5. Боротьба проти гетьманату

Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів

після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів

охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували пред-

ставникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міні-

стерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Держав-

ний Союз перетворився на Український Національний Союз, який ви-

ставив гасло — боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано

А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. ВинНиченка, який був

на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Все-

український Союз Земств; головою Київської Губерніяльної Зем-

ської Управи був С. Петлюра."'

Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського

уряду. В. Винниченко у своїй книзі «Відродження нації» згадував,

як тяжко було вести ггідготову до повстання серед українського на-

селення: « . . .головною нашою силою, на яку я принаймні рахував, був

полк Січових Стрільців — галичан, що стояв у Білій Церкві. Він

мав півтори тисячі багнетів». В. Винниченко та інші члени Союзу

виступали в пресі з гострими статтями проти уряду.'"

З літа 1918 р., з доручення Гетьмана, Д. Дорошенко, який був се-

ред міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом

Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду.

У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніков-

ським та Ф. Швецем, що скінчилось певною договореністю. Харак-

теристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: «Для конспіра-.

ц і ї (я) дуже активно брав участь в переговорах з німцями і Гетьма-

ном у справі зформування національно-демократичного кабінету»,"'

себто хотів якмога більше затягти справу і вів торгівлю з Ф. Лизо-

губом про число міністерстьких портфелів, щоб приспати пильність

уряду. 25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього вступили —

5 Представників Національного Союзу (4 члени ес-ефів — а. В'язлов

О. Лотоцький,.П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний

В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підго-

товлене попередниками, так — зформульовано земельний закон,

проголошено автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо.

Наступним кроком мав бути закон про Український Сойм, скли-

кання якого намічено на січень 1919 року."' Але. коли все було по-

лагоджене, з'явилася стаття за підписом В, Винниченка з заявою,

що гетьманський уряд е незаконний. Стаття ця викликала незадово-

лення членів Національного Союзу, і чолові члени його — С. Єфре-

мов, В. Садовський, О. Саліковський — висловлювались проти пов-

стання, поки до кабінету входять представники Союзу.™

У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася.

29-го вересня 1918 року скапітулювала Болгарія, а за нею Туреччина.

17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася

на «Союз Держав». У Німеччині швидко насувалася демократизація.

Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже

не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеч-

чини загрожувала війна з совстською Росією. Переможниця Антан-

та підтримувала російські антибольшевицькі організації і ставилася

негативно до «сепаратизму» народів, які були в складі Російської

імперії. Україна мусіла шукати інших шляхів та зв'язків перед за-

грозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати пів-

нічносхідню частину Чернігівщини.'"

Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Совєтів, що завдання

Червоної армії — скористувавшись з моменту, коли німецькі війська

залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати,

заволодіти українськими землями. В описуванні подій 1918 року

большевицькі історики взагалі замовчують існування гетьманської

держави і пишуть тільки про боротьбу з німцями на «південному

фронті» та про організації повстанських загонів з українців. Голов-

ною силою большевиків була Таращанська дивізія."*

В Україні зростало число прихильників нової орієнтації — на

держави Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку

ввесь час підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її

універсалах. Прагнення здобути Україні місце в новій світовій си-

туації підказали 9-тьом міністрам кабінету Лизогуба рішення зверну-

тися 17 жовтня до уряду з запискою про допомогу Росії в боротьбі

з большевиками. Цю орієнтацію підтримав «Протофіс»."*

Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антан-

тою, вислав дипломатичних представників до невтральних країн.

Швайцарії, Скандінавії, Румунії. Становище України ускладню

вала деклярація Вілсона, яка вказувала, що завдання союзників —

відновлення єдиної Росії. Українській державі місця там не було."'

У Румунії перебували посли всіх держав Антанти, і до Яс ви-

ряджено з Києва 1. Коростовця для прелімінарних переговорів. Го-

ловний інформатор Франції в українських справах, консул Еміль

Енно, заявив 1. Коростовцеві: «Україна не мала школи своєї історії,

ні національної окремішности. Вона створена німцями. Уряд Ско-

ропадського, як германофільський, має бути зліквідований»."*

Французький та англійський посли заявили Коростовцеві, що

«Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою

і не може претендувати на визнання її державами Антанти».

Одночасно до Яс приїхали представники російських організацій

з меморандумом, в якому вимагали не визнавати України як дер-

жави і вислати війська для її окупації.'"

Такі ж ворожі до незалежности України настрої панували й у Ва-

игінГТОні. Чітко виступала концепція: створення великої Польщі та

великої Росії коштом України."*

Серед різних шарів суспільства України ішла боротьба двох

орієнтацій: національно-самостійницької, головним представником

якої був Національний Союз, і федеративної. В Союзі хліборобів-

власників стався поділ: дрібні хлібороби об'єдналися під проводом

М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня меморандум, в якому

вимагали незалежности України, а заможніші члени Союзу стояли

за федерацію з Росією.

Справа ускладнювалася русофільськими партіями, які хотіли

зробити Україну базою для відновлення Росії.*"

У той час, на тлі боротьби різних орієнтацій і незадоволення

гетьманським урядом, який не мав під собою ні ідеологічного, ні

мілітарного ґрунту, підготовлялось повстання. «Фактично шдготова

повстання провадилася вже від кінця вересня», писав його учас-

ник.^ В. Винниченко, головний керівник повстання, писав, що

«серед українських „щирих" патріотів панувало велике обурення

проти ініціяторів і керівників цієї акції. Бували випадки, коли на

мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: „Не чіпайте геть-

мана! Не розвалюйте Української Держави! Він кращий українець

і самостійник, ніж усі партії!" Та ще й тепер (1920 року) є полі-

тики, які думають, що повстання загубило українську держав-

ність».'"

Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загро-

зою війни з большевиками, охоплена повстаннями в різних місцях,

під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів,

який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на

рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і в той же день

Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, не-больше-

вицькою, Росією. Одночасно він доручив С. Гербелеві скласти но-

вий кабінет, в якому не повинно було бути міністрів, заанґажованих

в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей кабінет мав бути

тимчасовим, до з'ясування відносин з Антантою.""