1915-Й рік вніс багато у внутрішнє життя Росії, а разом з нею й

України. У Державній Думі зорганізовано т. зв. Прогресивньій Блок,

до якого ввійшли представники конституційних демократів, прогре-

систи, ліві октябристи, земці. Основою об'єднання було незадоволен-

ня владою. Бльок настоював на продовженні війни до «переможного

кінця», але для цього влада мусить бути у контакті з громадянством.

Бльок вимагав амнестії для політичних в'язнів, широкої автономії

для поляків, припинення репресій проти українців, скасування об-

межень у правах жидів тощо. До Бльоку встугило 300 членів Дер-

жавної Думи (з 420) та частина Державної Ради («Государственного

Совета»). Дехто з міністрів поділяв програму Бльоку, але цар, у від-

повідь на вимогу Бльоку, розпустив Думу. Міністри, які стояли за

поступки у відношенні до вимог Бльоку — М. Щербатов, А. Самарін,

А. Кривошеїн, П. Харитонов — були усунені. Цар ясно показав, що

бажає зберегти всю владу у своїх руках.'""

Почалися великі зміни. Верховний головнокомандувач, великий

князь Миколай Миколайович, користався значною популярністю

серед військових старшин і ще більшою — серед солдатів. Ця попу-

лярність породжувала навіть думки про можливий «бонапартизм».

У липні 1915 року цар призначив Миколая Миколайовича головно-

командувачем Кавказького фронту, а верховне командування взяв

на себе. Це викликало дуже багато хвилювань в армії і в суспільстві.

Після катастроф на «Ходинці» під час коронування та під час Япон-

ської війни у народі вважали царя Миколу II «нещасливим» і боя-

лися, що він принесе нове нещастя. Дуже негативне враження справ-

ляло те, що фактичне регентство, після виїзду царя на фронт, пере-

йшло до цариці Олександри, ще більше непопулярної, ніж цар.'"

2. НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 РОКУ

Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916

року, знову на вимогу союзників, російські війська південно-захід-

нього фронту, під проводом генерала А. Брусілова, завдали австрій-

цям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини та Волині.

«Брусіловський» наступ значно допоміг Франції, яку німці тіснили

під Верденом, але цей наступ для російського фронту дав небагато.'"

Два роки війни коштували Російській імперії дуже дорого: заби-

тих було 1.500.000, поранених коло 4.000,000, полонених понад

2.000.000. Отже тоді, як на початку війни на фронтах стояло 6.000.000

людей, за два роки втрачено 7.500.000. Були частини, в яких не зо-

сталося жадного кадрового старшини (відсоток втрат старшин був

далеко більший, ніж відсоток втрат солдатів). Покликано було

15.000.000 «запасних» та рекрутів, які не проходили належної

муштри.'"

З другого боку — досягнення у військовому постачанні за цей

час були колосальні: рушниць у 1916 році виробляли вдвоє більше,

ніж у році 1914, кулеметів — у 6 разів більше, гарматних набоїв —

у 9 разів, а деяких калібрів —у 16 разів, гармат — у 4 рази. Крім

того в 1915 році Росія почала одержувати від союзників величезну

кількість зброї і амуніції: за 1916-ий рік вона одержала 9.500 куле-

метів, 8.000.000 набоїв, 446 важких гармат. Але армія втратила дух.

Це вже були власне не солдати, а «запасні» — ре^ерва, старі дядьки,

і зовсім молоді хлопці, якими командували < прапорщики запасу»,

не кадрові старшини, а цивільні люди, що пройшли кількамісячний

вишкіл.'"

У Росії довгий час не відчувалося «товарового голоду», але цін^

постійно зертали, піднісшись пересічно у два рази, а головне —

змінилося співвідношення цін: в Україні, наприклад, до війни можна

було за півтора пуда пшениці купити пуд заліза; у 1916 році пуд

заліза коштував 6 пудів пшениці; за пуд пшениці можна було ку-

пити 10 аршин перкалю («ситцу»), а року 1916 — тільки два і т. д."*

Поволі економіка почала захитуватись. Залізниці не справлялися

з перевозами, у промислових центрах не вистачало продуктів, обни-

зилась продуктивність праці, бо кваліфікованих робітників замі-

няли жінки; підлітки, воєннополонені. Почалися перебої у праці

цукроварень, млинів.

У сільському господарстві не вистачало чоловіків, коней, рема-

ненту. Посівна площа у 1916 році зменшилася в Україні на 1.900.000

десятин, гуртовий збір збіжжя у порівнянні з р. 1913 обнизився на

200.000.000 пудів. Найбільше потерпіли малоземельні селяни: на

1917-ий рік в Україні з 3.980.000 селянських господарств 640.000 не

мали засівів, 1.400.000 не мали коней, а 1.142.000 не мали корів.'"

1916-ий рік позначився рядом страйків та заворушень, що відбу-

валися під гаслом «Геть з війною». Особливо багато було їх у Донбасі

— в Горлівці, Бахмугі, в Катеринославі, Харкові, Миколаєві — там,

де були великі заводи. Керували тими заворушеннями підпільні

соціялістичні організації. Цей настрій перекидався на фронт, внаслі-

док чого цілі полки відмовлялися йти в бій. Становище погіршували

маси «запасних», які місяцями сиділи у касарнях, чекаючи, коли

їх вишлють на фронт. Вони сиділи без діла, бо не вистачало руш-

ниць для муштри, «Запасні» були легкою здобичею для революцій-

них агітаторів, 3 приводу вибуху заворушень командувач Київської

Військової Округи писав у Ставку верховного головнокомандувача:

«не зважаючи на репресивні заходи, повстання, як зараза спалаху-

ють то в одному, то в іншому пункті і набрали останнім часом вели-

кого поширення».""

Кривава війна, без перспектив, із фронтами, які стояли непоруш-

но, втомила всіх. Непопулярний вищий провід викликав незадово-

лення у Державній Думі, серед війська, у запіллі. Постійна зміна

міністрів підривала до них довір'я. Вирішування справ держави, на-

роду здебільшого залежало від особистих симпатій чи антипатій мо-

нарха, цариці, диктувалось побоюваннями, що той або інший міні-

стер має зв'язки з Державною Думою, земством. Прийняття царем

ролі верховного головнокомандувача, замість популярного великого

князя Миколая Миколайовича, справило у масі населення неґатив-

не враження, воно робило царя відповідальним за помилки та нев-

дачі і позбавляло його авреолі. Перебування царевича — хлопчика

Олексія у Ставці надавало їй приватного характеру. У широких ко-

лах, починаючи з членів царської родини й закінчуючи звичайним

"елянином, зростала ворожість до цариці Олександри, яка фактично

управляла державою, і це підривало будь-яке довір'я до влади.

Ворожі настрої зростали внаслідок того колосального значення,

яке здобула людина з темним минулим, Распугін. Він користався

успіхом у вищих сферах Петербургу, йому безмежно довіряла ца-

риця Олександра, він впливав на міністрів, з ним мусіли рахува-

тися чужоземні дипломати. Дістаючи величезні кошти, куртажі,

він мав «контору», що управляла його фінансами.'" Про ролю Рас-

путіна ставилося питання у Державній Думі, але протекція цариці

охороняла його. Ширилися легенди про його німецьку орієнтацію,

про -його всевладу — і це все компромітувало монархію.

На початку 1916 року міністер внутрішніх справ А. Хвостов шу-

кав серед службовців міністерства особу, яка наважилася б забити

Распутіна, бо не можна було легальними засобами позбутися його.

За цю спробу Хвостов заплатив міністерським постом. У середині

грудня того ж року Распутіна забили — великий князь Дмитро Пав-

лович, брат у других царя, князь Ф. Юсупов, чоловік царевої пле-

мінниці та Пуришкевич, правий депутат Державної Думи.'" Склад

змовників свідчить, яке велике значення надавали особі Распутіна

в найближчому оточені царя.

Але смерть Распутіна не дала нічого позитивного, навпаки, стало

гірше, бо виявилося, що причина лиха була не в Распутінові. У чле-

нів царської родини, Державної Думи, вищого військового команду-

вання фронтом зростало переконання, що залишатися з таким ца-

рем не можна: потрібний переворот. Були різні варіянти: зречення

царя на користь сина, або брата Михайла, або великого князя Мико-

лая Миколайовича. Прогресивний Бльок Державної Думи, доклад-

но обмірковувавши це питання, хотів зорганізувати палацовий пе-

реворот і добитися відповідального міністерства, щоб запобігти ре-

волюції, бо було ясно: революція під час війни несе для держави

величезну загрозу,

3. РЕВОЛЮЦІЯ 1917 РОКУ

На початку 1917 року в Петербурзі скупчилося коло 200.000 «за-

пасних» солдатів, яких мали навесні відрядити на фронт. Жили

вони одним життям з населенням міста і легко піддавалися револю-

ційній пропаганді, також і большевицькій. У місті не було надій-

них полків. Випадково, через сніжні завірюхи, 23 лютого забракло

хліба в пекарнях, і в столиці почалося хвилювання. Застрайкувало

90.000 робітників. По вулицях ходили демонструючі робітники із

гаслами: «Долой войну!» «Долой самодержавие!» Демонстрації при-

пинились, коли 24 лютого в крамницях з'явилося досить хліба. Ні-

хто з адміністрації не надавав тому рухові важливого значення.

Державна Дума хотіла була використати його, щоб добитися відпо-

відального міністерства. А тим часом на вулицях залунали пострі-

ли. Були забиті й серед поліції, і козаків, і робітників.

25 лютого проголошено перерву праці Державної Думи на кілька

тижнів. Повстання розгорялося. У проклямаціях закликалося до по-

валення режиму. 27 лютого до повстання приєднався Волинський

запасний полк, у якому було багато українців. Не зважаючи на це,

не звертаючи уваги на зміцнення впливу революційних партій (есе-

рів, есдеків і большевиків), які керували заворушеннями, кабінет

міністрів не надавав рухові значення. Тому, що Державну Думу

тимчасово розпущено, зорганізовано 27 лютого Тимчасовий Комітет

Державної Думи, до якого ввійшли представники різних фракцій

На голову Комітету обрано голову Державної Думи, М. Родзянка.

У той же день зреволюціонізована маса обрала «Раду робітни-

чих та солдатських депутатів». Утворилося два уряди, при чому ре-

альна си^а була в руках Ради робітників та солдатів."'

1-го березня ця Рада видала "наказ ч. І». Цей наказ встановлю-

вав, що солдати обирають полкові, батальйонні та ротні комітети;

що в політичних справах сс^да-г-и^лухають тільки своїх комітетів

та рад; що касуються — «чпнопочитапня», титулування, «віддан-

ня чести» і т, д.

Тимчасовий Комітет Держи гної Думи не втрачав нади опанувати

рух і не бачив, як зростала си.іярад революційних організацій. По-

ібавлений будь-якої реальної сили. Комітет Державної Думи впли-

вав на настрої вищого командування арміями, відрізаними від сто-

лиці й позбавленими об'єктивних інформацій про дійсний стан ре-

чей. У Ставці, в Могилеві, де перебував головнокомандувач, цар

Микола II та його штаб, діставали тільки неясні, непевні телефоно-

грами від М. Родзянка, і вищі воєначальники — командувач північ-

ного фронту, М. Рузський, та начальник штабу головнокомандувача

М. Алєкссев — були переконані в силі Тимчасового Комітету.

У столиці, як і в усій Росії, не було носія верховної влади: цариця,

яка була фактичним регентом, мало орієнтувалася в подіях, а крім

того опікувалася своїми дітьми, що тоді всі хворіли на кір.