7.000 Запорожців, з кошовим отаманом, билися в авангарді корпусу

князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеем. Запо-

розька фльотилія діяла на Дунаї. Воєнні заслуги запорожців відзна-

чало вище командування: Калнишевський одержав золоту медалю

з діямантами, 1.000 козаків дістали срібні медалі. В своєму рескрипті

Катерина 11 обіцяла «у су губить милости».

Запоріжжя в тих роках перенесло великий тягар: багато козаків

забито, покалічено; господарство занепало, бо господарі, значна

частина яких не мала родин, були на війні. Запоріжжя утримувало

російські війська, що проходили через «вольносгі», давало коней,

волів, продукти. З будуванням Дніпровської лінії сплюндровано

сади, поля тощо.

Наслідки війни, що закінчилася Кучук-Кайнарджійським миром,

були дуже важливі для Запоріжжя. Проголошення незалежности

Криму від Туреччини та російського протекторату над ним змінило

становище Запоріжжя: татари перестали бути постійними, страш-

ними ворогами, з якими йшла боротьба, 3 другого боку — Запоріжжя

перестало бути форпостом у боротьбі з Кримом і Туреччиною, пере-

стало бути бар'єром, що захищав Україну та Росію від татарських

нападів: воно втратило свою цінність для Росії.

На початку 1775 року командувач 1-ої російської армії, яка вер-

талася з турецького фронту, генерал П. Текелі, дістав наказ зруй-

нувати Січ і виарештувати її старшину, 4-го червня, на Зелені Свята,

російські війська оточили Січ. Перевага російських сил була безпе-

речна, і запорожці піддалися без бою. Старшину, — кошового Кал-

нишевського, суддю Головатого та писаря Глобу арештовано і виве-

зено до Петербургу на суд. Заарештовано ще декого з старшини, які

спротивлялись загарбанню запорозьких земель росіянами. Архів,

регалії, коштовні ікони та інше церковне майно вивезено. Майно

старшини та заможних козаків переписано і сконфісковано.

Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Озівської

та Новоросійської губерній. Калнишевського ув'язнено на Соловках,

а Головатого та Глобу заслано на Сибір. Значна частина рядового

козацтва — сіроми — одержала від нового начальства перепускні

квитки на Тилігул, нібито на рибальство, а насправді це козацтво

тікало за Дунай. Інші залишилися на своїх місцях і були записані

як «скарбові селяни». Про це буде мова далі."'

3-го серпня 1775 року, через два місяці після зруйнування Січі,

проголошено маніфест, який мав пояснити «всьому світові» — як

любила писати Катерина П — причини цього факту. Цей маніфест

надзвичайно цікавий: в ньому не тільки повідомляється про доко-

наний факт, ліквідацію Запорозької Січі, але й пояснюється його та

виправдується. Маніфест вражає своєю нелогічністю та протиріч-

чями. По суті маніфест це публіцистичний твір, який виявляє моти-

ви, що викликали зруйнування Січі, та значення цього факту для

сучасного і майбутнього. З одного боку в ньому представляється

Січ, як гніздо розбишак, що існували з грабунків, перебували «в со-

зершонной праздности, гнуснейшем пьянстве й презрительном неве-

жестве», не мали власности, перешкоджали торгівлі та культурному

життю сусідів, а з другого боку маніфест обвинувачує запорожців

у тому, що вони мали великі господарства, зимівники, слободи,

прийняли до 50.000 селян і, влаштовуючи «власне господарство», роз-

ривали залежність від Росії і прагнули створити цілком незалежну

область в надії, що схильність до розпутного життя та грабунків

буде, завдяки внутрішньому багатству, «обновлять й умножать их

число»."'

Зруйнування Запорозької Січі було найбільшою подією в історії

України XVIII ст. З нею загинула сила, яка протягом понад трьох

століть захищала Україну від страшних ворогів, запевняла їй, зав-

дяки цьому захистові, можливість розгортати економічне та куль-

турне життя. Разом з тим Запоріжжя було гіею силою, яка стриму-

вала процес закріпачення селян на цілій Україні, бо там, в неосяж-

них степах збиралися втікачі з усієї України. Характеристичне: що

далі від Запоріжжя лежали панські господарства Правобережної

України, то тяжчою була панщина, і тільки 1783 року запроваджено

кріпацтво на Лівобережній Україні. З наведених вище фактів видно,

що в XVIII ст. Запоріжжя завжди виступало на захист пригнічених

російським царатом та Польщею. І тому зрозуміло, що в пам'яті

українського народу Запоріжжя назавжди залишилося, як «степ

широкий, край веселий», де кожний знаходив захист та волю.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ЗАХІДНЯ УКРАЇНА

На Правобережній Україні розгорталися воєнні події Хмельнич

чини, і ніде в цілій Україні не було такого завзяття в боротьбі :

Польщею, як в цій її частині, бо ніде не було такого гострого анта'

гонізму між українським селянством і польською шляхтою як там

Правобережна Україна була головним тереном, де розгорталися

повстання, і вона покладала найбільші надії на звільнення від Поль-

щі. Піднялося селянство Волині, Поділля, Галичини. Селяни, мі-

щани, дрібна не спольщена шляхта масово приєднувалися до коза-

ків, громили й виганяли польську шляхту, встановлювали україн-

ське правління.

У Сокалі, Тернополі, Рогатині, Товмачі, Заболотові, Янові, Го-

родку, Яворові, Калущині, Дрогобичі вибухали заворушення, які

прибирали організовані форми. Дрібка православна шляхта очолю-

вала загони, які розбивали шляхетські замки. Великою помилкою

було те, що Хмельницький не надав належного значення цьому мо-

гутньому народному рухові проти польських гнобителів і не підтри-

мав його. Він покинув Галичину напризволяще. В пляни Хмель-

ницького входило звільнити Україну з-під польського панування по

Вислу, але фактично західні українські землі залишилися під поль-

ським пануванням. Галичина,. Холмщина і Волинь уже незабаром

після Хмельниччини дісталися під польське панування, а правобе-

режна Наддніпрянщина в умовах жорстокої боротьби зберегла свою

автономію до початків XVIII ст.'" Видатніші, енергійніші люди

пішли на схід за Хмельницьким, слабші залишилися на поталу по-

лякам, які завзято переслідували тих, хто брав участь у повстан-

нях. Поляки взяли «під підозру» все українське населення, і люди

мусіли якось реабілітуватися, щоб рятувати своє життя.

З часу Руїни Галичина жила життям окремим від інших україн-

ських земель.' Вийнятком були вияви прагнень політичної сдности,

як переговори Львівського єпископа Шумлянського з П. Дорошен-

ком, таємні зносини його з Мазепою та інше.

Галичина стала тереном боїв, пляцдармом готування королівсь-

ких військ до воєн з козаками; «стації» королівських та магнатських

військ нищили села під час конфедерацій та шляхетських «з'їздів».

Одночасно йшла інтенсивна польонізація православної шляхти

не лише Галичини, але й Поділля та Волині, де козацького руху не

було. На соймиках все рідше підносилися голоси на оборону укра-

їнської культури, православної Церкви. Залишившись без підтрим-

ки православної шляхти, занепадали міщанські організації, насам-

перед братства. Польський уряд намагався припинити зв'язки пра-

вославних українців з чужими країнами; в 1676 році заборонено,

під загрозою смертної кари, православним виїздити за кордон Поль-

щі або приїздити до Польщі З-за кордону. Заборонено мати стосунки

з православними патріярхами, а суди патріярші замінено німець-

кими."*.

Могутнім засобом польонізації було поширення унії. Року 1699

введено унію в Перемиській єпархії, 1700 року — в Львівській. То-

ді ж заборонено православним та жидам мешкати у Кам'янці-По-

дільському, що тоді повернувся з-під турецької влади до Польщі.