37. Місце раціональної інтуїції в теорії пізнання б. Спінози.

37. Роль афектів в пізнанні. Пасивні і активні афекти в теорії пізнання б. Спінози.

Це вчення посідає надзвичайно важливе місце у філософській системі Спінози. Саме в ньому виявляється принципова єдність душі й тіла, людської сутності й природи. Реагуючи на цей світ емоційно, людина виявляє свою залежність від нього.

Безумовною заслугою голландського філософа були спроби поширити на людину та її поведінку природничо-наукові методи дослідження, розглянути її різні стани як звичайні явища природи. Людина — частина природи, вона включена в загальну систему природної детермінації й підпорядкована її законам.

Проте детермінація людської поведінки не має механічного характеру. Ця детермінація опосередкована власними прагненнями, діями й устремліннями людини. Через це людина не є механічним пристроєм або автоматом, вона одушевлена істота, що відчуває біль, смуток, радість та насолоду. Взаємодія людини з іншими речами опосередкована її душевними станами, а процес детермінації її поведінки охоплює явища не тільки і фізичні, а й психічні. Саме такими є афекги, себто прояви людського життя, котрі водночас виступають і як певні стани тіла, і як відповідні їм стани душі.

Сутністю людини, джерелом усіх виявів її життя, на думку Спінози, є прагнення до са­мозбереження. Ним визначається в кінцевому підсумку поведінка людини, воно — початок її активності. Інстинкт самозбереження, що притаманний кожній живій істоті, є конкретним виявом загального закону природи. Згідно з цим законом людина прагне до всього, що підгримує її існування, та уникає всього, що загрожує йому. Якщо це прагнення стосується тільки самої душі, то його називають волею. Якщо ж воно розглядається відносно як душі, так і тіла, тоді воно виступає як праг­нення (appetitus), що становить основу (сутність) людської життєдіяльності. Усвідомлене прагнення набирає форми бажання.

Прагнення спонукає людину до дії, всі ж інші стани її тіла й душі (якщо вони не нейтральні) або збільшують, або зменшують цю здатність до дії, немовби регулюють людську активність, стимулюючи або гальмуючи її. Такі стани Спіноза називає афектами. «Під афектами, — пише він, — я розумію стани тіла (corporis affectiones), які збільшують або зменшують здатність самого тіла до дії, сприяють їй або обмежують її, а разом із тим і ідеї цих станів».

Первинним афектом є саме прагнення, подальші його різновиди —афекти задоволення (радості) і незадоволен­ня (смутку). Людина відчуває задоволення, коли її праг­нення до самозбереження натрапляє на те, шо йому сприяє, і незадоволення, коли має справу з чимось не­сприятливим. Ці три афекти, на думку Спінози, є ос­новними, всі інші беруть свій початок від них. Наприклад, кохання є не що інше, як задоволення (радість), що супроводжується ідеєю зовнішньої причини Подібне тлу­мачення він дає ненависті та іншим афектам. Загалом усе розмаїття психічних станів людської душі й відповідних їм фізіологічних станів тіла Спіноза намагається послідовно вивести з перших трьох.

Таким чином, афект — це зміни життєвої активності людини, емоційно-образні стани душі й тіла, які під­силюють або зменшують цю активність. Розмаїття афектів залежить як від самої людини, рівня її розвитку, так і від тих об'єктів, на які спрямована ця активність. «Існує стільки ж видів задоволення, неза­доволення і бажання, а отже й усіх афектів, що склада­ються з них... або від них походять (якими є любов, надія, жах тощо), скільки існує видів тих об'єктів, з боку яких ми зазнаємо афектів».

Отже, афекти є такими чинниками людської діяльності які характеризуються єдністю суб'єктивного й об’єктивного, людської сутності та зовнішньої природи. Людина зазнає афективного стану лише від таких речей, які мають значення для неї, від яких залежить здійснення її життєвих прагнень. Афекти-пристрасті регулюють взаємодію людської істоти з цими речами, немовби «прив'язують» її до них. Більшість афектів, на думку Спінози, є саме пристрастями, тобто такими психо­фізичними станами, які визначаються не лише самою людиною, а й зовнішніми причинами. У цьому розумінні пристрасть — це пасивний стан. За Спінозою, людина пасивна, коли її дії зумовлені зовнішніми причинами, Й активна, коли — внутрішніми. Як частина природи людина залежить від багатьох речей, потребує їх, тому влада афектів-пристрастей є не що інше, як залежність людини від природи. Таку залежність Спіноза називає рабством. Оскільки людина не може існувати поза при­родою, могутність якої значно перевищує її можливості, людина безсила перед владою афектів. «Людина необхідно зазнає завжди пасивних станів, — пише Спіноза, — дотримується загального порядку природи, підкоряється Йому і пристосовується до нього, наскільки цього потре­бує природа речей».

У четвертій частині своєї «Етики», яка називається «Про людське рабство, або про силу афектів», Спіноза пише про нездатність людини вгамувати свої пристрасті або якось обмежити їх. Саме цим пояснює він відомий парадокс, сформульований іще Овідієм: людина бачить перед собою краще, але змушена наслідувати гірше. Єдине, в чому поля­гає могутність людської душі в її боротьбі з афектами, вважає Спіноза, — це пізнання, і насамперед пізнання розумове

Річ у тому, що афекти, за Спінозою, безпосередньо пов'язані з чуттево-образним знанням. Ті або інші афекти можуть існувати лише за наявності відповідної ідеї (ідеї бажаної, коханої, ненависної тощо речі), але оскільки речі даються людині через стани її власного тіла, вони є лише образами її уяви. Саме уява — той механізм, що поєднує пристрасті із зовнішнім світом. Але ж ідеї, що виникають через уяву, не є адекватними, ясними й чіткими, що, за Спінозою, засвідчує людську пасивність, а отже й за­лежність від зовнішніх причин. Подолання цієї пасивності передбачає просвітлення чуттєвих образів, з'ясування темних ідей людської уяви за допомогою розуму. Таке підпорядкування афективних станів вимогам розуму є, на думку Спінози, необхідною передумовою вирішення складних проблем, що постають перед людиною у її житті, в тому числі проблем соціальних та етичних.