- •Історія україни
- •VII в. До р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей.
- •XI столітті. «Се бо токмо словенеск язьік в Руси, поляне: деревляне, ноугородци,
- •1860), Єврейського (Варац, 1810), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві:
- •VIII ст. Нормани, яких наші літописи звали варягами, з'явилися у верхів'ях Волги і,
- •20 Років вважалися повнолітніми. З другого боку – нелогічно, що Олег, здобувши
- •9 Вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки,
- •1042 Повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь» син Ярослава, що
- •1023, Коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав»
- •1047 Р. – знову на мазовшан. Ці) два походи на мазовшан провів він у допомогу
- •1074), Сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського
- •3Х3 кв. Метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і
- •1023, Коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав»
- •1047 Р. – знову на мазовшан. Ці) два походи на мазовшан провів він у допомогу
- •1042 Повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь» син Ярослава, що
- •1074), Сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського
- •3Х3 кв. Метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і
- •1067 Р. Підступно схопили Всеслава з синами й звикнули у в'язниці в Києві. Землю
- •17 І 20 квітня — один на ім'я Болеслава Сміливого з наказом повернути гроші, які
- •1078 Року на засланні, а Романа 1079 року забили під час походу на
- •1066; В тій же битві загинув Гаральд Гардрада, чоловік Єлисавети Ярославни,
- •1111 Року поширилася «в далекі краї, до греків, угрів, ляхів і чехів, аж нарешті
- •1130 Він захопив всю Білу Русь — Полоцьке князівство, а князів Полоцьких заслав
- •3 Рази, 8 — по два рази. Щод» тяглости панування були: одно — із років, одно — 6
- •1194 Рр. І наділяли землями молодих князів. Святослав користувався за кордоном
- •113 Років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054 р.), який
- •XII ст. Був костьол св. Марії, були — Домініканський манастир, Бенедиктинський.
- •1154 Році зверталися самі до непопулярного Ізяслава Давидовича. «Мати князя, що
- •1130-Их роках, користаючися з боротьби Мономаховичів із Ольговичами за
- •1116 Року та ін.
- •XI ст.; Володимир Великий заснував нове місто — Володимир, яке стало на довгий
- •1251 Р. — в Новгород, а в 1252 р. — знов у Володимир, потім у Київ і знов — у
- •1246 Рр. — надзвичайно важлива й цікава для зрозуміння загальних умов
- •1227, По смерті Лешка, взаємини Волині та Малої Польщі змінились. Краківський
- •1245 Року під Ярославом, де розбито війська угорські, Ростислава та прихильних
- •1245 Роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та
- •983 Р. Аналогічні події були й на західніх границях литовських племен — на
- •1644 Року французький уряд закликав на військову службу
- •3. Протекторат (почасти м. Грушевський, 1, Крип'якевич, д. Доро-
- •1665 Року Іван Брюховецький поїхав до Москви, став боярином,
- •25 Липня 1687 року скликано Генеральну Військову Раду, в якій
- •1686 Року Семен Палій зі своїм полком переселився на Правобе-
- •19 Листопада 1700 року Карл XII розбив їх ущент. Поразка москов-
- •8.000 Першорядного війська; наслідком були також протимосковські
- •XII вирішив обійти ці укріплення — і знову зазнав невдачі. Втраті
- •1725 Року зібрано 45.527 карбованців, року 1725 — 244.225. Все над-
- •22 Серпня 1728 року Данило Апостол у відповідь на прохання зат-
- •1. Бороздну. Крім того, генеральний підскарбій, а. Маркевич, приз-
- •1712 Року, після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки,
- •2.000 Козаків і кілька тисяч волів.
- •1767 Року ревізію закінчено. Наслідком й були кілька тисяч грубих
- •1767 Року, коли в Москві почалися засідання «Комисии для состав-
- •1774 Року укладено в Кучук-Кайнарджі мировий договір, на під-
- •1638 Відбулася перша масова колонізація українцями Слобідської
- •1770 Року реґулярні війська з донськими козаками виступили проти
- •6С потонуло в річках. Знищено було Старий і Новий Кодак. II травня
- •1728 Року запорожці перейшли над ріку Чортомлик і, не діставши
- •38; Кожний курінь мав своє, спільне для всіх членів куреня, помеш-
- •1043 Робітники."" Звичайно, кожний козак діставав право на засну-
- •24 Вози, Натикач та Рябий — II, Гаркуша — 44 кінні вози."'
- •1734 Року спричинила втечу гайдамаків на Лівобережну Україну,
- •1735 Року в самому серці Запоріжжя, навпроти Січі збудовано
- •7.000 Запорожців, з кошовим отаманом, билися в авангарді корпусу
- •1711 Року перейшла Луцька єпархія Волині на унію.'*'
- •1. Фраюк) вважав, що в Коліївщині виявилася традиційна по-
- •1768 Року, на яких позначився вплив Коліївщини. Незабаром, у 1775
- •XVIII ст. Характсріізусться невпинним зростом могутности Російської
- •1784 Року російський уряд скасував козацький устрій України.
- •1. Посилення революційних настроїв
- •1900 Році (в 79,8 раза).' Україна дала у 1900 році 69,5«/о кам'яного
- •32, Київській — 15, Таврійській — із, Херсонській і Катеринослав-
- •3,8 Десятини, і 78,5°/« дворів мали до 5 десятин землі. У Таврійській
- •1902 Році. В березні 1902 року зруйновано 40 поміщицьких маєтків у
- •1905 Року потоплено в Цусімській протоці фльоту, що йшла на допо-
- •1905-Й рік являв картину з одного боку — вже назріваючого на-
- •17 Жовтня ст. Ст. Царський уряд проголосив маніфест, в якому
- •12 Грудня того ж року викликали артилерію для придушення пов-
- •3) Примусового відчуження поміщицьких земель на користь мало-
- •1. Лучицький поставив питання про українську мову в судах Укра-
- •34,2*/О, на Лівобережжі — 13,8*/о.°
- •300.000.000 Рублів (по всій імперії) до 2.000.000.000 рублів."
- •6. Доба реакції
- •7. Галичина, буковина та закарпаття
- •200.000 Селян, охопив усі східні честини Галичини (Подільсько-Па-
- •1908. Потоцький дав наказ жандармерії «гостро» боротися проти опо-
- •1. Воєнні події на україні
- •200 Важких гармат, проти яких російська армія могла поставити
- •475 Підприємств, понад 200 приватних мешкань; збитки внаслідок
- •1915-Й рік вніс багато у внутрішнє життя Росії, а разом з нею й
- •27 Лютого в Ставці одержано повідомлення про повстання в Пет-
- •XX століть. Революція 1917 року збудила в Україні прагнення мати
- •29 Квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Україн-
- •3. Громадська реакція на гетьманський переворот
- •6 Червня 1918 року порохових складів на передмісті Києва, в Зві-
- •4. Діяльність гетьманського уряду
- •1918 Р., закон Центральної Ради про встановлення норми землево-
- •1914 Року знищила всі українські установи. За Центральної Ради
- •5. Боротьба проти гетьманату
- •5 Представників Національного Союзу (4 члени ес-ефів — а. В'язлов
- •6. Західня україна в 1918 році
- •18 Жовтня Українська Парляментарна Репрезентація скликала
- •7. Повстання проти гетьманського уряду
- •VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став
- •1918 Року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був
- •8. Падіння гетьманської держави
- •1919 Року зроблено спробу перевороту з намаганням виорати на пре-
- •1919 Року «Всеукраїнську Надзвичайну Комісію (зучк), під керів-
1711 Року перейшла Луцька єпархія Волині на унію.'*'
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ЗА ЧАСІВ РУЇНИ
Цілком інакше склалося життя Наддніпрянського Правобереж-
жя, яке ввесь час після смерти Богдана Хмельницького вело бороть-
бу за свою незалежність то з Польщею, то з Московісю, Туреччи-
ною та татарами. Квітуча країна поволі оберталася на пустелю.
Доба «Руїни» рясніє страшними фактами масового нищення люд-
ности: року 1660, після Чуднівського миру, воєвода, князь Барятин-
ський похвалявся, що винищив в околицях Києва 15.000 мирного
населення. Року 1663 польський генерал Чарнецький придушуючи
повстання проти поляків, писав королеві, що «вся Україна вирішила
вмирати, а не піддаватися полякам». Люди гинули зі своїми хатами
від огню, голоду. В Ставищі, на Київщині, Стефан Чарнецький на-
казав вирізати всіх мешканців, а місто зруйнувати. Він зруйнував
Субогів, а кості Богдана Хмельницького викинув з домовини. . . На
Правобережжі з'являлися один за одним гетьмани, і неодин із них
палив села — і кров лилася рікою. Союзники Петра Дорошенка, та-
тари й турки, плюндрували країну й виводили ясир. Бучацьким ми-
ром 1672 року. Польща визнала Україну, як самостійну державу, але
ця держава обмежувалася лише обезлюдненими Київщиною та
Брацлавщиною. І це визнання стало приводом до нового нищення
людности: року 1674 прийшов на Правобережжя гетьман Самойло-
вич і зруйнував Черкаси, а гетьман Дорошенко з татарами жорстоко
помстився над тими, хто співчував Самойловичеві: мешканці Умані
були вирізані, тисячі людей загинули або були виведені до Криму
як ясир. Року 1675 турки остаточно сплюндрували Брацлавщину.***
Спроба гетьмана Юрія Хмельницького в 1677 році залюднити По-
ділля мала добрі наслідки. Чар імени Хмельницького приваблював
людей з усіх частин України, але за це на них чекала нова помста:
Самойлович наказав зруйнувати міста, де ще залишилося насе-
лення — Ржшців, Корсунь, Жаботин, а всіх людей перегнати на
Лівобережжя. То був так званий «великий згін», внаслідок якого
вся середня та південна Україна обернулася на безлюдну пустелю.
Ось такою є стисла історія Правобережної України часів Руїни.
Козацький літописець Самійло Величко писав про Правобережну
Україну так: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в кня-
зівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, ба
чив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали..., що стали
пристановищем і житлом тільки для диких звірів. Мури ж, як у
Чолганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки
на шляху нам у поході військовому трапилися, бачив я одні мало-
людні, інші цілком пусті, розвалені . . , непотрібним зіллям зарослі,
що гніздили в собі тільки гадюк і різних гадів. . . Бачив я там . . .
багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю
собі мали» . . .
Врешті сусідні держави санкціонували цю пустелю: за Бахчи-
сарайським миром 1681 року Московщина дістала Київ з околи-
цею, Туреччина — Поділля, а землі між Богом і Дніпром мали за-
лишитися незаселеними. Так, — ті землі, де були найлюдніші ко-
зацькі полки, столиця Богдана Хмельницького, де був творчий
центр Української Держави, стали пустелею.'"
Турки перші порушили цю обурливу, абсурдну ухвалу: після
страти Юрія Хмельницького вони віддали Правобережну Україну
в управління Молдавському господареві Іванові Дуці, а той призна-
чив «наказного гетьмана» Яна Драгинича. Драгинич став закликати
населення повертатися, спокушаючи його різними пільгами. Люди,
дійсно, стали повертатися. Ще ліпше пішло заселення, коли Ян Со-
бєський призначив на гетьмана українського шляхтича Степана Ку-
ницького, що відновив Богуслав, Мошни, Корсунь. Але він не ко-
ристався довір'ям козаків і був забитий ними 1683 року. Козаки
обрали на гетьмана Андрія Могилу. Під час походу Яна Собєського
на Відень в 1683 році Могила йшов на чолі п'ятитисячного козаць-
кого відділу, а в 1684 році він мав уже коло 10.000 козаків."'
Одначе Могила не мав пошани в народі. Його козаки робили
проти нього повстання, з людністю поводилися як вороги. Тримався
він не козацтвом, а поляками. Все це перешкоджало заселенню."'
КОЗАЦТВО НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ
Року 1685 сенат ухвалив поновити на території колишніх укра-
їнських полків козацтво з усіма його правами. Так відродилися —
Богуславський полк з полковником Самійлом Самусем на чолі; Кор-
сунський — з полковником Захаром Іскрою; Брацлавський — з пол-
ковником Алдрієм Абазином та Білоцерківський — з полковником
Семеном Палієм. Почалося нечувано швидке, навіть для України,
залюднювання території полків. Почувши про поновлення козацтва,
люди йшли на ті терени з усієї України. Край відновлювався, буду-
валися села, поновлювалося життя.
Серед полковників Правобережної України перше місце нале-
жало Білоцерківському — Семенові Палієві. Оселився він на Хва-
стівщині, і завдяки його широкій популярності, цілком спустошена
Хвастівщина, почала з неймовірною швидкістю залюднюватися. Лю-
ди сходилися з Правобережної та Лівобережної України, з Запоріж-
жя, зокрема з Дону, де перебувало багато українців.'"
Але, крім широкої популярности, треба було мати великий адмі-
ністративний хист, щоб порядкувати тим величезним краєм, насе-
лення якого зібралося з усієї України. Хвастівщина вже в 1688 році
могла похвалитися наслідками колонізації. Палій став фактичним
господарем території, яка охоплювала колишні полки Білоцерків-
ський, Канівський, Черкаський, Чигиринський та Уманський. На
цій території Палій мав необмежену владу, і вона йменувалася «Ла-
ліївщіша». Влада його була настільки сильна, що він не виконував
навіть королівських наказів.
У протилежність Андрієві Могилі, який спирався тільки на поль-
ську владу, Палій мав віддане йому населення. Селянам він забез-
печував спокійне життя, бо ного військова слава охороняла селян
від татарських нападів, а козакам виплачував належну їм платню.
Крім того селян звільнялося від повинностей панам, і вони — за неве-
ликими вийнятками, — мусіли їх виконувати лише супроти старшини
га манастирів. Палій допомагав селянству в боротьбі проти панів,
виганяв шляхту з маєтків і звільняв людей від кріпацтва.
Водночас із зростом популярности Палія зростала ненависть до
нього польської шляхти. Не зважаючи на заборону козакам захоп-
лювати землі дідичів, фактично на Паліївщині незабаром не стало
панських володінь, панщина була скасована і П^лій сам побирав
усі прибутки з землі. Козаки Палія та Іскри, наприклад, у 1683 році
захопили маєток пана Немирича і тримали його в своїх руках 16
років.'"
Так на місце польського на Правобережній Україні прийшло ко-
іацьке панування. Шляхта скаржилася коронному гетьманові Ста-
ніславові Яблоновському, але він був безсилий: навіть у його власних
маєтках господарювали Палієві козаки. Не знаходячи підтримки у
представників влади, польські пани самі робили наїзди на Паліїв-
щину, грабували та вбивали селян і козаків. Між Палієм і поль-
ською шляхтою точилася безупинна війна.'"
Сучасники добре розуміли значення Палія: київська шляхта
висловлювала побоювання, що іскра, яку кинув Палій, розпалить
велику пожежу. В особі Палія шляхта бачила другого Хмельниць-
кого.'"
Природно, що особа Палія викликала ненависть польської шлях-
ти, була небезпечним ворогом для Польщі, і польський уряд шукав
можливости захопити його. Року 1689 Палій напав на Немирів, ре-
зиденцію гетьмана Гришка. що заступив Андрія Могилу, забитого
в 1689 році козаками. Взяти Немирів не вдалося, і Палія забрав у
полон немирівський польський комендант. Палія відвезено до Під-
каменя, де пробув він до 1690 року, коли йому вдалося звільнитися
—чи то з наказу короля, чи з допомогою козаків."*
Ще від 1688 року Палій розпочав був заходи для об'єднання Пра-
вобічної та Лівобічної України. Він вважав, що тільки силами всієї
України можна було б зліквідувати постійну небезпеку збоку Ту-
реччини та Криму. Тому Палій почав звертатися в цій справі до
московського воєводи в Києві, князя М. Ромодановського, та до Ма-
зепи. Але Москва, зв'язана умовами «вічного миру» з Польщею та
війною з Туреччиною і Кримом, відмовилася вести переговори. Палій
пропонував з усією людністю оселитися в районі Трипілля, Василь-
кова або Умані, але московський уряд не дав на це згоди."^
ПАЛІЙ І МАЗЕПА
Взаємовідносини двох видатних діячів України — Мазепи і Па-
лія були складні.'" Правобережець Мазепа був оточений старшина-
ми також правобережного походження, і всі вони, залишивши там
свої ґрунти, мріяли про повернення їх."*
Втративши надію на допомогу Москви та Мазепи, Палій підготу-
вав по всій Правобережній Україні повстання проти Польщі. У пов-
станні брали участь міщани, духовенство, православна шляхта. Па-
лій мав зв'язки з деякими польськими та литовськими магнатами.
як князі Любомирські, Сапіги, Завіша."*
Карловецький мир Польщі з Туреччиною року 1699 змінив всю
ситуацію. Туреччина відмовилася на користь Польщі від Поділля.
Козаки перестали бути потрібними для Польщі. Навпаки, вони пе-
решкоджали шляхті просуватися на Брацлавщину та Київщину.
Того ж року сойм ухвалив зліквідувати козацтво, а козаків повер-
нути панам. Козаків оголошено поза законом. Козаки відмовилися
виконати цей наказ. Коли польський гетьман Станіслав Яблонов-
ський вислав був посла до Палія з наказом розпустити полки, Па-
лій відповів, що він оселився у вільній Україні, і тільки він, «як
справжній козак і вождь козацького народу», має право тут поряд-
кувати. 1700 року польське військо було відбите від Хвастова.
Почалося повстання, яке охопило все Правобережжя. Селяни
масами пристававши до козаків. Приєднувалися сили з Запоріжжя,
Лівобережжя, Розмах повстання нагадував Хмельниччину. Поль-
ська шляхта тікала. Польський уряд пробував був домовитися з
Самусем, але той відповів, що припинить боротьбу аж тоді, коли
«на всій Україні від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не
буде лядської ноги». Це були слова, які сказав свого часу Богдан
Хмельницький. Самусь з Палієм здобули твердиню польського па-
нування на Правобережжі, Білу Церкву, а за нею другу твердиню
— Немирів. Повстання перекинулося на Лівобережжя — в П .ре-
яславський полк, на Запоріжжя."*
Палій знову звернувся до Мазепи з проханням об'єднати Укра-
їну, але час був несприятливий: Петро 1 потребував допомоги коро-
ля Авґуста П, і заборонив Мазепі допомагати повстанцям, а від Па-
лія зажадав припинити повстання і покоритися Польщі. Колосаль-
ний народний рух не знайшов підтримки, і з великим трудом поль-
ський уряд приборкав його. Польний гетьман Синявський зайняв
Немирів, у якому оборонявся Самусь, та Лодижін, де командував
полковник Абазин. Після героїчної оборони в Лодижині винищено
всіх оборонців і понад 10.000 населення. Абазина вбито на палю. По-
чалися страшні репресії, катування повстанців. 'Тримався тільки
Палій.
У таких обставинах 1704 року Петро 1 дав наказ Мазепі окупу-
вати Київщину та Волинь і йти на допомогу королеві АвГустові.
В цьому була страшна трагедія України: гетьман прийшов не як со-
юзник українського народу в його віковічній боротьбі за звільнення
від польського панування, а як союзник Польщі, щоб придушити
повстання. В універсалі, виданому 12 липня 1704 року, Мазепа зас-
покоював шляхту, що він йде на допомогу Польщі проти шведів,
обіцяв забезпечити спокій. Від повстанців він вимагав, щоб викону-
вали свої обов'язки супроти державців. А царя повідомляв, шо
«бунти коло Богу й Дністра усмирилися». Але він помилявся: ще
протягом трьох років не вщухали повстання проти шляхти на По-
діллі. Повстанці — «левенці», «опришки», з допомогою козаків Са-
муся та Іскри, виганяли шляхту з маєтків; те саме було в деяких
місцях Київщини, Брацлавщини, де селяни не допускали шляхту
до маєтків."'
Так від 1704 року на Правобережній Україні боролися три сили:
Польща, що жорстокими репресіями намагалася придушити пов-
стання; повстанці, що їх очолював Самусь, а фактично за ними
стояв справжній господар Правобережної України — Палій, та
гетьман Мазепа з лівобережними козаками, за яким стояв Петро.
Надзвичайно тяжке становище ускладнювала шведська орієнтація
Палія, пов'язаного зі шведськофільськими колами Польщі, що вели
боротьбу з королем Августом, якого підтримував Петро. На Правобе-
режжі витворився вузол політичних обставин, якого годі було роз-
в'язати.'".
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ТА ПИЛИП ОРЛИК
Полтавська катастрофа не закінчила війни. Понад рік підготов-
лялась коаліція Швеції, Польщі — Станіслава Лещинського, Туреч-
чини, Криму, Гетьманщини — Пилипа Орлика — та Запоріжжя до
походу на Правобережну Україну, щоб звільнити її від московської
окупації. В лютому 1711 року війська запорожців під проводом Пи-
липа Орлика, поляків — під проводом Потоцького та Буджацько-
Білгородська орда вирушили з Яс на Правобережну Україну. Під
Лисянкою Орлик розбив військо гетьмана Скоропадського. Майже
всі полки, крім Білоцерківського, приєдналися до Орлика. Союзники
дійшли до Звенигородки, але здобути Білої Церкви не змогли через
брак гармат. Сталася звичайна річ: татари кинулися брати ясир, гра-
бувати села та церкви, і союзники покинули Україну.
Петро 1 пішов в контрнаступ і загнався аж до Прута, де його
армію оточили турки. Ставши перед загрозою капітуляції, він підку-
пив турецького головнокомандувача, і той випустив його з вій-
ськом.'"
За мировим, так званим Прутським договором, з 5 березня 1712
року Правобережна Україна і Запоріжжя переходили під владу
гетьмана Орлика. Лівобережна Україна залишалася Москві. Але
Петро, виводячи війська з Правобережної України, зганяв населення
на Лівобережжя, а міста руйнував. Одночасно розпочав він переслі-
дувати родичів українських емігрантів.
Зруйнована, обезлюднена Правобережна Україна, за новим дого-
вором Туреччини і Польщі з 22 квітня 1714 року, залишилася знову
за Польщею. Протягом 1714 року відбувалися тяжкі бої. В листо-
паді 1714 року Туреччина наказала Кримському ханові, щоб він
змусив запорожців, які перебували під його протекцією, припинити
боротьбу з поляками за Правобережну Україну.*"
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ
Року 1714 Правобережна Україна — південна Київщина та ча-
стина Брацлавщини — опинилася знову під владою Польщі. Але ці
квітучі колись землі обернулися на пустелі: були зруйновані воєн-
ними подіями і обезлюднили внаслідок примусового виводу насе-
лення на Лівобережну Україну. На ці землі посунули нащадки тих
панів, дідичів, що 60 років перед тим покинули свої маєтки, тікаючи
від Хмельниччини. Але нащадки вже не могли знайти тих мастків,
ні навіть меж їх серед пустель та згарищ. Вони розшукували в архі-
вах старі документи, вказівки на місця володінь їхніх батьків чи
дідів, але вже не залишилося тих великих дерев, млинів чи струмків,
що позначали межі. А головне — не залишилось людей, які пам'я-
тали їх. Легше було встановити межі величезних лятифундій, ніж
дрібних маєтків.
За цей час вигасли роди магнатів Вишневецьких, Конєцполь-
ських, Собеських, і права на їх лятифундії перейшли до споріднених
з ними фамілій. У XVIII ст. найбільшими землевласниками Пра-
вобережної України стали Любомирські, Потоцькі, Яблоновські,
Чарторийські, Санґушки, Тишкевичі, Браницькі, які своїми багат-
ствами та владою нагадували «корелят» часів з-перед Хмельнич-
чини. Правління трьох останніх польських королів (Авґустів — П
та III—і Станіслава Понятовського) були періодом боротьби за
владу цих магнатів. Користаючись з послаблення королівської вла-
ди, магнати захоплювали «королівщини» — українські староства —
і обертали їх на свої дідичні володіння: Потоцькі захопили Канів-
ське староство, Яблоновські — Чигиринське та Корсунське, Сангуш-
ки — Черкаське тощо. Шляхта, якій тяжче було поновити свої ма-
єтки, здебільшого задовольнялася тим, що діставала землі від маг-
натів і ставала залежною від них — у формі васальної залежности
або оренди. Багато шляхтичів стали різного роду службовцями ве-
ликих панів: управителями, економами, офіціялістами тощо.
Мало було закріпити за собою права на володіння землею —
треба було цю землю заселити. Тож шляхта зверталася до ^1осад^
ників» або «осадчих», які закликали селян на панські землі, обіця-
ючи «слободи» від усяких повинностей. Залежно від договору, «сло-
боди» тривали 15-30 років.
На «слободи» кинулися селяни з Галичини, Волині, Полісся, де
вже встановлено було кріпацтво. Також з Лівобережної України
верталися селяни на свої старі місця. Виростали нові села та міста,
переважно на старих місцях. Перші роки життя в слободах було
спокійне. Пани охоче приймали селян, не питаючи про їх минуле та
про те, звідки вони прийшли. Дійсно, Україна залюднювалася дуже
скоро. Але поруч з селами зростали володіння дрібної шляхти,
фільварки, будувалися пишні палаци магнатів, замки, католицькі
манастирі-кляштори.
Хутко минали пільгові роки, і перед селянством вставало пи-
тання: що робити, бо землевласники, особливо дрібна шляхта, ви-
магала і панщини, і виконування натуральних повинностей. Однак,
нові селяни не були подібні до старих: вони або вже втекли від крі-
пацтва, або зовсім не знали його — і тому ще тяжчими були для них
вимоги панів.
До причин економічного та соціяльного характеру треба додати
ще національно-релігійні. Як у XVII, так і в XVIII ст. українські
селяни з прикрістю відчували презирливе ставлення до себе панів-
полякій, як до «бидла», до «хлопів», а крім того почалося навернення
православних на унію, або римо-католицтво. Позбавлене прав пра-
вославне духовенство не відрізняли від кріпаків, і воно також му-
сіло відбувати панщину.
По закінченні пільгових років становище селян стало ще гіршим,
ніж було до Хмельниччини, бо тепер не було козацтва, яке борони-
ло б його. Залишалися для них два виходи: або тікати знову з но-
вих осель — на Лівобережжя, на Гетьманщину, Південну Україну,
Запоріжжя, навіть на Дін; або — організувати повстання.
ГАЙДАМАЧЧИНА
Багато селян обирали останній шлях. Ватаги незадоволених під
ім'ям гайдамаків почали нападати ка' панські маєтки, грабувати й
палити їх. В цих ватагах бувало чимало шукачів пригод, волоцюг,
навіть розбишак. Вони не займали бідних і користалися пошаною
та симпатіями селян, які вважали їх за своїх месників."'
Селяни складали про їхні подвиги легенди і пісні. Багато пов-
станців було на Гуцульщині, в Карпатських горах, де їм легко було
ховатися в поріччях Прута, Черемоша. Там називали їх оприш-
ками. Один з їхніх ватажків, Олекса Довбуш, став національним
героєм. На Поділлі гайдамацьких повстанців називали левенця-
ми, дейнеками. Вони ховалися в часи небезпеки за Дністром,
у Молдавії: Гайдамаки Брацлавщини та Київщини були тісніше по-
в'язані з Південною Україною та Запоріжжям, де завжди знаходили
притулок та військовий вишкіл, а також коней, зброю, продукти.
Завдяки запорожцям гайдамаччина стає постійною, зорганізованою
війною проти шляхти, — характеризував ці рухи В. Антонович.
Гетьманські козаки рідко брали участь в цих розрухах, але всебічно
допомагали гайдамакам: давали їм харчі, коней, переховували їх
у себе.*"
Для польського уряду боротьба з гайдамаками була дуже тяжка:
з одного боку — їх широко підтримували селяни, а з другого —
армія Польщі мала всього лише 17-20 тисяч вояків. Тому боротьбу в
основному вели «надворні міліції» магнатів — приватні озброєні за-
гони, що їх формували магнати з-поміж своїх селян, при чому очо-
лювали їх звичайно польські шляхтичі. Деякі магнати мали до 3-5
тисяч міліції.
Перше значних розмірів гайдамацьке заворушення почалося
в 1734 році, коли російська армія з гетьманськими полками прий-
шла до Польщі, щоб допомогти синові короля Августа П зайняти
польський престіл. Бачачи гетьманські полки, селяни вирішили, що
вони прийшли на допомогу їм у боротьбі проти польської шляхти.
Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині
і дійшов до Львова. На чолі його став сотник Верлан, ще був началь-
ником міліції князя Любомирського. Верлан ширив серед народу
сфальшовані грамоти цариці Анни, яка, нібито, обіцяючи свою допо-
могу, радила нападати на поляків і навіть заявляла, що прийме
Правобережжя у своє підданство. Селяни почали писатися в козаки,
заводити козацький устрій, полки з сотнями. Боротьба з повстанцями
була тяжка і тривала до 1738 року, коли рештки гайдамацьких за-
гонів знищили поляки, а сам Верлан подався до Молдавії."'
Не зважаючи на поразку та страшні кари, гайдамацький рух не
затихав, а вибухав у різних місцях з більшою або меншою силою.
Гайдамаки не давали шляхті господарювати в маєтках і зміцнювати
кріпацький тягар.
Із значніших гайдамацьких рухів треба згадати рух 1750-го року,
коли повстання охопило широкий район Брацлавщини, східнього
Поділля і Київщини. Тоді здобуто, крім численних панських мастків,
Умань, Вінницю, Летичів, Хвастів. Але, не зважаючи на те, що гай-
дамаки не зустрічали сильного спротиву, вони не створили тривкої
організації, бо були поділені на окремі загони, які діяли незалежно
один від одного. Через рік повстання стало слабшати, і селяни по-
вернулися до мирного життя.
Найбільший рух охопив Правобережжя в 1760-их роках. При-
чини його були складні: до економічних та соціяльних приєдналися
національні та релігійні. З одного боку викликало рух закінчення
пільгових років на Київщині, де колонізаційний процес почався
пізніше, ніж в інших місцях Правобережної України. З другого боку
впливала політика уніятського митрополита Володковича і особливо
його помічників; вони вели боротьбу з православними, всіма засо-
бами намагаючись ширити унію. Перед її наступом чимало селян,
щоб врятуватися, вдавали з себе уніятів."*
Становище православної Церкви було дуже тяжке. Збереглося
лише 20 парафій, які підлягали єпископам Переяславським, що пе-
ребували за кордоном Польщі. З 1753 року ігуменом Мотронинсько-
го манастиря, на Київщині, призначено Мелхиседека Значко-Явор-
ського, який мав завідувати також православними єпархіями Ки-
ївщини. Він почав організувати спротив унійній акції Київського
митрополита. Мотронинський манастир та сусідні — Жаботинський,
Мошногірський, Медведівський та Лебединський, стали тверди-
нями православ'я.
Так у 1760-их роках почалася завзята боротьба православних
з уніятами. Уніятів підтримав польський уряд; військо допомагало
УНІятам постягати православних на унію, але православні не прий-
мали уніатського духовенства. Мелхиседек їздив до Петербургу,
після чого російський уряд наказав своєму послові в Варшаві запро-
тестувати, але та інтервенція наслідків не мала. Почали ширитися
чутки, що цариця Катерина обіцяла допомогу православним. В та-
ких умовах вибухло 1768 року повстання, відоме під назвою «Ко-
ліївщина». Приводом до цього стала поява російського війська
на Правобережній Україні в зв'язку зі створенням конфедерації в
Барі, на Поділлі. Цю конфедерацію проголосила частина польської
шляхти під проводом Казіміра Пулавського проти уряду короля
Станіслава Понятовського, головно — проти російського втручання
в польські справи. Тоді російський уряд вислав на допомогу королеві
війська, які почали боротьбу з загонами конфедератів. В народі ви-
рішили, що війська прийшли, щоб захищати православних. Це заво-
рушення використали Мелхиседек Значко-Яворський та керманичі
нового повстання, яке було задумане в Мотронинському манастирі.*"
Так зродилося величезне повстання, на чолі якого став запоро-
жець Максим Залізняк. За ним пішли ватаги запорозької сіроми.
Сили його зростали, до нього приєднувалися селяни. Залізняк здо-
був ряд укріплених міст: Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Бо-
гуслав, Лисянку, Умань. По дорозі гайдамаки громили польські ма-
єтки, уніятське духовенство та жидів, які здебільшого служили
у польської шляхти. Великим успіхом повстанців було приєднання
до них Івана Гонги, сотника двірської міліції Потоцьких, який здав
їм Умань, де зібралася околична шляхта, покладаючи надії на міцні
укріплення та надвірну міліцію."' Там вчинили гайдамаки страш-
ний погром, описаний Шевченком, вирізали шляхту (біля 18.000),
уніятських ченців, учнів василіянської школи. М. Грушевський вва-
жав, що картина нищення поляків в Умані була перебільшена. Нав-
паки, Гонта намагався рятувати життя кому тільки це було можливе.
В Умані скликано раду, яка обрала Максима Залізняка гетьма-
ном, а Гонгу — Уманським полковником. Уманщину поділено на
сотні, як було колись. Уніятам запропоновано покинути Україну або
прийняти православ'я.
З Умані загони повстанців вирушили на Поділля, Черкащину,
Київщину, околиці Радомисля тощо. Таким чином, значна частина
Київщини була охоплена повстанням.'"
