25 Липня 1687 року скликано Генеральну Військову Раду, в якій

взяло участь 2.000 козаків. Вона ухвалила нові статті — Коломацькі,

в основу яких покладено Глухівські статті 1672 року. Тоді ж обрано

яа гетьмана геніального писаря Івана Мазепу.

ІВАН МАЗЕПА-КОЛЕДИНСЬКИЙ (1687—1709)

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинсько-

го чи подільського походження. Предки його в XVI ст. оселилися

на Білоцерківщині. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, нале-

жав до партії Виговського і брав участь в укладанні Гадяцького до-

говору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду

Мокіевських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка,

вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року

була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського манастиря. До

смерти. в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана, що свідчить

про її високу культурність та освіту."

Іван Мазепа народився, правдоподібно, 1639 року. Він дістав

добру освіту в Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській ко-

легії у Варшаві. Після того був довший час. при дворі короля Яна-

Казіміра. Король висилав його за кордон для вивчення гарматної

справи, до Франції, Німеччини та Італії, де доповнював він свою

освіту.

Вернувшись до Варшави, Мазепа не раз виконував відповідальні

доручення короля: їздив до Виговського (1659 р.), до Юрія Хмель-

ницького (1660 р.), до Тетері (1663 р.). Був прихильником ідеї Га-

дяцької унії.

Року 1663 Іван Мазепа покинув королівську службу і 1669 рок)

опинився в Чигирині, у гетьмана Дорошенка", де присвятив себ<

українській справі.

У Дорошенка Іван Мазепа дістав рангу генерального осаула

Він виконує важливі дипломатичні доручення гетьмана: в 1673 р

їздить до Криму, до гетьмана Самойловича в справі об'єднання

України, в 1674 р. — до Криму та Туреччини. Запорожці взяли бул»

Мазепу в полон, але кошовий Сірко врятував його і видав Самой-

ловичеві,

То був час, коли до лівобережного гетьмана переходили видатні

Діячі Правобережної України, зневірившись у політиці Дорошенка

Це були: Лизогуби, Ханенки, Кандиба, Гамалій, Скоропадські, Ко'

чубей, навіть Дорошенки; до них приєднався і Мазепа. Він здобув

довір'я Самойловича, став близьким до нього та його родини, навіть

посвоячився з ним. Мазепа мав вплив на гетьмана і брав участь

в його політиці. З доручення гетьмана майже щороку їздив до Мос-

кви у важливих справах, наприклад, у 1689 році із застереженням з

приводу «вічного миру» з Польщею. Він нав'язав у Москві близькі

стосунки з князем В. ґолщинии, фаворитом царівни Софії, фактич-

ним керманичем московської політики, одним із найкультурніших

людей Москви XVII ст.

Взагалі в 168(^их роках Мазепа став одним із найбільш впли-

вових діячів Лівобережжя. Офіційно він мав рангу генерального

осаула, але значення його було ширше. До цього треба додати, що

він мав надзвичайний особистий чар, уміння приваблювати людей

різного характеру, і це допомагало йому підносити престиж геть-

манської держави та влади гетьмана.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Колома-

хом. Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним жит-

тьовим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю

в управлінні України під булавою двох видатних гетьманів: Дорошен-

ка та Самойловича. Крім того значно поширило його кругозір пере-

бування в Західній Европі, зокрема у Франції часів Мазаріні."

Але який би не був цей досвід — становище, в якому опинився

Мазепа, як гетьман, було дуже складне, і треба було мати також

надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років

вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи зв'язане було з підписанням нових, «Коломаць-

ких статтей». В основу їх покладено «Глухівські статті» Многогріш-

ного з року 1669, але пороблено при тому багато додатків на ко-

ристь Москви. Так, у пакті XX застережено, що Україна не сміє по-

рушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добро-

сусідські стосунки з Кримом. Знову, як і в зфальсифікованих «Пе-

реяславських статтях» 1659 року, заборонено Україні вести дипло-

матичні зносини з іншими державами. Крім залог та воєводів, що бу-

ли в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська за-

лога мала стати в гетьманській резиденції — Батурині — для по-

стійного контролю над гетьманським урядом (пакт XVII). Цілком

новий пакт (XIX) трактував про взаємини між Україною та Мос-

ковщиною. Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский

край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до

єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути віль-

ний перехід з Москви ва Україну. Гетьман і старшина повинні дба-

ти про зміцнеяня зв'язків між двома народами (важливе е, що ска-

зано тут чітко про два народи), зокрема — сприяти шлюбам між

москалями та українцями.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер

гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей

пакт не був зреалізований.

О. Оглоблин пише: «Коломацька угода... була безперечним

успіхом Москви в її історичному наступі на Україну ...і лише дер-

жавний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зро-

били так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької

угоди залишилися нечинними."

Серед тяжкої спадщини Самойловича дістав Мазепа чорномор-

ську проблему, розв'язувати яку треба було в інтересах Москви, а

не України. Невдача походу 1687 року надала сміливости татарам,

які почали знову чинити напади на Україну. Українські полки під

командою полковника Іллі Новицького 1688 року не лише успішно

оборонялися від татар, а й самі громили їх.

Тим часом Москва готовилась до нового походу. В березні 1689

року, під командою князя ґоліцина, рушило на Крим 120-тисячне

військо. На Коломаку приєдналися до нього українські полки під

проводок Мазепи. Ця величезна армія, перемагаючи труднощі по-

ходу, примушуючи татар відступати, 20 травня дійшла до Пере-

копу, але другого дня несподівано відступила. Причини цього від-

ступу залишилися неясними. Сучасники казали, що нібито татари

підкупили ґоліцина. Наслідки цього походу були трагічні для уря-

ду царівни Софії: вони прискорили падіння Софії та ґоліцина і

перехід влади до царя Петра 1.

Факт, що Мазепа, не зважаючи на дружні відносини з ґоліци-

них, не потерпів під час перевороту, свідчить про його надзвичайне

вміння пристосовуватись до людей та обставин.

Досвід двох невдалих походів показав, що для того, щоб здо-

бути Крим, треба опанувати Чорноморське узбережжя. Почалися

походи на долішній Дніпро, на Очаків. У походах на Очаків та Гази-

Кармея в 1690 році та на Аккерман року 1691 брали участь лівобе-

режні полки разом з правобережними із полковником Семеном Па-

лієм на чолі. Року 1692 знову ходили на Гази-Кармен, а року 1694

— на Очаків та Буджак."

Року 1695 відбувся перший похід московського війська на Озів.

З вим ішли й козаки під командою наказного гетьмана Івана Оби-

довського, Мазепиного небожа. Сам гетьман з московським вій»

ськом у той час атакував Гази-Кармея та інші турецькі фортеці над

Дніпром. Завоювання їх мало велике значення для України, а ще

більше для Озівськоі камттаиіт: року 1696 був здобутий Озів, і Мос-

ковщина вийшла над Озівське море, хоч Керченська протока зали-

шилася ще в турецьких руках. Не зважаючи на успішні спільні

виправи московських і українських сил, Очаків не був взятий.

Військові походи через Україну руйнували її, багато людей ги-

нуло в боях.

Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування

відбув він одинадцять походів. Однак наслідки їх не відповідали

жертвам. Дійсно «Священна Ліга» мало чого добилась, і 1699 року

Австрія та Польща підписали з Туреччиною мирний договір в Кар-

ловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на

ЗО років Москва дістала Озів та інші укріплення на північному бе-

резі Озівського моря; турецькі фортеці над Дніпром мали бути зруй-

новані; військовий престиж Московщини піднісся: року 1698 Мол-

давія та Валахія визнали зверхність Москви.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобо-

в'язана Коломацькою угодою брати участь в зовнішній політиці

Москви, вона мусіла давати людей не лише для військових виправ,

але й для суднобудівництва, копання окопів тощо. Головне ж було те,

що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Мос-

кви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вва-

жали за прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації,

в якій він опинився внаслідок Коломацькоі угоди і не розуміючи,

де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціяльне та економіч-

не напруження. Люди порівнювали сучасне життя з тим, що було

«під ляхом», називали Мазепу «вітчимом» України. До того ж не

припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Ко-

ломаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання

жорстоко придушувано. Війни вимагали грошей і тому треба було

збільшувати податки. Селяни тікали на Запоріжжя, де був голов-

ний осередок опозиції проти політики Мазепи, або на Слобожан-

щину. З 80-их років вони з Лівобережжя знову почали були перехо-

дити на Правобережжя, де поновлено козаччину. Мазепа вживав

заходів, щоб заспокоїти народ: встановлено як норму дводенну пан-

щину, на будування фортець виряджалося не селян, а козаків, але

цього всього було замало."

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різ-

них груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проїм анти-

турецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо

сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків;

невдалі війни 1687 та 1689 років розпалювали почуття незадоволен-

ня політикою гетьмана.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимо-

гами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато сво-

яків і приятелів Самойловича, з його небожем Михайлом Самойло-

виче?л на чолі. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковни-

ками своїх родичів, людей, відданих йому.

Першим значним об'єднанням опозиції був «бльок», як назвав

О. Оглоблин, полтавської старшини, на чолі якого стояв генераль-

ний писар, кандидат опозиції на гетьмана, Василь Кочубей. 1691

року старший канцелярист Генеральної Військової Канцелярії, Пет-

ро Іваненко (Петрик), свояк Кочубея, подався на Запоріжжя, там

був обраний на військового писаря і повів агітацію^проти Москви

та гетьмана. 1692 року він їздив до Криму, де вів переговори від

імени «Князівства Київського, Чернігівського, всього Війська Запо-

різького та народу Малоросійського» і уклав угоду з кримським

урядом. Проф. О. Оглоблин припускає, що вся та акція була відома

не лише вищій старшині — Кочубеєві, тестеві Кочубея та Петрика,

Жученкові, а навіть і гетьманові." Політична програма Петрика

була проста: відібрати Україну від Москви з допомогою татар. Цей

договір надзвичайно цікавий; він свідчить про існування в тих ча-

сах виразної концепції державної самостійної соборної України, —

концепції, яка була цілковитим запереченням Переяславського до-

говору 1654 року і ідейно підготовляла виступ Мазепи 1708 року."

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя,

з якого вийшло лише кількасот «голоти». Проти Петрика, якого

обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і москов-

ські війська. Петрикові союзники, татари, почали грабувати насе-

лення, виводити ясир, викликаючи обурення людности. Петрик від-

ступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромлена. Де-

кого (М. Самойловича) — заслано, інших — позбавлено урядів. Нев-

далі були й інші походи Петрика, який став гетьманом Ханської

України — між Богом і Дністром."*

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Поль-

ський уряд вживав заходів, щоб залюднити Правобережну Укра-

їну, що залишалася пусткою після кровопролитних воєн та втечі

населення. Перші спроби були невдалі. Степан Куницький неспро-

можний був викликати довір'я населення. Люди не вірили поль-

ським общивкам. Тоді, з ініціятиви нового польського короля, Яна

Собеського, який добре знав козаків, 1685 року поновлено козаччи-

ну. На гетьмана призначено Андрія Могилу. Територію поділено на

чотири полки: Богуславський (полковник Самійло Самусь-Іванович),

Корсунський (полковник Захар Іскра), Брацлавський (полковник

Андрій Абазин) та Білоцерковський (полковник Семен Палій); серед

цих полковників визначався Палій.

Семен Паливода (Палій) народився десь біля 1640 р., мабуть, в мі-

щанській родині; походив з Борзий, де мав садибу та гай: мав непо-

гану освіту.'** Наприкінці 70-их років пішов на Запоріжжя, де від-

значився адміністративними здібностями та сміливістю; там здобув

собі прізвище Палій.