуває поширення на­лежної інформації про себе та власний ідеологічний експорт.

Одним із своїх головних завдань Дмитра Донцова була розробка теорії національної еліти. Він приходить до орденської концепції національного проводу. Виправити помилки попередників можна було лише ціною надлюдських зусиль. За Донцовим, національна еліта – це люди, здатні до вирішення передусім трьох справ: формулювання інтересів нації, їх від­стоювання та організації цілої нації під гаслами цих інтересів. Кажуть, історія вчить того, що вона нічого не вчить. Тільки не Дмитра Донцова. Він міркує таким чином: якщо українці не здобули власну державу, на сторожі їхніх інтересів має стати новий національний провід, що керуватиметься у своїх діях не політичними програмами, а спільним світ­оглядом. Це має бути організація однодумців, де всі мають спільну мету і розбіжності в поглядах зводяться практично до одного питання: як краще спільну мету осягнути?

Донцов ніколи не був абстрактним мрійником. Його ідеї знахо­дили сприятливий ґрунт в українському суспільстві. Головний редак­тор ЛНВ і "Вістника" найбільше спричинився до створення в Гали­чині специфічної атмосфери реваншу, в якій виростала націоналіс­тична молодь, що стала ядром ОУН, а пізніше – УПА. Організацій­ний геній Євгена Коновальця реалізувався спільно з ідеологічним генієм Дмитра Донцова. Україна була розділена між кількома сусідні­ми державами і покинута демократичним світом напризволяще. Проте такий стан справ і подібні правила гри не могли бути прийнят­ними для українців. Дмитро Донцов виходить з того, що не може іс­нувати такої поважної причини, яка б заперечила право українців мати власну національну державу.

Першими це відчули на собі поляки. Бойовики УВО, а пізніше ОУН, дестабілізували політичну ситуацію в цілій Польщі. До демо­кратичних політичних акцій, як-от мітинги, маніфестації, святкуван­ня визначних дат національної історії, виступів у пресі, українські націоналісти додали засоби політичного терору, а саме політичні вбивства, силовий тиск на антиукраїнських діячів та експропріації. Відголос націоналістичних "ексів" і атентатів розійшовся по всьому світі. ОУН виставила ворогам власні правила гри: війна на смерть усіма можливими засобами, аж до створення УССД.

Один український ветеран з містечка в Західній Україні ще 1992 року висловив сумнів щодо обґрунтованості підстав незалежницької ейфорії, адже "зло зникає тільки разом з носіями зла". Не буду розвивати дивовижну філософію бойовика, який, знищивши чергового ворога і несучи після цьо­го труну на похоронах, повинен думати: "Хто буде наступним?" Це кон­кретна психологія солдата, що знає свою мету, не бачить перешкод до її здійснення і не вірить перевертням. Хоч кожна людина має один шанс у житті зробити власний вибір і стати із Савла Павлом.

Чи можемо назвати такий спосіб мислення тоталітарним? Дума­ється, він не підпадає під подібні категорії, оскільки формувався в межовій добі, коли європейській нації відмовлено в праві на існу­вання і весь "цивілізований світ" ніби з цим погодився. Тож які саме закони мали б шанувати українці? – Кожен окупант приходив із свої­ми. Велике значення має усвідомлення того, що мова йде про євро­пейську націю, коли в боротьбі необхідно осягнути певний правовий статус, а не винищити національних ворогів як не-людей. Часи змі­няться, і з кожним сусідом можна буде жити по-людськи (по-євро­пейськи). Тільки треба змусити інших поважати себе і своє право. Християнська доктрина є невід'ємною частиною українського націо­налізму, а це передбачає єдину духовну основу для майбутнього по­розуміння між усіма людьми.

Тобто метою боротьби є не помста, а створення іншої ситуації. Без органічного відчуття справедливості революційна практика ОУН не мала б жодного успіху. Українці йшли на порушення законів держав окупантів лише з переконання, що діють в ім'я українських законів – існуючих чи майбутніх. Українці ніколи не використовували систему заручників, від їхніх рук не гинули мирні люди. Український терор був завжди адресним і вповні легітимним. Проблема полягала у став­ленні до подій. Якщо поляки, мадяри, німці та росіяни, кожен у свій час, трактували сприятливу для себе ситуацію на окупованих укра­їнських землях як мирну, то націоналісти ніколи не припиняли бойо­вих дій – вони перебували у стані війни за власну державу, за май­бутнє свого народу.

Вони, зрештою, відстоювали українські національні інтереси в умо­вах бездержавності. Саме під проводом ОУН українці вступили у другу світову війну. Ярослав Стецько запитував: "Чому ж наші соціалісти не пішли в підпілля проти нацизму в Україні?! Чому наші "демократи" не зробили того самого?! Де ділися їх партії нагло і несподівано, де їх підпілля було під большевизмом і де під нацизмом?!"¹

Таким чином, бойова, терористична та ідеологічна практика ОУН мала певні особливості. По-перше, націоналісти ніколи не ставили потреби власної корпорації над потребами нації. Ідеалізм ідеології поєднувався і врівноважувався органічним зв’язком з народним буттям і часто жорстокими вимогами часу та, з другого боку, – з хри­стиянською традицією. Тобто революціонізм ОУН був конструктив­ним щодо майбутнього України і не мав нічого спільного з терориз­мом як способом мислення та існування.

По-друге, терор був вимушеною формою боротьби. За відсутності власних державних інституцій ОУН самочинно перебирає на себе роль національного проводу.

По-третє, терор був особливою формою відповідальності проводу перед нацією за її майбутнє. Не тільки словом, але також чином. Було засвідчено, що нація не загинула, що вона має силу боронитися, на­ступати і перемагати. Десь поруч заховувалася ще одна визначальна істина: для держави-окупанта український чинник завжди буде дестабілізуючим.

По-четверте, терористичною й широкою бойовою практикою був осягнутий величезний комунікативний резонанс в українському сус­пільстві й світі, від 20-х років проти Польщі, у 30-х проти Угорщини, у 40-х проти Німеччини та інших окупантів, до другої половини 50-х проти СРСР. Метою бандерівського руху по другій світовій війні бу­ло не тільки створення УССД. Бандерівці хотіли підняти на бороть­бу проти імперії зла всі поневолені народи СРСР. Хоч тоді українці зазнали невдачі, розподіл Росії (як про це писав Юрій Липа) зали­шається справою часу.

По-п'яте, в такому гідному і модерному вигляді відновлювалася давня українська традиція боротьби за незалежність.

По-шосте, якщо діяльність ОУН відбувалася у багатьох країнах світу, на різних континентах, то власне бойова практика поширюва­лася тільки на українській етнічній території.

Український націоналістичний резистанс заявив на весь світ, що нація бореться і прагне жити незалежним державним життям. Він засвідчив свою конструктивність, спричинившись у ХХ столітті до двох проголошень української держави: 1938 року на Закарпатті (Карпатська Україна) та 1941 року у Львові (Українське Державне Правління) з коаліційними урядами. Його героїчний досвід необхід­ний і сучасній Україні – як приклад послідовного захисту українських національних інтересів.