59. Концептуалізм Локка. Критика теорії вроджених ідей.

Проблему загального Локк вирішує з позицій концептуалізму. Ця дія, — пише він, — називається абстрагуванням, і за її. допомогою утворені всі загальні ідеї в розумі». Абстрагування — це відкидання, заперечення усіх чуттєвих властивостей дійсних речей, окрім однієї, що утримується розумом незалежно від інших. Таке ізольоване сприймання ідеї цієї властивості перетворює її на абстрактну. Фіксується ця ідея за допомогою слова. Тому абстрактне мислення завжди спирається на мовні знаки.

Абстрактна ідея стає загальною через те, що вона набуває можливості репрезентувати певну множину окремих речей. Ідеї бувають загальними, вказує Дж. Локк, «коли виступають як представники багатьох окремих речей». Цей акт мислення, у якому абстрактна ідея виступає представником певного класу одиничних речей, Локк називає узагальненням. Але на якій підставі стає можливим таке відношення?

Якась абстрактна ідея набуває здатності репрезентувати множину або клас окремих речей, по-перше, тому, що вона відображає однакову для всіх речей властивість, і, по-друге, тому, що ми відволікаємося від усіх інших властивостей, через які речі відрізняються одна від одної. Об'єктивним змістом загальної ідеї є подібність, що притаманна багатьом речам, але вона набуває значення загального лише за умов абстрагування від усього окремого, відмінного.

Саме тому загальна ідея і не може у Локка не бути абстрактною, і саме тому загальна ідея здатна існувати лише в розумі за допомогою слів або імен. Поняття загального у Дж. Локка багато в чому подібне до точки зору Т. Гоббса. Так само, як і Гоббс, Локк зводить реальну підставу загального до подібності окремих речей між собою; як і у Гоббса, існування загальної ідеї стає можливим у Локка через позначення її мовним знаком. Але, якщо Гоббс узагалі зводить загальне до такого знака, до імені, яким позначається певна множина одиничних' речей, то Локк бачить в імені лише засіб фіксації.

Вчення про існування вроджених ідей, понять і суджень, що несуть в собі знання, а також вроджених принципів, що вказують, як треба себе вести, було в часи Локка основою ідеалістичних концепцій і уявлень про існування особливої духовної субстанції. Ця теорія поділялася багатьма сучасниками Локка і в той же час йшла своїм корінням в далеку давнину. Вже в платонівських діалогах «Федон», «Федр» і «Менон» була розвинена концепція пізнання як «спогадів». Платон стверджував, що душа здатна згадати те, що колись їй було відомо, бо душі до того, як їй довелося опинитися в людському образі, існували поза тілом і вже тоді володіли розумом, і звідси відбувається пригадування того, що колись бачила наша душа.

Судження про вродженості знань та чуттєвих якостей Локк вважає такими, що суперечать розуму та досвіду. Необґрунтовані, на його думку, і положення про вродженість понять, суджень і принципів. Також, слід зазначити, що критика Локком теорії вроджених ідей стала відправним пунктом його педагогічної концепції. Відкидаючи актуальну наявність вроджених знань у свідомості дитини, Локк не заперечував вродженості потреб, прагнень і афектів, в тому числі таких, які пізніше стали називати інстинктами, і таких, які утворюються у ще не народженої дитини під впливом ззовні через тіло матері.

Критика теорії вроджених ідей виявилася вихідним пунктом для всієї теорії пізнання Локка. Правда, тоді, та й пізніше читачі сприймали її як абсолютне заперечення в психіці людини будь-яких отриманих від народження рис і особливостей, а значить, розуміли цю критику такою, що призводила до применшення ролі притаманних людині внутрішніх детермінант поведінки і пізнання, а значить, до загальної недооцінки активності суб'єкта. Проте заперечення природжених ідей розчистило ґрунт для подальшого аналізу виникнення і розвитку, кордонів і складу, будови і шляхів перевірки знання.

Важливу роль заперечення вродженості моральних принципів зіграло і в етиці Локка. Воно допомогло йому в XX і XXI главах другої книги «Досвіду ...» зробити висновок про тісний зв'язок поняття добра із задоволенням і користю, а зла — зі стражданнями і шкодою для людини і, таким чином, обґрунтувати вчення про природний закон моралі і про природне право в його етичній інтерпретації.

Критика теорії вроджених ідей отримала ще одну функцію – вона стала для Локка засобом виявлення протилежності між невпорядкованим і впорядкованим життями.

Людська душа, згідно з Локком, позбавлена будь-яких вроджених ідей, понять, принципів тощо. На перших етапах людського життя, в момент народження людини, її душа є порожньою. Вона нагадує чистий аркуш паперу або чисту дошку – tabula rasa, вона є вільною від будь-яких ідей або принципів, і лише поступово досвід заповнює це порожнє місце. Лише досвід, у вигляді почуттєвого пізнання, може заповнити цей чистий аркуш. Локк розуміє досвід як вплив предметів навколишнього світу на нас та на наші чуттєві органи. Тож для нього відчуття є основою будь-якого пізнання.

Відкидаючи існування вроджених ідей, він заперечує залежність людини від будь-яких надіндивідуальних інстанцій (духовна субстанція, бог) і стверджує, що істина може бути досягнута лише зусиллями людини у її взаємодії з речами. «Ми, — зазначає Локк,— імовірно, досягли б далеко більших успіхів у відкритті розумового та умоглядного знання, якби шукали його біля джерела, у дослідженні самих речей, і якби для знаходження його послуговувалися більше власними, ніж чужими думками». Принципи не вроджені, якщо не вроджені їхні ідеї. Ідеї, особливо які стосуються принципів, не народжуються разом з дітьми. Якщо ми будемо уважно спостерігати за новонародженими, у нас буде мало підстав думати, що вони приносять з собою на світ багато ідей. Бо, за винятком, можливо, неясних ідей голоду, спраги, тепла і деяких болів, які вони відчували в утробі матері, у них немає ні найменшого прояву яких-небудь певних ідей, особливо ідей, відповідних до слів. Можна помітити, як згодом вони поступово проникають в їх душу. Вже цього одного було б достатньо, щоб переконати нас, що вони не є відображеними в душі первісними знаками. Якщо існують вроджені принципи, то, звичайно, положення «Неможливо, щоб одна і та ж річ була і не була» належить до їх числа. Але чи може хтось припустити або сказати, що неможливість і тотожність — це дві вроджені ідеї? Чи має їх все людство і чи приносить з собою у світ? Чи є вони першими ідеями у дітей і чи передують всім надбаним? Якщо вони вроджені, то неодмінно повинні бути такими. Хіба дитина має вже ідеї неможливості і тотожності до того, як отримає ідеї білого або чорного, солодкого або гіркого. Слова неможливість і тотожність позначають ідеї, настільки далекі від того, щоб бути вродженими або з'являтися на світ разом з нами, що потрібно багато турботи і уваги, щоб правильно утворити їх у нашому розумі. Вони так далекі від мислення немовлят і дітей.

Для Джона Локка ідеї тотожності, цілісності і частковості, богошанування та бога не є вродженими. Наприклад, те що ідея бога не є вродженою, сам філософ обґрунтовує так: «Якщо яку-небудь ідею можна уявити собі вродженою, то ідея бога найбільше, з багатьох причин, може вважатися такою, бо важко зрозуміти, як можуть бути вродженими моральні принципи без вродженої ідеї божества: без поняття про законодавця не можна мати поняття про закон і про обов'язковість його дотримання».

Якщо ми розглянемо уважно життя і образ думок різних народів, у нас, можливо, буде занадто багато підстав побоюватися , що в більш цивілізованих країнах багато хто не має в своїй душі чіткого ясного уявлення про божество. І хоча тільки деякі в цьому зізнаються.

Отже, одним із головних аргументів, на якому ґрунтується теорія вроджених ідей і навколо якого розгортались гострі суперечки, було твердження, що розум постійно мислить або ж про його безперервну діяльність. Це своєрідний стрижень раціоналістичної концепції пізнання. І, справді, якщо в душі від самого її народження присутні ідеї, то це означає, що душа постійно перебуває у стані активної діяльності, вона весь час усвідомлює ці ідеї, мислить їх. Однак Локк спростовує це твердження і посилається на факти із реального життя. Досвід, указує він, свідчить, що людина не може діяти і мислити постійно. Люди нерідко перебувають у такому стані, коли не виникає ніяких думок. Душа перестає мислити, коли людина, наприклад, у стані сну або втрачає свідомість. Аргументи Локка виглядають переконливими.