22 Серпня 1728 року Данило Апостол у відповідь на прохання зат-

вердити «статті» одержав т. за. «Решительньіе пунктьі», в яких зов-

сім не згадується про договір України з російським урядом; вони

мають форму «указу» царського уряду гетьманові. В цілому на стат-

тейні пункти Данила Апостола, витримані в дусі оборони україн-

ської автономної державности, Москва відповіла цілою системою

обмежень і ударом саме по цій державності.'" Щодо цього уряд Пет-

ра П пішов далі, ніж уряд Петра 1.

В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим

навіть ніж те, яке займав Скоропадський. У військовому відношенні

гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Голіцину

(раніше тільки цареві). Обрання гетьмана могло бути проведене

тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіяльну

установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним

суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення

окремого фінансового управління — «канцелярії зборів», з двома

підскарбіями, росіянином і українцем, що послаблювало фінансові

прероґативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину приз-

начав царський уряд.'" За гетьманом стежили, про кожний його крок

доносили урядові. Він фактично був позбавлений права вести при-

ватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх ма-

єтків (найбільші були Хомутець та Сорочинці).

Одночасно з утратою гетьманом влади та престижу втрачали їх

і Військова Генеральна Канцелярія, керманичем якої був гетьман.

Петро 1 намагався відокремити її від гетьмана як окрему установу.

Року 1724 стали призначати окремих «правителів» Генеральної Кан-

целярії, а генеральний писар мав завідувати тільки В технічною

канцелярією.

Дозвіл обрати гетьмана застав Україну в хаотичному стані.

З 1724 р. не було гетьмана, вищого носія влади. Не було й генераль-

ної старшини, яка сиділа під арештом в Петербурзі. Малоросійська

Колегія не мала компетенції призначати нову старшину. Тому ра-

зом з обранням гетьмана треба було обрати й старшину.

Досі залишається неясним: хто і коли обрав цю старшину — та

сама Генеральна Рада, яка обрала гетьмана, чи самі полковники

з гетьманом? У всякому разі старшину не обрано, тільки намічено

кандидатів, переважно по два на кожну посаду, а Верховна Таємна

Рада призначила з цих кандидатів генеральну старшину: генераль-

ного обозного — Якова Лизогуба; генеральних суддів — М. Забілу

і А. Кандибу; писаря — М. Турковського; 2-ох осаулів — 1. Мануй-

ловича та Ф. Лисенка; хорунжого — К. Гречаного та бунчужного —

1. Бороздну. Крім того, генеральний підскарбій, а. Маркевич, приз-

начений був проти волі гетьмана.'"

Гірше стояла справа з полковниками. Стан з полковою адміні-

страцією був катастрофічний. В 1725 році"* було так:

У 10 полках 4 полковники були чужинці, а решта старшини

не була в комплекті. Року 1727 становище змінилося: чужинці коман-

дували 5-ма полками: Богданов — Чернігівським, Пашков — Старо-

дубським (замість Кокошина); 1. Хрущов — Ніженським (замість

Толстого); Г. Милорадович — Гадяцьким (замість свого брата — Ми-

хайла Милорадовича); В. Танський, волох — Переяславським. Тіль-

ки до Полтавського полку призначено полковником українця В. Ко-

чубея. Призначені поза гетьманом полковники, як чужинці, так і

українці, поводилися незалежно, не слухали його наказів, а визна-

вали тільки російське начальство, ширячи анархію і підриваючи пре-

стиж гетьмана. Дуже багато клопоту завдавала родина Марковичів:

кол. гетьманова Настасія Скоропадська та ії брат, Лубенський пол-

ковник Андрій Маркевич. На обох надходило багато скарг за здир-

ства, захоплення земель тощо, але вони мали сильну протекцію у ро-

сійських начальників, головно у Вел^ямінова. Не кращі були волох

Василь Танський, полковник Переяславський, та серб Гаврило Ми-

лорадович, полковник Гадяцький. Вони, за виразом Б. Крупниць-

кого, поводилися в своїх полках, як у завойованій країні.

Гетьман не мав сил для боротьби з цими явищами. Він пішов іншим

шляхом: наполягав на виборності інших членів полкової старшини

і з їх допомогою боровся з свавіллям полковників."'

Данило Апостол застав на Україні непорядок також у земельних

справах. За старим звичаєм, кожній ранзі належала певна маєтність,

з обов'язковою працею посполитих. Цією маєтністю володів старши-

на, поки посідав певну посаду. Якщо він залишив її, ця земля, яка

звалася «рангою», переходила до його наступника, а він з новою по-

садою діставав іншу рантову землю. Таким чином рангові землі були

платнею, нагородою за виконування певних обов'язків і не могли за-

лишатися в посіданні тимчасового володільця, якщо він не мав поса-

ди, і в жадному разі не могли бути передані як спадщина.

З бігом часу розгорілась боротьба за перетворення рантових зе-

мель на власні. Почалася вона ще за Мазепи і продовжувалась у на-

ступних часах — за Скоропадського та Малоросійської Колегії. Нас-

лідком цього фонди рантових земель вичерпались і люди, мало за-

безпечені, уникали посад, за які вже не могли діставати компенсації.

На цьому ґрунті, було багато зловживань. Вдова гетьмана Скоропад-

ського, Настасія Маркевич, користаючи з протекції російських на-

чальників, затримала за собою володіння величезними маєтками, що

їх гетьман мав на ранту.™ Полковник Гадяцький, Г. Граб'янко, при-

значений у 1730 р., так і яе дістав рангової землі. Сам гетьман Д. Апо-

стол не міг довгий час дістати всіх земель, які раніше діставали геть-

мани «на булаву». Багато заколоту вносили російські достойники, які

також діставали рантові земзгі, але ставилися до них, як до власних.

Наумов, наприклад, продав два великих села. Ці землі росіяни залюд-

нювали кріпаками, внаслідок чого поставили ще більші непорядки.'"

Виникли пекучі питанння про працю посполитих, про терміни зобо-

в'язань і т. п.

Це питання порушив російський уряд ще в «Решительньіх пунк-

тах». На підставі «пунктів» року 1729 Д. Апостол наказав перевести

слідство по всіх полках. Канцеляристи об"іхали полки й зібрали

від старожитців відомості — коли засновано те чи інше село, хто

і на яких правах ним володіє. Полкова старшина мусіла зсистемати-

зувати відомості і ці книги надіслати до Глухова на остаточну пе-

ревірку. «Генеральні слідства о маетностях», закінчені 1731 року, ста-

ли дорогоцінним джерелом історії України, її економічного та соці-

яльного становища. Цілі — допомогти поворотові незаконно захопле-

них рангових земель — вони не досягли, але виявили дуже цікаві

явища: зменшення числа вільних посполитих, переважно в північ-

них полках, і перетворення їх на людей залежних від землевласни-

ків (на півночі — в Чернігівському полку було вільних щонайменше

— 7°/о усіх посполитих дворів, а в Полтавському — щонайбільше

— ВІ'/о)."* Але ця залежність посполитих ще не була кріпацтвом:

посполитий завжди міг відійти, чого не могли зробити кріпаки. Тому

приклад російських кріпаків, що їх переводили на свої землі «по-

міщики», був дуже шкідливим для України: вносилася нова правна

норма.'"

Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення

«Зводу» українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоро-

падського, коли порушено було питання про переклад українських

законів на російську мову. Данило Апостол створив комісію, якій до-

ручив перекласти правні книги російською мовою і скомпонувати

кодекс; в основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке

право.

Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав на-

лагодженню господарства України, але осяти його в цій ділянці не

були великі. Промисловість України опинилася вже переважно в ру-

ках росіян: вівчарні заводи, суконну мануфактуру Глушковська та

Званого з 1726 року взято в «казну»; великі полотняні підприємства

'— Стародубське, Шептаківське та Топальське були також в руках

росіян. Так само в інших галузях промисловости — тютюновій, шов-

ківництві тощо — виявлялася меркантильна політика Петербургу

і прагнення перетворити Україну на колонію. Боротися з цією полі-

тикою Росії гетьман не мав сили. Великі мануфактури ставали під-

приємствами російського уряду чи окремих росіян, в руках

української старшини, яка не мала капіталів та відповідних умов,

залишатісь дрібні промислові заклади. Розбудові великих закладів

перешкоджала загальна економічна політика Петра та його наступ-

ників; господарчі заходи гетьмана були тут безсила. Таке було ста-

новище і в залізообробній, салітряній, скляній, паперовій промисло-

востях, ґуральництві тощо. Перешкоджали високі експортові мита,

обов'язкові маршрути для купецьких транспортів, які збільшували

кошти трввспор^г.

Данило Апостол старався принаймні обмежити російських куп-

ців (солдатів та ін.), які конкурували з украінським купецтвом у

внутрішній "торгівлі, ве платили податків і мали великі привілеї, по-

рівнюючи з українськими купцями, але в цьому не знайшов під-

тримки збоку російського уряду."*

Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових за-

ходів, щоб налагод—т торговельні відносини України, подавав мемо-

рандуми, в яких доводив конечну потребу встановити свободу тор-

гівлі для українських купців, дозволити їм вивозити товари за кор-

дон. Хоч ці меморандуми не давали нічого позитивного, вони е ціка-

вого пам'яткого про те, як розумів Данило Апостол економіку Укра-

їни, як дбав за торговельні справи.

Данило Апостол добився, щоб Київ був підпорядкований гетьма-

нові, а не російському генерал-губернаторові, як то було до нього.

Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою

дуже тяжких для України подій. У 1731 році почали будувати укріп-

лення між Донцем і Дніпром, так звану «Українську лінію», і на цю

працю вислано з України 30.000 чоловіка: 20.000 козаків та 10.000

посполитих: 1732 року — на зміну їм — знову вислано 30.000 чолові-

ка, а 1733 року — додатково 10.000. Року 1732 до Польщі відряджено

український корпус з 11.000 козаків, під проводом генерального

обозного Якова Лизогуба, на підтримку сина Августа П, кандидата

на польський королівський престіл, ворожого Станіславові Лещин-

ському.'"