10.5.2.. Вибір і обробка базових поверхонь

Сполучення установочної, вимірювальної та складальної баз при постійності вибраної бази в значній мірі полегшують вирішення складних технологічних завдань, що виникають при обробці корпусів.

При виготовленні зазначених деталей широке розповсюдження отримав метод базування за площиною та двома отворами (рис.10.15). У деталях призматичного типу використовується площина і два отвори невеликого діаметра, оброблені розгортанням, а фланцевого – торець фланця, один отвір великого типорозміру (основний отвір або виточка в торці), другий малого діаметра (у фланці).

Рис.10.15 – Базові поверхні корпусних деталей:

а – поверхні 1 і 2; б – поверхні 1, 2 і 3 або 1, 2 і 4.

Корпуси із слабко розвиненими або незручно розміщеними поверхнями обробляють у пристроях – супутниках з використанням інших чорних чи штучно створених поверхонь. При неавтоматизованому виробництві застосовують інші варіанти базування. Так, у верстатобудуванні корпусні деталі часто базуються по напрямних площинах; у важкому машинобудуванні – на шість точок, розміщених в трьох координатних площинах. Основним недоліком цих схем базування є необхідність в зміні баз і переустановлень заготовки для обробки зайнятих при встановленні та закритими затискними елементами пристроїв поверхонь.

Базування по площині та двох отворах забезпечує велику точність обробки порівняно з іншими методами. На першій операції заготовку установлюють по необроблюваних поверхням. У результаті досягається правильне положення базової площини відносно необроблюваних поверхонь і розподіл припусків на деякі поверхні, що обробляються в наступних операціях.

При наявності в деталей кількох основних отворів, що мають досить великі розміри вже на стадії отримання заготовки, найбільш зручно базувати їх по двох отворах з паралельними осями та перпендикулярною площиною (рис.10.16). Ця схема базування забезпечує доступність поверхонь для механічної обробки, простоту конструкції пристроїв та надійність закріплення.

Так, установлення по вертикальній площині (рис.10.16., а) зручно для порівняно невеликих корпусів, а більш великі й важкі деталі установлюють на горизонтальну площину (рис.10.16, б). Якщо в заготовки є одна вісь розміщення основних отворів, то для базування деталей значних розмірів необхідно її використовувати. На схемі (рис.10.16, в) базування заготовки здійснюється по осі радіусних виїмок, що становлять частину поверхні отвора. В один з перпендикулярних отворів вводиться самоцентруюча оправка з двома точками зіткнення, що діє аналогічно зрізному пальцю. У цьому випадку оправка базує заготовку в поздовжньому напрямку, а опори, що підводяться у виїмках, запобігають зміщенню в поперечному напрямку та поворот відносно вертикальної осі.

Заготовки корпусних деталей з одним основним отвором установлюють на самоцентруючих оправках, кінці яких опираються на призми. Для усунення повороту заготовки на зовнішній або внутрішній поверхні робиться упор (рис.10.16, г).

Корпусні деталі, зокрема окремі частини розйомних корпусів, у яких основні отвори не зручні для базування або відсутні, встановлюють по внутрішній порожнині (рис.10.17,а і б) або зовнішній поверхні (рис.10.17, в). Установлювальні елементи в подібних випадках можуть бути самоцентруючими (рис.10.17, г).

Рис.10.17– Схема базування корпусних деталей на першій операції по необроблюваних плоских поверхнях

При зовнішній обробці корпусів базування по внутрішній поверхні забезпечує отримання заданої товщини стінок. Застосування самоцентруючих пристроїв виключає появу різностінності.