37. Проблема вроджених схильностей в філософії г. Ляйбніца.

Существуют ли принципы, врожденные человеческому духу? Этот вопрос, поставленный, в первой главе Первой книги «Новых опытов...», вводит в центр полемики выдающихся мыслителей XVII в., где в одном лагере были "иннативисты" (сторонники концепции врожденных идей) во главе с Декартом, а в другом — их критики: Гассенди, Локк. Лейбниц в этом споре — в главном — на стороне иннативистов, однако его защита врожденного знания своеобразна. Лейбниц уже не принимает представления, согласно которому врожденные идеи физически наличны где-то в мозгу или уме, душе человека. Разумеется, Лейбниц и его современники еще никак не могли обсуждать эти проблемы в плоскости, родственной изысканиям современной генетики; впрочем. Лейбниц склонен отвергать как натуралистический иннативизм, так и тяготеющий к натуралистическому сенсуализму локковский символ души как tabula rasa., Более доказательным и перспективным ему кажется иннативизм, основывающийся на толковании необходимых идей разума как неких чистых возможностей, потенций: это своего рода "живые огни, вспышки света".

Лейбніц розвиває систему, що одержала назву субстанціальний плюралізм , або монадологія . Згідно Лейбніца , підставами існуючих явищ, або феноменів, служать прості субстанції, або монади (від грец. Monados - одиниця ). Всі монади прості і не містять частин. Їх нескінченно багато. Монади мають якості, які відрізняють одну монаду від іншої, двох абсолютно тотожних монад не існує . Це забезпечує нескінченну різноманітність світу феноменів. Ідею, згідно якої у світі не існує абсолютно схожих монад або двох абсолютно однакових речей. Згідно Лейбніца , монади є самостійними і самодіяльними силами, які призводять всі матеріальні речі в стан руху.

Г. В. Лейбніц з позицій послідовного раціоналізму, спираючись на математичний образ думки, дав нове пояснення світобудови, психічних функцій людини, динаміку їх формування. Він представляв світ у вигляді грандіозного механізму, первинними елементами якого служать неподільні і замкнуті в собі центри життєвих сил, названі ним монадами (від грец.

«Монос» - єдине), яким приписував особливі нематеріальні властивості, в тому числі психічну активність. Представляючи монади духовними сутностями (а не матеріальними атомами) Лейбніц приписував їм психічні якості, а саме здатність сприймати і самовизначатися. Однак ці якості він виносив за межі свідомості, відкидаючи думку, згідно якій психічне є свідоме, тобто постигаемое завдяки здатності суб'єкта зосередитися на своєму внутрішньому світі. Тим самим психічне явище і його представленість на рівні свідомості були розділені.

За Лейбніца, наша душа - єдине у всесвіті , що ми в змозі безпосередньо і у власному розумінні пізнати . Все ж , що ми висловлюємо про інші речі, ґрунтується на наших уявленнях про них. Таким чином, насправді весь світ для нас полягає в наших уявленнях , і про сутність речей ми можемо судити тільки за аналогією з нашою власною душею . Звідси випливає загальна метафізична передумова , що світ являє взагалі собою царство істот , подібних душі , монад ' , кожна з цих монад сама по собі повинна мислитися абсолютно самостійною, так що ні в яку з них не може проникнути небудь ззовні , однак , внаслідок того , що ми повинні припустити світ як гармонійне ціле , вони знаходяться за своїми внутрішніми властивостями в деяких відносинах один до одного. Ці внутрішні властивості , ми , у свою чергу , можемо собі уявити тільки аналогічними тим , які ми сприймаємо в нашій власній душі , а саме , як здатність уявлення і прагнення - дві основні властивості нашого душевного буття. Порядок розташування монад також не може бути іншим , ніж той , який ми відкриваємо в нашому власному душевному житті та який полягає в поступовому переході подань від найменш ясних до найбільш ясним . На думку Лейбніца , ми тому змушені визнати істотним моментом світової гармонії , власне законом, що регулює саму гармонію , два принципи : перший свідчить, що всі речі в світі аналогічні один одному , другий , - що всі відмінності безперервно переходять одна в одну. За цими двома основним законами безперервності і аналогії світ розуміється як послідовний ряд нескінченно багатьох сил. Кожна з цих сил , кожна монада не тільки абсолютно самостійна одиниця , але також абсолютно проста сутність: якби монада була складною , то вона необхідно , у свою чергу , розпадалася б на прості сили , або сутності. Тому монади утворюють систему ступенів , яка через нескінченно малі відмінності між послідовними членами піднімається до нескінченно великих відмінностей ; ці відмінності виявляються також у окремих монад в різного ступеня ясності їх уявлень . Так як, монади, за образним висловом Лейбніца , « не мають зовсім вікон » , і так як з однієї нічого не може перейти в іншу , то сукупність уявлень , які можуть виникнути не тільки в окремій монаді , а й взагалі у всесвіті , закладена в кожній монаді з самого початку. Світ у всій сукупності укладений в монаді, і відмінність окремих монад один від одного полягає тільки в різного ступеня ясності їх уявлень . У монад , що стоять на найнижчому щаблі , всі уявлення цілком невиразні , у монад , що стоять на середньому ступені , одні з уявлень - невиразні , інші - ясні, і , нарешті, у монад , що стоять на самій вищого ступеня їх ряду, весь світ видається цілком ясно. Перші з цих монад - монади неживої природи , другі - душі тварин і людей , монада ж , що стоїть на вищому щаблі , - сама вища з монад , «monas monadum », або Бог .

Таким чином , система монад , що особливо охоче підкреслював Лейбніц , призводить з тією ж самою внутрішньою необхідністю до теїзму , як вчення про субстанції Спінози - до пантеїзму , або , що для Лейбніца було рівнозначно , до атеїзму . Однак , це твердження має обмежити остільки , оскільки монада монад не відповідає поняттю всесвітнього Бога , але належить до всесвіту : вона містить в собі весь світ. І разом з тим , очевидно , що в цьому понятті « монади монад » знову відроджується августінівска думка про ідеї Творця у своєрідній модифікації: у цих ідеях по Лейбніцу повинен виражатися не просто світ перед творінням , але вічне ставлення Бога до світу , - словом , поняття монади монад є подальша щабель розвитку платонівського вчення про ідеї , на якій до субьектівізаціі ідей , вже помічали у Августина , приєднується думка про їх іманентності світу або, точніше , про одночасну їх трансцендентності і іманентності

Монадологія - цілком метафізична концепція . Вона являє собою вчення про трансцендентний світ, про який, правда, можна укладати з дійсних фактів нашого душевного життя, але який аж ніяк не дається в них і спочиває на ідеї гармонії в її обох чинниках: на аналогії всіх істот і на принципі безперервності . Тому Лейбніц по відношенню до досвіду повинен був зайняти положення , прямо протилежне положенню Локка . Якщо останній вважав досвід основою для вирішення проблеми пізнання , то Лейбніц мав намагатися добути саме зміст досвіду зі своїх передумов про метафізичний світ монад.