1.2. Трудові ресурси як соціально-економічна категорія

У вітчизняній економічній літературі, статистичному об­ліку, державному регулюванні економіки для означення людських ресурсів використовується термін трудові ресур­си, що виник в перші роки радянської влади для потреб Централізованого управління. У Радянському Союзі окрім права на працю законодавчо був закріплений обов'язок кож­ного працездатного громадянина працювати "на загальну користь". Працездатні люди, що не працювали більше З місяців, вважалися такими, що ведуть "паразитичний спосіб життя", і переслідувалися не лише за адміністративним, а і за кримінальним законодавством. В таких умовах суворий ста­тистичний облік працездатного населення, тобто трудових ресурсів (разом з ресурсами природними, фінансовими і ма­теріальними) був життєво необхідним для централізованого планування адміністративно-командної економіки.

Трудові ресурси — це частина населення країни, що за своїм фізичним розвитком, розумовими здібностями і знан­нями здатна працювати в народному господарстві.

З цього визначення виходить, що трудові ресурси вклю­чають в себе як реальних працівників, що вже зайняті в еко­номіці, країни, так і потенційних, котрі не зайняті, але можуть працювати. Тобто це поняття спеціально створене та ідеаль­но підходить для радянської ідеології поголовної примусо­вої зайнятості, проте, як уже зазначалося, продовжує викори­стовуватися і в наш час.

Щоб кількісно визначити межі трудових ресурсів, по­трібно уяснити поняття "працездатне населення", "праце­здатний вік", "працюючі підлітки", "працюючі пенсіонери".

Працездатний вік — поняття узагальнене, а тому дещо умовне. Воно визначається системою законодавчих актів. Нині в Україні працездатним віком вважається для жінок 16 — 54 роки, для чоловіків — 16 — 59 років включно. Нижня межа працездатного віку передбачає, що до початку трудової діяль­ності людина повинна здобути певний рівень фізичного та розумового розвитку, для чого потрібен час (мінімум перші 16 років життя). Верхня межа працездатного віку показує думку суспільства про те, в якому віці людина може претен­дувати на соціальну допомогу по старості. Для деяких видів трудової діяльності, що пов'язані з роботою у несприятливих умовах праці або вимагають від працівника якостей, що з віком помітно зменшуються (наприклад, спорт, балет), пен­сійний вік настає раніше на 5—10 років, а інколи і більше. Такі люди звуться пільговими пенсіонерами. Найчастіше вони продовжують працювати і залишаються в складі тру­дових ресурсів.

Слід зазначити, що в багатьох розвинених країнах зако­нодавчо встановлена верхня межа працездатного віку на 5—10 років вища, ніж в Україні, але і середня тривалість життя там значно перевищує аналогічні показники нашої країни. Загальною світовою практикою є нижча межа пенсій­ного віку для жінок, хоча всюди середня тривалість життя чоловіків значно менша, ніж жінок.

Все сказане стосується працездатних, тобто людей, фізич­но і психічно досить здорових для того, щоб працювати. На жаль, в кожному суспільстві є значний прошарок людей, не досить здорових для цього. Тобто є люди непрацездатні, хоча їхній вік працездатний. Такі люди одержують статус інвалідів першої або другої групи, що дає їм право на отримання пенсії незалежно від віку. Кількість і частка інвалідів серед насе­лення країни складається під впливом комплексу умов, від яких залежить здоров'я. Величезне значення мають екологічна ситуація, рівень матеріального добробуту (якість харчуван­ня, витрата життєвих сил на роботі), доступність і якість ме­дичного обслуговування, безпечність умов праці тощо. Не потрібно бути експертом, щоб констатувати значне погіршен­ня всіх цих умов для абсолютної більшості населення Украї­ни в останнє десятиріччя. Відповідно і кількість пенсіонерів за інвалідністю зросла з 1352 тис. осіб на початок 1986 р. до 1978 тис. осіб на початок 1999 p., тобто на 46%'.

Слід сказати, що одним з принципів цивілізованого гуман­ного суспільства є створення умов для трудової самореалізації інвалідів. Наша держава зобов'язує роботодавців до 5% робочих місць виділяти для осіб з обмеженою конкурентоздатністю на ринку праці (в тому числі інвалідів), однак на практи­ці проблеми працевлаштування інвалідів вирішуються дуже важко, в результаті чого інваліди складають значну частку економічно неактивного населення. Майбутня динаміка чи­сельності непрацюючих інвалідів передусім залежить від по­кращання життя (і, відповідно, здоров'я) людей, а також від пристосування технології виробництва до працівника. Тенден­цією економічно розвинених країн є зменшення частки не­працюючих інвалідів серед населення працездатного віку.

Разом з тим серед людей непрацездатного віку є чимала частка працездатних і бажаючих працювати. Працівників, молодших працездатного віку, звичайно називають працюю­чими підлітками, а старших — працюючими пенсіонерами.

Історичний досвід переконливо доводить, що кількість праців­ників цих категорій обернено пропорційна рівню добробуту населення. У підлітків і пенсіонерів нижчі вимоги і до змісту праці, й до рівня її оплати, тому вони нерідко знаходять місце роботи навіть в умовах високого безробіття і беруть на свої плечі обов'язок утримання інших (часто працездат­них, але безробітних) членів сім'ї. Тому в наш час зростає і кількість, і частка працюючих підлітків та пенсіонерів. Од­нак заради справедливості потрібно сказати, що додатковий заробіток є далеко не єдиною причиною трудової активності, особливо пенсіонерів. Певне значення має також бажаний і звичний ("молодий") спосіб життя, бажання бути в колек­тиві, почуватися потрібним тощо. Як висновок зазначимо, що праця підлітків і пенсіонерів може приносити користь і їм самим, і економіці в цілому. Проте з урахуванням особливо­стей віку ця праця повинна бути організована (передусім державою) так, щоб не завдавати шкоди їхньому здоров'ю і не заважати здобути відповідний рівень освіти молоді.

Таким чином, ми підійшли до кількісного визначення поняття "трудові ресурси". Вони складаються з населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів та пільго­вих пенсіонерів, і працюючих в економіці країни осіб мо­лодших* та старших працездатного віку.

Як бачимо, в економічній літературі використовуються різні поняття для означення людських ресурсів. В табл. 1.2 наведені кількісні характеристики цих показників та їхніх складових. Важливо чітко уяснити їх смислове навантаження та межі використання. Поняття "трудові ресурси" ширше, ніж поняття "економічно активне населення", оскільки включає ще і працездатних непрацюючих людей та тих, що стаціонар­но навчаються. Реально за поняттям "трудові ресурси" стоїть кількість населення, яке можна примусити працювати, тобто яке фізично здатне працювати. Поняття ж "економічно ак­тивне населення" — це та реальна частина трудових ресурсів, що добровільно працює або хоче працювати. Оскільки Украї­на обрала курс на побудову вільного демократичного суспіль­ства, і в її Конституції проголошена заборона примусової праці, поняття "трудові ресурси" поступово втрачає своє економіч­не значення. Адже ресурсами можна називати лише реальні джерела задоволення потреби (в даному випадку — потре­би в робочій силі). Тому нелогічно називати трудовими ресурсами ту частину населення, яку можна залучити до

Таблиця 1.2. Чисельність і структура різних показників люд­ських ресурсів України

Поняття і показник	Рік
	1995		1998
	тис. осіб	%	тис. осіб	%
1. Все населення у віці 15—70 років 1.1.Економічно активне, в тому числі: зайняті безробітні 1.2. Економічно неактивне	37672,1 25562,1 24125,1 1437,0 12110,0	100 67,9 64,0 3,9 32,1	36649,2 25935,5 22998,4 2937,1 10713,7	100 70,8 62,7 8,1 29,2
2. Трудові ресурси в тому числі: у працездатному віці молодші старші	29929,8 27392,1 12,2 2545,5	100 91,5 0,04 8,5	29918,3 27291,9 3,9 2622,5	100 91,2 0,01 8,8

праці лише насильно. Реальними ж людськими ресурсами для праці (і це визнано на міжнародному рівні) є економіч­но активне або трудоактивне населення. Однак і поняття "тру­дові ресурси" має право на існування, оскільки показує мак­симально можливу (за екстремальних умов) кількість трудоактивного населення.