37. Принцип заздалегідь встановленої гармонії в філософії г. Ляйбніца.

В людині існують дві монади: монада тіла та монада душі, які зовсім незалежні одна від одної. Функцінування монад душі та тіла Лейбніц слідом за Декартом, уподібнював ходу двох синхронних годинників, що одночасно відбивають один й той же такт. Завдяки цьому зовнішня дія на тіло людини співпадає з ходом «годинника» і відповідно відчувається (зовнішня дія на тіло) людиною. Таку синхронність між тілом та душею людини Лейбніц назвав наперед установленою гармонією (предустановленной гармонией).

Наперед установлену гармонію Ленйбніц поширив на всю матеріальну і духовну реальність. Лише завдяки божеству між монадами, а звідсіль – і у всьому світі панує повна узгодженість і гармонія. В цьому плані Лейбніц говорив про те, що всі події і всі переміни в світі заздалегідь направлені Богом і завжди ведуть до благої мети. А цьому в світі не існує зла, бо воно служить лише тому, щоб на його тлі (на его фоне)  краще висвітлювалося і проглядалося добро. Такий підхід до вирішення світоглядних проблем знадобився філософу для того, щоб зняти з християнського доброго Бога відповідальність за все те зло, що діється в світі. Система такого виправдання Бога розлого висвітлена в його другому головному філософсько-богословському, який він назвав – «Теодіцея» (Доброчинність Бога). Тут він намагався довести, що створений Богом світ є «самим кращим з усіх можливих світів», кращого за якого немає і бути не може.

При сотворении мира Бог, действуя по достаточному основанию, которое для него может быть только принципом блага, выбирает из множества возможных (т. е. непротиворечивых) миров, находящихся в его уме, наилучший и дает ему существование вне себя. Наилучшим Лейбниц называет такой мир, в котором максимально простые законы находят самое многообразное проявление. В подобном мире царствует всеобщая гармония, включающая гармонию «сущности и существования», а также «предустановленную гармонию» между перцепциями монад, душами и телами, добродетелью и вознаграждением и т. д. Тезис о том, что наш мир - наилучший из возможных, не означает для Лейбница признания актуальности всех его совершенств. Многим из них ещё только предстоит осуществиться. Наилучший мир, однако, не может быть вообще лишен недостатков. В этом случае он не отличался бы от Бога, а это равносильно тому, что он не обладал бы самостоятельным существованием.

37. Проблема розвитку знання в теорії пізнання г. Ляйбніца.

Свої думки про пізнання Лейбніц фрагментарно висловлював при викладі своїх основних філософських думок. Своє розуміння гносеологічних проблем Лейбніц немов би украплював в текст своїх основних творів. Вже в похилому віці, ніби відгукуючись на загальноєвропейську славу Джона Локка, він в 1704 році написав окремий твір, присвячений гносеології. Німецький філософ і вчений зробив виклик своєму англійському педагогу і філософу, як то він зробив було плідний виклик також славетному, то же англійському, вченому Ісаку Ньютону. Не інакше як заздрість підштовхувала честолюбивого Лейбніца на чергову філософську, як і наукову, творчість.

Свій твір німецький філософ назвав «Нові нариси людського розуміння», підкреслюючи цим, що  виступає проти думок твору «Нариси людського розуміння» Джона Локка. При чому, структурою побудови свого твору, а також у Вступі окремо, підкреслює, що він спирається на «знаменитого англійця». Слід сказати, що за життя Лейбніца цей твір не було опубліковано. Він вийшов у світ лише через 50 років після смерті його автора.

  В передмові до свого значного філософського твору Лейбніц пише про свого «знаменитого англійця»: «Правда, я здебільшого дотримуюсь зовсім інших поглядів, аніж він… Його система ближче до Арістотеля, а моя – до Платона…  Йдеться про те, чи справді душа сама по собі зовсім чиста, на якій ще нічого не писали (tabula rasa ), як це думають Арістотель і Локк; чи справжнім є все те, що на ній написано, йде виключно від почуттів та досвіду, чи душа заздалегідь, з самого початку, уже має принципи різних понять і теорій, для пробудження яких зовнішні предмети є лише приводом, як це думаю я разом з Платоном, а також зі схоластами» (Нові нариси людського розуміння, ІХ). «Це веде до питання іншого, а саме – до питання про те, чи всі істини залежать від досвіду, тобто від індукції и від прикладів, чи є такі істини, що спочивають на іншій основі» (Там же, Глава ХІ). «Незаперечні істини, на зразок тих, що зустрічаються в чистій арифметиці чи в геометрії, мають функціонувати за принципами, доказ істинності яких не залежить від прикладів а також від свідчень почуттів. Хоча, якби не було почуттів, нам ніколи не прийшло б в голову задуматись над ними. Ці речі слід ретельно відрізняти одні від одних» (Там же, Глава ХІІІ).

В розумінні сутності пізнання Лейбніц твердо стояв на позиціях послідовного раціоналізму; доводив, що істину можна осягнути лише розумом, що істина доступна лише розуму. Він поділяв думки Платона про вродженість ідей, що знаходяться в розумі, можуть пробуджуватись і постачати нас чистими, не скаламученими істинними знаннями. «Хіба можна заперечувати що в нашому дусі є багато вродженого? - писав він. – Ми, так би мовити, вроджені самі собі. У нас є буття, єдність, субстанція, тривалість, зміни, діяльність, сприйняття, задоволення и тисячі інших наших інтелектуальних ідей. Оскільки ці, так би мовити, речі безпосередньо і завжди маються в нашому розумі,  … то нічого дивуватися, якщо ми кажемо, що всі ці ідеї разом з тим, що від них залежить, вроджені нам». «Маються також практично вроджені нам принципи, наприклад: «Необхідно шукати радостей і уникати клопоту». Ця максима, одначе, здобута не розумом, а через інстинкт. Це вроджений принцип, але він не показує собою природного світла розуму, оскільки не може бути зрозумілим гранично чітко» (Там же, Глава 1).

Відчуття, визнавав Лейбніц, постачають розуму певну інформацію, але істина доступна лише розуму. В цьому плані він погоджується вислів Локка про те, що «В розумі немає нічого з того, чого  не було б у відчуттях» (Nihil est in intellectu quod prius non fuerit in sensu), але лише при умові, якщо цей вислів продовжити словами: «окрім самого разуму» (nisi intellectu ipse)". Для Лейбніца істини факту (відчуття, досвіду, експерименту) – випадкові, сумнівні, а істини розуму – адекватні і безсумнівні.

Процес пізнання, таким чином, Г. Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має лише деякі вроджені принципи (інстинкти). Чуттєве пізнання ним розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз "Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття" Г. Лейбніц доповнює положенням — "крім витворів самого розуму". Розум відкриває суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини бувають різними: емпіричні — істини факту; розумові — істини теорії. До істин розуму Г. Лейбніц відносить головні положення математики та логіки.