9 Вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки,

священик Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в

супроводі почету введено в найкращу залю палацу, де вже чекав на неї цісар. Після

короткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона сиділа за одним столом з

цісаревок), – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони християни. Однак, в

докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує

такої видатної справи, як ц охрищення. Очевидно, приїхала Ольга вже

християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його роди-

ною і наявність священика в почегі. Отже, треба гадати, що охри-стилася вона до

подорожі, можливо, 955 року, в Києві. Константин писав, що розмовляв він з

княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли

бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією зівсував Ігор, могли бути

торговельігі, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й

церковні. Не виключено, що Ольга хотіла договоритися з Візантією у військових

справах і обіцяла прислати свої «вої в помощь»; дійсно, 961 року руське військо

ходило на допомогу наступникові Константина, Романові II. Як натякає «Повість»,

прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож,

коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його,

заявивши: «Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля Києва), як я стояла

в Суді». Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо,

стоїть друга велика подія з ії князювання: звернення до короля – що став незабаром

імператором – Оттона 1. В 959 р. до Ахена прибуло посольство від «королеви

ругів» Олени (це ім'я одержала Ольга при охрищенні) з просьбою прислати

(Іяскіопа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав Іі-Клева єпископ

Адальберт, але заснувати катедру йому не вда-лося, і він повернувся до Німеччини.

Про це розповідав аналіст Яродовжувач Регінона», якого дехто з дослідників

вважає за са-ііого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Наші літо-

йявине згадуютьїї, мабуть, тому, що, коли писалось «Повість времяних літ», у

Києві панували візантійські впливи, ворожі Римові, Иожливо, Ольга висилала

посольство не для того, щоб просити єпис-хіова, або не тільки з цієї» метою. На це

вказує нагорода, що її одер-яйК Адальберт від Оттона 1, не зважаючи на невдачу з

заснуван-іак єпископії. . Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її

постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схаракте-різував ії

М. Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала

їй ослабнути ні розвалитися, налад-вла дипломатичні відносини з двома

наймогутнішими імперіями Ввропи, представниками культури Середньовіччя.

Охрищення Ольги, яке залишилося ії приватною справою, дало підстави називати

Я «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира казати, що вона

була «наймудрішою серед чоловіків».

СВЯТОСЛАВ (964–972) Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з

найцікавіших постатей давньої доби історії України. М. Грушевський, який називав

його «запорожцем на престолі», почасти мав рацію: Святослав вув мужній,

войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в той аге час він глибоко включився в

міжнародні відносини і відіграв у них величезну ролю. Він воював протягом

усього свого правління, і походи його охоплювали грандіозну територію: ім'я його

гриміло по всій Східній Европі та. Західній Азії. Його знали письменники Візантії

та арабського світу. Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де

розгромив в'ятичів, камських болгар у 964 році і перейшов до Хозарського

каганату; в 965 році він знищив його, і хозари розбіглися хто куди. Він зруйнував

міста – Саркел, Ігіль, Семендер. Після того ігішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх

аланів, осетинів) і касогів (черкесів). Людність тікала, коли наближалося руське

військо, але Святослав уживав всіх заходів, щоб поновити життя та порядок в

завойованих краях. Однак, скористатися з своїх східніх походів він не встиг: його

втягнуто в справи Візантії та Балканського півострова. Візантія вела боротьбу з

новим Болгарським царством, яке в ІХ-Х ст. значно зросло; межі Болгарії доходили

до Константинополя, і Візантія примушена була платити їй данину. Але в половині

Х ст. Болгарія стала підупадати і поділилася на дві частини – східню та західню.

Візантійський цісар Нікифор Фока вирішив скористатися з її ослаблення і втягнув у

боротьбу Святослава, обіцяючи йому за допомогу багато золота й спокушаючи

можливістю заволодіти тією країною.

З великим військом – до 60.000 вояків – Святослав напав на Болгарію,

здобув Дорістол (Силістрія), ще 80 міст, і вирішив пере-несги свою столицю до

Переяславця. Там, казав він, «вся благая сходяться: від греків – золото, паволоки,

вина, овочі, з Чехів і Угрів – срібло та коні, з України – хутра, мед, віск і раби».

Болгари пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія напустила на Україну

печенігів, які обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки випадкові,

вона уникнула полону. Святослав примушений був покинути Болгарію й рятувати

столицю. Розбивши печенігів, він вернувся до Болгарії.

У спілці з болгарами та уграми Святослав пробував був вигнати греків з

Европи і загрожував самому Царгородові, але новий цісар Іван Цимісхій, зібравши

великі сили, примусив Святослава до капітуляції, і в 972 році знову укладено

договір з Візантією. Святослав вирушив на Русь, сподіваючись повторити похід з

новим військом, але по дорозі, біля Дніпрових порогів, його забили печеніги.

Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих подіях на

Сході Европи. Однак, у справах України він грав скорше негативну ролю, і мали

рацію бояри, які закидали йому, що, шукаючи чужих земель, він нехтував своїми.

Знищення Хозарського каганату принесло Русі тільки шкоду, бо вона сама

неспроможна було боротися проти кочовиків, які протягом чотирьох століть па-

нування в степах. Балканська політика Святослава також не дала Русі. В цьому

періоді можна констатувати важливий факт: зміцненяім поганської реакції серед

княжої дружини. Літопис оповідає, що Святослав відмовився охриститися,

покликаючись на вороже ставлення дружини до християнства: вона глузуватиме з

князя-християнина. Проте, серед його дружинників було багато християн.

ЯРОПОЛК (972–979). Бувши останній раз в Києві, Святослав поділив

свою державу хЬк трьома синами: Ярополкові дав Київ, Олегові – Овруч, а Во-

лодимирові, синові Малуші, Новгород. Вони всі були молоді, і він Призначив до

них воєвод: Ярополкові – Свенельда, а Володимирові – дядька його, Добриню.

Літопис оповідає, що під час ловів син Свенельда, Лют, загнався Ті

володіння деревлян, і там убив його Олег. Наслідком цього, намовлений

Свенельдом, Ярополк пішов на Олега, і той загинув. Володимр утік до Скандинавії

збирати військо, а Ярополк тим часом об'єднав у своїх руках всю державу. Однак,

тривало це недовго: в80 року Володимир привів варягів, заволодів Новгородом та

Києівом, і Ярополк був підступно забитий. Володимир об'єднав у своїх руках всю

державу.

Коротке правління Ярополка було дуже важливе зв'язками із Західньою

Европою. 973 року його посли з великими дарами були їа соймі в Кведлінбурзі, де

перебував Оттон 1. Ближче мета посольства й наслідки його невідомі. 979 року до

Києва прибуло посольство з Риму, від папи Бенедікта VII. Треба гадати, що воно не

мало наслідків, бо почалася війна Ярополка з Володимиром, але самий факт

приїзду посольства надзвичайно важливий: це було перше посольство на Русь з

Риму.

Усі ці факти дають підстави припускати, що Ярополк, старший з онуків

Ольги, який найбільше перебував ігід її впливом, був християнином, Можливо,

цьому сприяла його дружина, грекиня, колишня черниця, яку Святослав привіз

йому «красоти ради лица ея». О. Єфименко, не зазначаючи джерела, писала, що

Ярополка охри-стив якийсь католицький місіонер.

Доба, яку розглядали ми вище і яка закінчилась об'єднанням усієї держави

в руках единовладця Володимира, надзвичайно важлива. З великою швидкістю в

різних напрямках відбувався процес об'єднання розпорошених племен східніх

слов'ян в політичну цілість під проводом України-Руси. В цьому процесі можна

намітити два головні осередки: північний з Новгородом, який об'єднав північні

слов'янські та фінські племена, і південний з Києвом, який об'єднав українські

племена. Обидва вони довгий час були незалежні один від одного. Лише за Ігоря

починається залежність Новгорода від Києва, коли він призначає до Новгорода

Святослава, а за Святослава новгородці просять собі князем Володимира. Ярополк

знову об'єднує Київ з Новгородом.

Ще до Святослава зникає більшість окремих «ясних князів», які виступали

в договорах Олега та Ігоря. Залишається кілька – як Рогволод Полоцький, пізніше –

Ходота В'ятицький, варязького та місцевого походження.

Змінюється характер князівської влади: воєначальники, ватажки найманих

дружин стають володарями, які перебирають всю повноту влади. Поволі втрачають

своє значення віча, бо сильні князі вже не потребують погодження з ними, і в разі

потреби радяться зі старшими дружинниками. Також змінюється характер

дружини: варягів, чужий елемент, усувають або виступають поряд з ними місцеві

люди, бояри, землевласники. Історія зберегла кілька імен у договорі Ігоря в особах,

мабуть, Свенельда, Малка, Добрині, Блуда, Претича, – число яких зростає. На

прикладі Свенельда бачимо, що вони мали свої дружини, які жили іноді багатше за

дружину князя. Можливо, оцим «ясним князям» з договорів Олега та Ігоря і «бо-

ярам під рукою князя» – договору 972 Святослава належали ті розмірне невеликі

«гради»-городища, яких було дуже багато. Б. Рибаков нараховує в Х-ХП ст. 9

городищ біля Путивля, 6 – біля Риль-ська, 5 – біля Ромна тощо.

Уривчасті відомості з чужинецьких джерел, а також літописів, фолкльор і

археологічні матеріяли дають можливість уявити культурний стан України-Руси

ІХ-Х ст.

При архевлегічних розкопах виявлено недалеко Десятинної церкви в Києві

рештки двоповерхового мурованого палацу часів Ігоря та Ольги. В румовищах

збереглися уламки мармурових баз та ка-штелій з яшми, ширефу, рештки підлоги з

кольорового мармуру, куски скла, фресок, мозаїк, позолоти. З такого палацу Ольга,

за словами літопису, дивилася, як несли деревлянських послів у човнах.

Безперечно, такий палац не був єдиним. І Серединою Х ст. датується багатий

скарб чернігівських могил: Цчорна могила з її славетними турячими рогами. На

срібному окутті і одного рога по-мистецьки зображено рослинний орнамент,

тотожній ї з орнаментом меча, знайденого в Києві На другому окутті вміщено І

складну композицію: боротьбу Кощія з Грифонами; цей сюжет згадується в билині

про Ставра Годиновича. Б. Рибаков зазначає, що цей сюжет перейшов до герба

Чернігова. Обидва окуття прикрашені черню високої мистецької вартости. Хоч у їх

виконанні вичувається вплив Сходу, арабського та грецького мистецтва,

виготовлено їх на Україні, на що вказує матеріял і їх зв'язок з місцевим

фолкльором. Чеський археолог Схраніл відзначаєвплив ювелірних виробів Чорної

могили на речі, знайдені в Чехії: в могилах Х-ХІ І ст. у Желеніцах – в бронзових

ґудзиках, у могилах в Ресевіцах, Мельнику, Жаложе, Перемосте, на Моравії. Ще

більше аналогії з речами поховань, що їх знайшов археолог 1. Червінко у Моравії.

В цих речах, – писав він, – відбився стиль, невідомий у Західній Европі,

але відомий на Русі. В ризниці Собору св. Марка, в Італії, І переховується чудової

роботи тарілка, яку Ольга подарувала Константинові Порфірородному.

Висоті матеріяльної культури відповідає й духова. Вже згадувалося, як св.

Кирило і Методій знайшли в Криму Святе Письмо, «руськими письменами

писане». Це – перша вістка про українські письмена. Чернець Храбр згадував, що

слов'яни (українці) писали «резами». Договір Олега з греками був написаний

«Івановим письмом». Акад. Н. Нікольський вказував, що в «місійній праці свв. Ки

рила й Методія треба шукати . . . початків письменства на Русі-Ч Україні».

Культура не обмежувалася вмінням писати: в ІХ-Х ст. в Україні-Русі була вже

літературна мова. Договори Олега свідчать, що слов'янська мова не була нижчою за

грецьку, бо в перекладах виразно висловлено поняття міжнароднього та цивільного

права. В договорі 907 року згадується «руський закон», заповіти, грамоти, що їх

князі мусіли давати керманичам кораблів.

З історії Аскольда, з договору Ігоря бачимо, як ширилось християнство в

Україні. Дуже цікаві київські глаголицькі листки, що їх знайшов Срезневський. На

сімох аркушах написано глаголицею – письмом, винахід якого приписують св.

Кирилові – латинського обряду літургікон. Це свідчить про вживання

глаголицького письма та про існування латинської літургії.

Таким чином усе говорить за високу культуру України дохристиянської

доби. Проф. П. Курінний висловив цікаву гіпотезу про існування у Вишгороді, під

Києвом, старішого за Київ культурного осередку, в якому був манастир, де

підготовляли слов'янських священиків, «Освіта й наука абсолютною новиною на

Русі не були. Коли існували перед Володимиром значні християнські громади на

Русі, мусіли бути зав'язки книжности і школи», – писав М. Грушевський.

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980–1015). Із загибіллю

Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу

її входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і

фінські, і тюркські. Увесь цей конгльомерат не був ще об'єднаний нічим, крім

княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів, Отож,

Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не

вияснює.

Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від

рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Року 984

ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що

радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів

(воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину,

«яку везуть й до сего дне» – себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які

не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще

йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя

Рогволода. 981-го року пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість временних літ»,

і «зая гради їх» – Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то

були «лядські» міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була

заселена українською людністю – дулібами, білими хорватами – і не належала до

Польщі; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над

горішньою Вислою – Краківщина – до 990-их років належали до Чеської держави.

Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла

Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію

відмічується серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их

рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади

Руси, її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що

до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував

Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу

України-Руси, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними поль-

ського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир

відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення

моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона 1, половини Х ст., визначала

межі празької дієцезії по ріках Бугута Стрию. Літопис занотовує похід Володимира

на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва «Русь».

Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше – в

зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припидияся довіз

соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були солягощі в Дрогобичі та

інших місцях. Подруге – на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з

Червеня лежав шлях уздовж: Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з

Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.

Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Вугом, і

переміг іх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям – Володимир

(Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ХШ ст. літописець

згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до

Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985

літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них

не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з гоіми мировий договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з

південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто

виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною,

Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них

кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків

кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця

оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими»

почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів нарід

порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах.

Рештки цих валів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги

проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фолкльорну

пам'ятку про облогу печенігами Білгороду – під Києвом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка ІСБОГО

часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. І Навіть коли після

заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і

спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь

радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строе земленем, й

ератях, й о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає ,лін відповідальних

намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько

його, Добриня, згадуються воєводи – Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристичне – в

билинах багато їагісця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його

«багатирЬ-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня .– аристократ,

Олеша Попович – з священичого роду, Ілля Муромець – селянин, Дюк Степанович

– з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі в управління

синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках.

Тоді, наприкінці Х ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.;

їх заміняють – кияни, чернігівці, смоляни і т. д.

Так творив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами

в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну

своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім

культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних

етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба

було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис

оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна,

Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів

викликає багато спроб пояснити його. Найпростіша з них – вважати ці імена за

пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд пра-

вильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена,

поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун – бог війни, бог дружини,

Дажбог і Стрибог – боги слов'ян, Спмаргл та Хоре – жидівські боги, Мокоша –

фінський. У цьому е деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили

богів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено

тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть

людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами,

Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився

батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров

мучеників за віру.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська

релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку

відігравала християнізація для всіх держав Европи.

Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в

Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких

колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської

держави. Протягом ЇХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування

християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, що у другій

половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе

християнами». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства,

незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльносте

Кирила та Методія і їхніх учнів.

Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира,

починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки:

грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.

Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З

другої половини ЇХ ст. проповідь християнства наближалася до кордонів

Володимирової держави. Року 864 охристилась Болгарія, року 928-35 – Чехія, 962-

992 – Польща. Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство

його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти

Володимир до переконання в конечності охрищення.

З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство

Володимир. «Повість временних літ» оповідає», що охристився він

у Корсуні, але додає: «Се же не свідуще право, глаголють, яко кре-стился

єсть в Києві, инни же реша: в Василеві, другий же инако скажют». Можливо, що

зробив він це десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію?

Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, і чекав для цього

слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої і опозиції.

Коли саме охристивбя Володимир? На це дає відповідь чернець і Яків,

пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його

незаперечна – 1015 рік, отже охрищення припадає на 987 рік. Нестор у «Житті

Бориса та Гліба» подає також 987 рік. . Обставини склалися для Володимира

сприятливо. Року 987 візантійський полководець Барда Фока повстав проти

імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Константан звернулися до

Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з

сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу – охрищення його. Як

припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило

Барду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено.

Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки.

Вони пам'ятали тверду заборону свого Діда, Константина Порфірородного, який

писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ.

почне просити чи домагатися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у

нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина – треба

відповісти на таке ганебне домагання, що на те е заборона, страшна й непорушна

постанова святого й великого Константина».

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських

колоній в Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня – з одного боку, а

погроза Володимира, що він піде на Візантію – з другого – примусили цісарів,

всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й

обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за

дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами

святих, трофеями – в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як

переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави.

Тріюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в авреолі непереможного

«воїтеля», під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися

привести свій народ до хреста.

За «Повістю временних літ», охрищення Руси відбулося надзвичайно

просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти

всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була

«радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх».

Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон,

прославляючи в «Слові» Володимира за охрищення Руси, писав: «аще хто й не

любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию

спряжено». В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на

перифе-ріях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Багато

поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване «двоевір'я».

Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій

релігії, як то було на півночі – в Новгороді, Ростові.

Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке

духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію

встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе –ієрархів,

священиків – дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса,

разом з «попами», і передав йому новозбудовану «Десятинну» церкву.

Ця візантійська традиція трималася в російській та українській

історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є.

Голубинський, М. Грушевський В. Пархоменко останнім часом митрополит

Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з

Візантії. Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед – у

візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення

величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охри-

щення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни

збереглися відомості. Чомусь фактой охрищення не могла пишатися Візантія.

Подруге – тяжко уявити успіхи християнізації–а вони були безперечно–при

наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для

людности мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками

між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювано людність

з новою релігією, її основами – могли провадитися тільки зрозумілою мовою.

Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах – все це вимагало

духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-

доцента Петербурзького університету, М. Приселкова, який доводив, що перша

ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з

Охріди, де існував незалежний від Візантії патріярхат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед

них: С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий,

Т. Коструба, 1. Холмський, П. Ковалевський, о. Назарко та чимало інших. Ця гі-

потеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки

різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971)

перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо – матір'ю

улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида,

що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні

Болгарія була для Руси менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха

тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була

близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-

болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.

Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними

провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф П.

Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у

Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.

Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження

християнства на Україні. Одним із перших основоположників її був М. Коробко, на

початку XX ст., а головними представниками були дослідники 30-их років XX ст.

Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють

сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в наверненні

Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній багато

плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники, як С.

Томашівський, о. 1. Назарко, д-р Г, Лужницький та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло –

безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії – включало

Україну в лоно православної Східньої Церкви й відкривало двері для величної,

пишної візантійської культури, що переживала в'Х-ХІ ст. новий ренесанс, У Х ст.

Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену

Церкву. «Константинополь... справді був другий. Рим... І вся держава, ввесь народ

це визнавали.» Св. Григорій Богослов назвав Константинополь «оком вселенної» і

«взаємним вузлом Сходу і Заходу». Таким «вузлом» з не меншим Правом можна

назвати й Київ.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із

Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на

обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги

Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991

року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує

повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від папи

Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря

Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової

дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року

1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємо-

відносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006-

1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його

дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом, До цього

треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського.

Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично

автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріярхів, яка

мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би

такий деталь: Номоканонприйнято не в редакції патріярха Фотія з його

передмовою, а до-«фоті-ївський», у болгарському перекладі. Так, за висловом Б.

Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу,

стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським», – українським,

скажемо ми.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Володимира,

ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та митрополита у зв'язку з

Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших

митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим

митрополитом Михаїла, інші – Леона, треті – Івана.

З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд,

визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, що

найдавніший список його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М.

Владімірський-Буданов,О. Лотоцький, М. Чубатий, о, 1. Назарко, вважають його,

бодай частково, за автентичний.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді

найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «окопними

князі. . . с Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андріхом Чеським».

Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф ТріГвісон,

майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про

що оповідають саги.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західньоевро-пейських

володарів. Старший син – Святополк – був одружений з дочкою польського князя

Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-

іриною, дочка – Премислава – була одружена з угорським королем Лядиславом Ли-

сим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з

Казіміром-Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а

також і з німецькими цісарями: сестра Ганни – Теофано – як уже згадувалося, була

дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була

реґенткою.

Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До того

монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою

лічильною системою на куни, ногата, векпгі і т. д. Типи монет запозичено у

Візантії, і було їх два – срібний і золотий. На одній стороні монети був образ

Христа, на другій – постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу;

ва деяких замість Христа був знак «тризуба». Значення знаку «тризуба»

остаточно не з'ясоване. Він зустрі-лаегься не лише на монетах Володимира та його

нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з

дослідників вважають тризуб за родинний знак болодимира та його нащадків.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі

українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частину фінських та

литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними

зв'язками, матримоніяльними союзами – Українська держава за Володимира стала

на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці,

Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс

новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з

палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним

муром, з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-

Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті

збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун,

Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну,

бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над

спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і

була вона розшшно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що

прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста,

його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: данів,

скандинавів, франків, греків, вірмен– різномовною, різноплемінною масою

людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу

культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було

мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітектів; оздоблення церкви

потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру,

потрібно було багато грамотнихлюдей: читців, співаків тощо. При церквах

Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім

Києва будовано церкви й по інших містах – в Овручі, Василеві.

Можна сказати – жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була

так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь,

як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень – так званих билин –

зберегли пам'ять про Володимира-«красне сонечко», про його людяність, приступ-

ність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит

Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному «Слові» так

характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир),

но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем».

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя:

політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М.

Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би

сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської

держави».

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його

життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося,

і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її

до загибелі: брак злюто-ваности і тенденції до відокремлення складових частин

держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років

перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю

центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його

сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування

трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм

окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй

правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,

можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти

між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він

призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а

іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося

князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода,

забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія –

осередок майбутньої Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою

одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю.

Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до

Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк

почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні-

мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно

довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у

в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля

себе, можливо – дав Свято-полкові Вишгород.

За два роки «вийшов із послушности батькові» другий син, Ярослав

Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати

війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові,

несподівано помер.

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь

Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.

Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 року він утік до

Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з

Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015–1019). Святополк, що перебував у Києві, скористався

з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити

владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового

сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та

Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася

більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та

Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та

Муромська.

Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли активности.

Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом

проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017

році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава.

Влігі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з

Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами

і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була

Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни

з митрополитом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши

посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу

частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома

імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і,

мабуть, пізнішу Галичину,

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054). Тріюмф Святополка був недовгий:

Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову

заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив

Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи»

загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я

«Окаянного», – писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові единовлад-ности. Року