37. Співвідношення метафізики і науки в філософії г. Ляйбніца.

Однак, повертаючись до XVIII ст., не можна обминути автора однієї з найоригінальніших метафізичних систем Г. Лейбніца, філософа, який, як ніхто на той час, грунтовно поставився до проблеми співвідношення метафі­зики і наукового пізнання. Метафізика Лейбніца, безперечно, заслуговує на окрему розмову. Звернемо увагу лише на деякі моменти. На думку Лейбні­ца, наука, зокрема природознавство, незважаючи на всі історичні зміни у способах наукового пізнання, зберігає потребу у метафізиці і не може її за­мінити. Позиція Лейбніца щодо цього принципово відрізняється од поглядів І.Ньютона з його відомим гаслом: "Фізика, стережись метафізики!"

Лейбніц, сам видатний природодослідник, різко виступає проти тих, хто "зловживає" фізикою і математикою, заперечуючи метафізику і моральні науки¹². Але річ у тому, що самі ж природні речі не можуть бути до кінця пояснені без цих наук. "Усе в тілах, — погоджується він, — здійснюється механічно, проте самі принципи механіки і всієї фізики не є механічними або математичними, але метафізичними" ¹⁸. На відміну од Декарта, Лейбніц уважає, що метафізика є суттєвим виміром самої природи, оскільки "в тілес­них речах є дещо, крім протяжності" ^и. Метафізика у нього, як і в Ф. Беко-на, постає як наука про природу. Але природа при цьому втрачає свій одно­бічно механічний вигляд, більше того, вона, сказати б, ідеалізується, одухо­творяється Лейбніцом. Матеріально-тілесні, механіко-математичні виміри при­родного буття розглядаються ним як щось феноменальне, як зовнішній про­яв внутрішньої сутності речей. До цієї сутності належить здатність до актив­ної діяльності, деякі спрямованість та устремління, або те, що стосовно живих істот завжди здавалося душею, а в більш загальному плані позначалося термі­ном "субстанційна форма". Це, так би мовити, метафізичне начало речей, яке не може бути предметом досвідного пізнання і осягається лише розумом.

Метафізика Лейбніца, в якій досліджується це начало, має саме такий умоглядний характер. Вона е продуктом не зовнішнього, а внутрішнього досвіду. Як і Декарт, у філософському пізнанні він надає рішучого значення рефлексії. Але треба зважити й на те, що метафізичні медитації Лейбніца не були відірвані од досвіду зовнішнього, важливу роль тут відігравали пробле­ми природничої науки. Його філософія наочно демонструє залежність ме­тафізичних побудов від науки. І хоч би як критично ставились до метафізи­ки Лейбніца його опоненти, факт залишається фактом: значною мірою вона була породженням самої науки. Але якщо Спіноза підносив до рівня метафі­зичної істини наявне знання про природу, то Лейбніц виходив саме з кри­тичного ставлення до нього. Німецький філософ одним із перших виступив проти абсолютизації механіки. Механіка, фізика, взагалі будь-яка природ­ничо-наукова теорія не можуть претендувати на вичерпне знання речей. Він переконливо довів, що та сама механіко-математична модель природи не дозволяе пояснити безліч суто природних явищ ¹⁶, що вона не самодостатня. Корисна в своїх межах, вона не може претендувати на цілісний образ приро­ди і потребує якогось доповнення. Метафізика і є своєрідною гіпотезою щодо цілого, спробою відтворити ті елементи системи, яких бракує.

Відштовхуючись від критики механіцизму, Лейбніц домислює іншу ре­альність, яка доповнює фрагментарні знання природи, перетворюючи їх на реально існуюче ціле. Кант називав метафізику Лейбніца вигаданою, "яки­мось чарівним світом" п. І справді, пояснюючи природу метафізичних побу­дов, Лейбніц вказував, що філософ створює гіпотези, "аби збудувати свій уявний світ" 18. Однак ці гіпотези надзвичайно продуктивні. У самого Лейбніца можна знайти чимало прикладів щодо евристичної ролі метафізики в на­уковому пізнанні. Джерелом цієї евристичності є те, що метафізика, не підміняючи математику і фізику в їх власній сфері, дозволяє подивитись на речі з іншого боку, побачити в них дію принципів, ширших за закони суто фізичного або тілесного світу. Метафізичний погляд на фізичний світ дозво­ляє зрозуміти його у єдності зі світом духовним. Лейбніц не раз підкреслю­вав, що чи не найголовнішим джерелом його метафізики було прагнення з'ясувати єдність душі і тіла, матеріального і духовного начал. Але, на відміну од Спінози, він усіляко підкреслював своєрідність духовної сфери порівняно з природою. Якщо природа — царство діючих причин, то духовний світ — царство кінцевих причин, у якому панує теологічний принцип і закон благо­даті. Духовний світ не зводиться Лейбніцом до фізичного, більше того, він розглядається ним як вищий щабель у поступовому розвиткові субстанцій-ної основи буття. Але між ними існує єдність. Вони з самого початку припа­совані один до одного (принцип наперед установленої гармонії) і відповіда­ють один одному. З іншого боку це означає, що закони моралі, ідеї краси і досконалості, якими визначається сфера духовного життя, для фізичної при­роди теж мають неабияке значення. В самій природі закладено дещо, що робить її не чужою аксіологічним визначенням людської діяльності, що пере­творює ЇЇ на фундамент і технічний засіб духу.