1918 Року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був

розпущений.

Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федера-

цію України з майбутньою, не-большевицькою, Росією. Цей крок

у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг

врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй «Історії України» поясню-

вав цей акт так: «в тім державнім союзі України з Росією... Україні

силою фактів припадало грати першу ролю, бо вона вже існувала як

держава, а Росію ще треба було відбудувати.»

У той же день доручено С, Гербелеві скласти новий кабінет міні-

стрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не наладнаються відно-

сини з Антантою."'

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події:

в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою

Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти геть-

манського уряду — і тому ставити ці два факти у залежність не

можна.

Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці

стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних нача-

лах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державно-

сти і національної самобутности». Далі він обіцяв негайно скликати

Державний Сойм та розпочати реалізацію земельного закону^"

Усе разом — і грамота про федерацію і новий склад кабінету,

в якому більшість міністрів були не-українці; і маса росіян, які

тікали до Києва від большевиків; і російські військові частини, що

їх формували на захист уряду проти повстанців — усе це створю-

вало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави

повстанців зростали. В. Винниченко, який за Центральної Ради

стояв на Грунті «єдиного фронту» з російськими соціялістами, тепер

став на захист українських національних інтересів і здобув собі ши-

року популярність в народі.""

Ідея федерації не придбала гетьманському урядові прихильни-

ків навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації,

а поновлення «єдиної неподільної» Росії, до якої Україна мала ввій-

ти, як її частина. Відштовхнула федерація й Галичину: посол ЗУНР,

Г. Микетей, який приїхав до Києва, щоб нав'язати дипломатичні

відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести

з ним переговори після оголошення федерації з Росією."*

Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу.

У Ясах, де зібралися представники Антанти, ставили тверді умови

послам гетьманського уряду — федерацію з Росією; в Одесі консул

Франції Енно ввесь час запевняв, що наближаються війська Антан-

ти. Але їх не було.

8. Падіння гетьманської держави

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав

про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований

В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, го-

лова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено не-

гайно. Не зважаючи на те, що міністри — Д. Дорошенко та М. Васи-

ленко — звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлю-

ру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністер

А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це

слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був

головний штаб повстання, і очолити його.""

Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало число

нерегулярного війська: добровільців із селян, міського населення та

інтелігенції.

Німецькі війська тримали невтралітет і шукали можливости по-

вернутися додому.

Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під

Мотовилівкою, на віддалі ЗО кілометрів від Києва, 20-го листопада

на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під ко-

мандою полковника Ю. Отмарштайна, далі — Запорізька дивізія пол-

ковника П. Болбочана. 1-го грудня у Фастові укладено договір між

Директорією і делегацією Державного Секретаріяту ЗУНР в особах

Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили про рішення

ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну

велику державу з Українською Народною Республікою»."*

Тим часом нові й нові військові частини переходили на сторону

Директорії. Під Києвом ішла боротьба. Борони.іа Ііого головним чи-

ном дружина добровільців «Родини». Нарешті перейшла на сторону

Директорії і Сердюцька дивізія.^

14-го грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади. Він передав владу та

державний скарб урядові, а сам. з допомогою німців, виїхав "за

кордон.'**

Передання Гетьманом влади урядові, а не окремій особі, було

цілком закономірне: 1-го серпня 1918 року Рада Міністрів ухвалила

закон «про Верховне Управління Державою на випадок смерти, тяж-

кої хвороби й перебування поза межами Держави... Гетьмана».

Цей закон установлював Колегію Верховних Правителів, яка мала

перебрати на себе найвищу владу.^

9. ПІДСУМКИ

Доба гетьманату, яка тривала 7Уг місяців, була заповнена з самого

початку боротьбою уряду на різних фронтах. Вище вже згадано, як

тривала ця боротьба — зовнішня з большевиками,"" внутрішня —

з російськими організаціями, а головно — з українською опозицією.

До великих мінусів треба віднести брак власної армії й повну залеж-

ність від окупантів. До цього треба додати тяжку спадщину попе-

редньої доби: обов'язки, що їх взяла на себе Україна з Берестейським

миром — постачання Німеччині та Австро-Угорщині великої кілько-

сти збіжжя, м'яса, цукру. Тяжку спадщину дістав гетьманський уряд

від попередньої доби в галузі соціяльних відносин- селянство чекало

на безплатну передачу поміщицької землі та ліквідацію поміщицькітх

господарств. Центральна Рада не спромоглася розв'язати цього пи-

тання, і воно дісталося в спадщину гетьманському урядові Дісталася

йому в зв'язку з тим і інша спадщина — «каральні загони», які з'я-

вилися з німецькою окупацією, але вся відповідальність за них спа-

дала на гетьманат."'

Але, крім від'ємних явищ, гетьманська доба дала багато позитив-

ного. У стислому викладі дано вже перелік того. що зроблено за ці

Т'г місяців наполегливої праці видатних фахівців різних галузей

економіки, культури та науки. За цей короткий час гетьманськиіі

уряд нав'язав дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австрією, ІІІваіі-

царією, Болгар?е'іо, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Кримом,

скандінавськими державами, а з ослабленням окупаційного впливу

— з Францією, Англією й Румунією. Дипломатичні стосунки були

з червоною Москвою, з Доном, Кубанню.

Великі досягнення були в галузі фінансів: встановлено україн-

ську грошову систему, засновано банки. Після руїни, що її принесли

війна та революція, направлено залізничні шляхи, мости і віднов-

лено регулярний залізничний рух. Гетьманський уряд підготовив

проект земельної реформи, якої не могла розв'язати Центральна

Рада; видатний правник X. Леоідь-Юрчик вважав земельний закон,

схвалений гетьманським урядом, «подібним тільки до земельних

законів найдемократичніших країн у цілому світі, наприклад — Но-

вої Зеляндії, де земельне законодавство випередило всі інші країни

) еволюційним шляхом вирішило земельне питання на велику

користь працюючого люду». ^

Дуже важливими були судові реформи. Налагоджено судову

с'лраву, створено Сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових

законів. Велике значення мали заходи щодо оформлення автоке-

фалії Української Православної Церкви.

Переведено українізацію школи всіх ступенів, починаючи з на-

родніх й закінчуючи двома університетами. Велике значення

мали заснування Української Академії Наук, Національної Бібліо-

теки, Національного Архіву, заходи в справі організації Національної

ґалерії Мистецтва та Історичного Українського Музею. Засновано

Державний Драматичний Театр, Національну Оперу. Українську

Державну Капелю, Державну Симфонічну Оркестру.

Виключного розмаху досягла українська видавнича справа: за-

сновано ряд великих видавництв, які випускали українські видання

«в нечуваному доти числі примірників; ввесь край укрився сіттю

українських книгарень». — писав історик гетьманської доби Д. До-

рошенко.™

Такі підсумки того, що зроблено в надзвичайно тяжких умовах

протягом Т/г місяців 1918 року.'"

УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНА ДЕРЖАВА

ДИРЕКТОРІЯ У КИЄВІ

18-го грудня 1918 року Директорія УНР урочисто вступила до

Києва. На Софійській площі відбувся молебень і військова па-

рада. 26-го грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехів-

ського (УСДРП).

Становище нової влади було дуже тяжке. Та велика армія

повстанців, що забезпечила тріюмфальний рух на Київ. розтанула

з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які,

поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити.

панську землю (Центральна Рада рішенням від 26 грудня 1918 року

ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу).

Україна була оточена ворогами з усіх боків. На заході стояли поль-

ські війська, які переважали українські кількістю і якістю. Негайно,

після повалення гетьманату, посилився рух советських військ на

Україну, На південносхідньому кордоні зростали російські анти-

большевицькі сили під командою генерала Денікіна. Південна смуга,

з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами. Україн-

ський уряд не мав спільників, не мав підтримки. Німецька та австро-

угорська армії, які, згідно з мировим договором з Антантою, мали

охороняти Україну від большевиків, поки Антанта не перебере на

себе окупацію, нездатні були до боротьби. Вони теж розклалися і рап-

том обернулися на збіговисько озброєних людей. По всій Україні

німецьке військо тримало «невтралітет», солдати здавали зброю,

амуніцію й шукали нагоди до виїзду.

Становище уряду було тяжке й тому, що всередині його не було

єдности, не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кро-

ках об'єднувало уряд, була боротьба проти Гетьмана та його уряду.

Директорія, як згадано вище, оголосила Гетьмана поза законом, і кож-

ний громадянин, що зустрів би його, повинен був арештувати його

і передати в руки республіканських властей.^" Частина гетьманських

міністрів була заарештована, інші виїхали або перейшли в підпілля.

Арештовано й вивезено до манастирів — митрополита Антонія (Хра-

повицького), єпископа Євлогія та кількох православних священиків.

Тоді в Україні не було ще окремої Української Церкви, і ці арешти

справили дуже негативне враження. Значну частину службовців

звільнено. Був проект зліквідувати Українську Академію Наук, «як

витвір гетьманату»."" Декрети гетьманського уряду занульовано.

Заборонено вживати російської мови. Наказано заміниті: російські

вивіски на крамницях та картки на дверях — українськими і т. п.

Захисників гетьманату, яких взято в полон, ув'язнили — частину

в Дарниці (останнє місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві,

в будинку Центральної Ради."'

Політична структура України була така: представники політич-

них (соціялістичних) партій, на початку грудня 1918 року, ухвалили,

що найвища влада належить Директорії з п'ятьох осіб (В. Винничен-

ко голова, С. Петлюра, О. Андрієвський, Ф. Швець та А. Макаренко).

а законодавча влада належить Трудовому Конгресові, «обраному тру-

довим населенням, без участи поміщиків та капіталістів». Така струк-

тура, природно, давала привід ворогам України обвинувачувати Ди-

ректорію в «большевизмії.""

В уряді викликало дискусії поняття «народ». Прем'єр В. Чехівсь-

кий настоював, що право на участь в Конґресі мають тільки представ-

ники «трудящих мас». Але кого визнавати за «трудящих»? Позбав-

лено ж прав не тільки «капіталістів» та «поміщиків», але й всю ін-

телігенцію: професорів, адвокатів, лікарів, педагогів середніх шкіл

і т. д. Дістали виборче право представники інтелігенції, які мали «без-

посередні» стосунки з народом (лікарські помічники фельдшери, вчи-

телі народних шкіл, службовці канцелярій і т. п.). Так розуміли авто-

ри інструкції «трудовий принцип».*** Виконавча влада належала Раді

Народних Міністрів, а влада на місцях Трудовим радам селян, робіт-

ників та «трудової інтелігенції».

У проводі не було певної думки — ні політичної, ні соціяльної.

Провід хотів задовольнити всі вимоги «трудящих мас». Більшість

його стояла за радянську плятформу, за союз з большевиками проти

Антанти. Це були: В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал, разом

з колишнім президентом М. Грушевським. Друга частина, яку підтри-

мував С. Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти боль-

шевиків.

Двох членів Директорії належали до Української Соціял-

Демократичної Робітничої Партії (УСДРП), і тому з'їзд партії,

що його скликано на 10 січня 1919 року, міг мати велике значення.

Але на з'їзді не виявилось єдности поглядів, навпаки — позначилось

дві орієнтації: «кияни» здебільшого стояли за совєтську орієнтацію

(М. Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко та

інші), а «катеринославці» виступали проти советів (1. Мазепа, П. Фе-

денко та інші). Гору взяли противники советів, і тоді прихильники

советів, 10 делегатів, відсепарувалися і зорганізували окрему фрак-

цію «незалежних соціял-демократів».'""

Боротьба з большевицькими військами була дуже тяжка; вони

використовували китайців, які з фанатичною твердістю йшли в бій.

У Києві запанувала безнадійність. Почалася масова втеча інтеліген-

ції за кордон. Уряд ішов назустріч їй й формував різні дипломатичні

місії для виїзду на захід. Десятки людей їхали до Швайцарії, Риму,

Відня, Парижу з великими державними коштами, щоб «підтримати

престиж УНР».""

На нараді уряду 16 січня 1919 року виявились настрої: представни-

ки Січових Стрільців, О. Назарук та Ю. Чайківський, запропонували

замість Директорії військову диктатуру — С. Петлюру, Є. Коноваль-

ця та А. Мельника. Інші — О. Янко та М. Шаповал — настоювали на

встановленні совстської влади. Тільки Петлюра говорив проти боль-

шевизму. Безпорадність проводу впливала на загальний настрій.^

Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою

з півдня й большевизмом з півночі — не мала сил для боротьби. Вій-

сько розбігалося, ширилося безладдя.

В таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала

велике ідейне значення: свято Соборности України, 22-го січня

1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР з ЗУНР.

Представниками від ЗУНР були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та

С. Витвицький.*" Але під тиском невідрадних подій свято пройшло

сухо, тихо.

23-го січня 1919 р. почалася сесія Трудового Конгресу. З 528-ох

делегатів прибуло 400 та 65 делегатів з Західньої України: Л. Бачин-

ський, Л. Цегельський, Д. Вітовський, С. Вітик, Т. Старух та інші.

Партія ес-ерів, що дала найбільше делегатів, поділилася на три течії:

ліву — «боротьбисти», які стояли за совєтську владу; праву, яка

стояла за демократичний соціялізм; і центр (під проводом М. Гру-

шевського, М. Любинського та М. Шаповала), що зайняв середню

позицію між правою та лівою і настоював на передачі влади «трудо-

вим радам селянських і робітничих депутатів». Ця група мала тільки

ІЗ депутатів, не зважаючи на присутність М. Грушевського. Популяр-

ність його занепадала, і на голову Конгресу обрали не його, а С. Ві-

тика."*

Ситуація, в якій опинився Трудовий Конгрес, була тяжка. Боль-

шевихи підходили до Києва. Єдине питання, якому Конгрес присвя-

тив увагу, був вибір орієнтації: чи на большевиків, чи на Антанту.

Після промов представників уряду, ухвалено скликати пар.пямснт

Великої Соборної України, а тимчасово, до скликання ііпр-чяменту,

законодавчу владу та оборону України доручити Директорії УНР, до

якої вступав представник ЗУНР—- Є. Петрушевич. 29-го січня 1919 р.

Конгрес розійшовся.*"

Боротьбу проти большовицьких військ ускладнювало те, що

основу їх становили українські частини, зформовані за Гетьмана для

оборони Чернігівщини від больішевиків — Богунська й Таращанська

дивізії. Совстські війська йшлі: на Україну без прого.іоінення війни.

Наприкінці листопада 1918 року в Москві утворено -<совстськіій

уряд України» і советські війська йшли на «допомогу» цьому урядові.

Участь українців в тих військах полегшувала советську пропаганду

іі ускладнювала становище УНР. 1-го січня 1919 року большевики без

бою зайняли Харків. Запорізький корпус з отаманом П. Болбочаном

подався до Полтави, яку довгий час обороняв від большевиків.

Політика Директорії не була спроможна об'єднати українські

сили: двох опозицій і з правого 'боку, і з лівого. Почалося «больіііеви-

чення» окремих груп. Перейшла на бік большевпків одна з найбіль-

ших повстанських груп, під командою отамана М. Григоріева, яка пе-

ред тим довгий час боролася з юши на Південній Україні. У ній було

людей не менше, ніж у Директорії. Перейшов на бік большевиків

анархіст Н, Махно зі своїм великим загоном, з гарматами. Він діяв в

районі від Гуляй-Поля, Кременчука до Катеринослава. Ще більше

значення мав перехід на бік большевиків Дніпровської дивізії, що

стояла біля Києва, під командою отамана Д. Терпила (Зеленого). Во-

на прийняла большевицьку програму й розташувалася на південь від

Києва, в районі Трипілля."" Україна вкрилася повстанськими заго-

нами під командою отаманів, яка не визнавали влади Директорії. За-

сяг їхніх дій, звичайно, не був широкий: кожний діяв у своєму районі

На Чернігівщині діяв Ангел, на Літинщині (Поділлі) — Я. Шепель

і т. д. Вони міняли орієнтацію: то ставали на бк Директорії, то пере-

ходили до большевиків і вносил й анархію.^

Директорія була безсила боротися з совстськими військами, із

плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агі-

тацією. Вона мала мізерну регулярну армію, меншу, ніж мав геть-

манський уряд. Головними частинами її були: Запорізька дивізія з

отаманом Болбочаном на чолі (якому не довіряв Петлюра) і Стрілець-

ка дивізія а згодом корпус Січов.их Стрільців, на чолі з полковником

Є. Коновальцем. Це військове з'єднання було найбільш дисципліно-

ване й національне свідоме. Крім того було кілька полків, які зали-

шилися від попередньої доби. Загальною вадою всіх військ УНР був

брак кваліфікованих, досвідчених старшин. Це були або колишні

старшини російської чи австрійської армій, мало свідомі з національ-

ного погляду, або національне свідомі підстаршини, фельдфебелі,

а іноді просто «добровільці», піднесені до старшинської ранги. Вони

часто не мали ні спеціяльної, ні навіть загальної середньої освіти.

Багато закидів висловлювали проти того, що пост Головного Отамана

займав Симон Петлюра, цивільна людина.

Усі ці обставини давали підстави для бажання багатьох членів

уряду встановити контакт з командуванням військ Антанти, пере-

важно французьким. Війська Антанти окупували Південну Україну

і з їх командуванням вели переговори міністер закордонних справ

К. Мацісвич та генерал О. Греков, які постійно перебували в Одесі.

Але договоритися було тяжко: основною вимогою Антанти залишало-

ся відновлення єдиної Росії, і для України не було місця в тому пляні.

Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з большевиз-

мом, Антанта щедро підтримувала російську «Добровольчу армію»,

на чолі якої стояв генерал А. Денікін: від Антанти діставала вона

озброєння, одяг, утримання.

2. ПЕРЕЇЗДИ ДИРЕКТОРІЇ

2-го лютого 1919 року Директорія з Києва переїхала до Вінниці.

і Київ негайно зайняли большевики.

Директорія покидала Київ в часи глибокої анархії та зневіри. Шу-

каючи допомоги, вона знову звернулася до командування військовими

силами Антанти, і воно поставило такі умови для переговорів: димісія

В. Винниченка, В. Чеховськогота С. Петлюри; контроля Антанти над

фінансами України; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів

та владик — Антонія й Євлогія. Питання про незалежність України

не ставилося.^"" Унаслідок цих умов Винниченио вийшов із складу

Директорії; він виїхав закордон. Петлюра узяв на себе обов'язки

голови Директорії і виступив з партії соціял-демократів.

Створено новий соціялістичний уряд: головою кабінету став

Б. Мартос (УСДРП), міністрами: 1. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалев-

ський, Г. Сиротенко. Новий уряд звернувся до народу з деклярацією,

в якій закликав до боротьби з московськими большевиками. В бо-

ротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців.

Але — як соціялісти бойкотувати уряд Остапенка, так праві кола

стали в опозицію до соціялістичного уряду Мартоса, обвинувачуючи

його в большевизмі.^ До опозиції належали члени Директорії —

Петрушевич та Андрієвський. Опозиція прагнула замінити наказ-

ного отамана Осецького отаманом Оскілком, і вночі проти 29 квітня