29 Квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Україн-

ського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підпи-

сані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою

Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик тру-

дових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю

повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї

України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються,

міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної

Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон

про вибори до Українського Сойму. Поновлюється право приватної

власности; буде вжито заходів до вивласнення великих землеволо-

дінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть

забезпечені права робітників.

У «Законах про тимчасовий державний устрій України» підкрес-

лювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У «Законах»

накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської

влади, прав населення, законів, організації управління. На Гене-

ральний Суд покладалося охорону законности в Україні. Замість

назви «Українська Народна Республіка» буде вживатися назва

«Українська Держава».**

В умовах конспірації не було змоги підготовити склад міністрів.

Першим отаманом — головою — Ради Міністрів був призначений

М. Устимович, людина мало відома у Києві. Він намагався притяг-

ти до праці видатних українських діячів, насамперед ес-ефів, як

стали називати себе з початку революілії члени ТУП. Але' скласти

кабінет міністрів М. Устимович не зміг.

30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Ва-

силенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський

діяч, професор історії України та права, член Українського Науко-

вого Товариства, член Старої Громади, ТУП і Конституційно-Демо-

кратичної (кадетської Партії. Наприкінці XIX ст. був він редактором

газети «Киевские Отклики» — української змістом, хоч і виходила

російською мовою. За статті про надуживання адміністрації в Соро-

чинцях—«Сорочинська трагедія»—пробув рік у в'язниці.^"" Гетьман

дав Василенкові інструкцію: скласти кабінет не пізніше вечора 1-го

травня. Цей кабінет мусів бути «лівий», а в основу його діяльности

мало бути поставлене завдання національного відродження України,

без «крайностей», які викликали б нехіть до українства серед інших

національностей.

Спроба М. Василенка притягти до праці ес-ефів скінчилась та-

кож невдачею. С. Єфремов та Л. Старицька-Черняхівська підтриму-

вали М. Василенка, але більшість пішла за А. Ніковським і відхи-

лила запрошення М. Василенка.'" Правда, рішення ес-ефів не було

принциповим. Не давши згоди піти до уряду, вони на другий день

звернулися до генерала ґренера з пропозицією змінити аграрну по-

літику уряду і встановити тимчасову — до скликання Установчих

Зборів — Державну Раду. Партія подала новий проект умов вступу

до уряду: погоджуючись на Гетьмана, як президента Республіки,

ес-ефи вимагали зміни кабінету, складеного Василенком, і пропону-

вали свою конституцію. У цій історії, — відзначає професор Д. До-

рошенко, — цікаві два моменти: представники соціялістичних пар-

тій воліли пертрактувати з німцями, а не з Гетьманом, якого пого-

джувались визнавати за президента; другий момент — це те, що за

справжніх українців вони визнавали тільки соціялісгів."'

Цей момент — відмова соціялістичних партій взяти участь у бу-

дуванні гетьманської держави — глибоко трагічний: представники

українського народу не знайшли в собі в такій мірі патріотизму, на-

ціональної свідомости й зрозуміння, щоб стати вище від партійних

інтересів і об'єднатися в ім'я Української Держави. 15 років пізніше

з прикрістю казала Л. Старицька-Черняхівська, що ес-ефи «побо-

ялися забруднити свою соціялістичну чистоту».'" З ес-ефів лише

Д. Дорошенко вступив до кабінету і прийняв портфель міністра за-

кордонних справ. У своїх спогадах Д. Дорошенко писав про свою

першу розмову з М. Василенком, коли домовлявся з ним про вступ

до кабінету. М. Василенко казав, що «треба, щоб і при новому курсі

політика держави зосталася національно-українською; треба, щоб

нові форми української держави були заповнені національним змі-

стом. Отже, від самих українців залежить, щоб і при новій зміні

державного ладу й устрою вдержалася сама суть: національно-дер-

жавна ідея українська»."'

Державний переворот застав Д. Дорошенка у Львові. Він був

у помешканні д-ра С. Барана, коли одержано часопис з інформацією

про переворот в Києві. «Знайомі, — пише Д. Дорошенко, — кинулися

мене розпитувати, що це може значити? Чи не кінець української

державности?... Я зазначив своїм галицьким знайомим, що імена

— гетьмана Скоропадського й М. Василенка — вже самі собою свід-

чать, що діло йде не про „кінець української державности", а що-

найбільше про зміну її форми». "*

У кабінеті, зформованому М. Василенком, не було соціялістів,

але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міні-

стрів були українці з походження; були й інші авторитетні, діячі,

що брали участь в українському житті, як земські діячі, професори,

правники, громадські працівники. У кабінеті міністрів було тільки

четверо не-українців: А. Ржепецький — з польського роду, міністер

фінансів, за війни — голова Татьянівського Комітету допомоги вті-

качам; С. Гутник — Міністер торгівлі — жид, фінансовий діяч Одеси

— та два росіянини: Ю. Вагнер — міністер праці, професор Київ-

ського Політехнічного Інституту, та Г. Афанасьєв — державний

контролер, колишній приват-доцент Одеського університету, звіль-

нений за «неблагонадійність».

Сучасники, а за ними й преса та пізніші деякі історики оголосили

всіх міністрів не-українцями; від цього не вільна й «Енциклопедія

Українознавства».*" Зроблено це тому, що ніхто з тих міністрів не

належав до соціялістичних партій, а в Україні, не зважаючи на всі не-

щастя, що їх принесли соціялісти, ще твердо трималися гасла: «не-

потрібна не-соціялістична Україна!» Під таким кутом зору, дійсно,

міністри гетьманського уряду, як і сам Гетьман, не були. . . україн-

цями.