2. І. Лакатош «Історія науки та її раціональні реконструкції».

1. Розвиток науки є конкуренцією науково-дослідницьких програм.

2. "Позитивні евристики" задають найбільш пріоритетні шляхи дослідження, а "негативні евристики" вказують на безперспективні шляхи дослідження. Ці правила водночас захищають ядро теорії від аномалій та контрприкладів, які не вписуються в цю теорію, витісняють збурюючі факти в захисний пояс ядра, що є опосередкованою ланкою між теорією та емпіричними даними.

3. НДП: На прогресивній стадії правила евристики стимулюють висунення в захисному поясі гіпотез. Нові ідеї, вважає він, майже завжди є гіпотезами-модифікаціями.

4. Далі настає етап насичення наукової теорії непоясненими або збурюючими фактами. Виникають суперечності між гіпотезами, непоясненими фактами і настає етап виродження.

5. Зміна НДП відбувається тоді, коли евристична сила старої теорії вичерпана, а нова НДП спроможна пояснити емпіричний успіх попередньої програми й має евристичну силу, яка здатна передбачити появу нових емпіричних фактів.

6. Отже, некласична наука є відкритою лінійно-некумулятивною системою, тобто такою, розвиток якої ґрунтується на спадкоємності фундаментальних наукових теорій.

39. Предмет філософії та його історична еволюція. Класичний та некласичний період.

Предмет змінювався, залежно від епох. 4 етапи:

1. Від V ст. до н. е. аж до XVIII ст. філософія фактично включала, крім власне софійних знань, всі існуючі на той час галузі наукових знань. Філософію розглядали як універсальну науку, що покликана здійснювати синтез різноманітних людських знань в єдину цілісність.

2. У 30-40-х роках XIX ст. виникають такі раціоналістичні філософські течії, як позитивізм і діалектичний матеріалізм. Вони розглядають філософію як науку, заперечуючи її світоглядний характер.

• Згідно з діалект.-матер., предметом філософії, як науки, є найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення.

• Цю традицію в XX ст. продовжують такі раціоналістичні течії, як аналітична філософія та критичний раціоналізм. Предметом філософії як науки стає наукознавство. Згідно з аналітичною філософією, предмет філософії - аналіз мови науки.

• Філософію як науку, що покликана виробити науковий метод розв'язання конкретних проблем, з якими стикається людина, обґрунтовує американська філософія - прагматизм.

• На відміну від прагматизму, класичний психоаналіз, який започаткував Зиґмунд Фройд, був спробою перетворення філософії на методологію дослідження дій і поведінки людини та їхню корекцію.

• Зведення філософії до методології соціогуманітарного пізнання спостерігаємо у структуралізмі.

3. Наприкінці XIX - на початку XX ст. формується ще одне розуміння предмета філософії. Виникають ірраціоналістичні філософські течії; філософія життя та екзистенціалізм. Вони трактують філософію як життєрозуміння, світогляд, який позбавлений наукового статусу.

4. У 60-70-х роках XX ст. спостерігаємо синтез цих двох підходів у розумінні філософії та її предмета. Явно чи неявно філософію розуміють як теорію світогляду, а її предметом вважають теоретичне обґрунтування сенсу людського буття. Філософські вчення: персоналізм, гуманістичний неопсихоаналіз, філософська герменевтика, комунікативна філософія наголошують на мовно-комунікативних аспектах людського ставлення до дійсності.

• В останній чверті XX ст. ці філософські течії здійснили перехід до нової філософської парадигми: гуманістичний аналіз сучасних проблем буття людини в світі та з'ясування сенсу культурно-цивілізаційних трансформацій. Сьогодні у філософському дискурсі виявляється прагнення дослідити проблеми людського буття в глобалізованому та наддинамічному світі, запропонувати світоглядні орієнтири гідного життя людини.

Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що:

• Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване (навіть, якщо ми сумніваємося у можливостях його адекватного пізнання);

• Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою людською здібністю;

• Розум здатний висвітлити глибини психіки й «орозумнити» їх;

• За допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям.

Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші:

• Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим;

• На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум;

• Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати;

• Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.

За тематикою ф.: класична (підстави її змісту закладені в античності, включають проблеми першооснови світу, його пізнаванності, мінливості, ролі розуму в освоєнні світу, сенс життя людини, його цінності й т.д.) і некласична– роль підсвідомого в житті людини, ступінь науковості філософії й ін.

40. Проблема людини та її ідентичності у класичній і некласичній філософії.

Ще в класичній філософії ідентичність співвідносилася з самістю в ракурсі її співвіднесення з Іншим, проблема ідентичності як самопрезентації, її аутентичності.

В класичній філософії:

• Лейбніц показав, що кожна самопрезентуюча суб’єктність зосереджена на самому собі і представляє світ як ціле своїм власним унікальним способом.

• Фіхте аналізував взаємо-співвідношення Я і не-Я, Кєркегор – ідеї вибору власної історії життя, відповідальності внутрішнього вибору, роблячи себе тим, ким ти є.

• Інший ракурс – традиція закладена Локком, що пов’язує поняття ідентичність з поняттям відповідальності людини за власні дії на основі пам’яті про них.

• Юм спробував обґрунтувати тезу про конституювання ідентичності не зсередини (самість людини), а ззовні (з суспільства) і її підтримку через ім’я, репутацію, славу. На думку Юма Я не тотожне самому собі, Я – це нічого, лише купка спогадів.

• Згідно, Гуссерля, онтологічною передумовою універсального переосмислення трансцендентного Я, за Гуссерлем, є культура. В такому розгляді ідентичності наголошується її на конструюванні в межах соціуму і культури.

В рамках некласичної філософії також розглядається ексцентричність людини, створення самої себе, свого життя; питання про протиставлення тілесності, натуральності людини і ідентичності, що їй нав’язується.

• В структуралісько-герменевтичній перспективі ідентифікація стала трактуватися як практики означування та самоозначення індивідуальності, що конструює людину як Я в її відмінності від тіла і особистості через обмеження вибору із багатоманіття можливостей. Індивід як цілісність виявляється не даний сам собі за життя, його авторство на власну особистість (самість) дуже обмежене.

• Рікьор вводить поняття “наративної ідентичності”. Згідно з концепцією наративу, світ є досяжним людині лише у вигляді розповідей про світ. Відповідь на запитання про те, ким є певна людина, по суті, означає відповідь на запитання про те, які події відбувалися в її житті і якою була її реакція на них. І саме в процесі формування своєї життєвої історії, яка є упорядкуванням подій, людина набуває цілісності і стійкості своєї ідентичності, де наратив є її необхідним аспектом.

• Жодна людина не конституює власну ідентичність на самоті, власна оповідь завжди вже переплетена з оповідями Інших про себе, про світ, про чужі історії. Отже, ідентичність Я невіддільна від ідентичності Іншого, тому що вони перебувають в неперервному інтерпретативному відношенні: власний наратив вже несе в собі фрагменти чужих наративів і сам включається в них.

41. Проблема мислення і свідомості у філософії.

Мислення – форма людського самоусвідомлення, воно є свідомо вибудуваним. Філософське мислення окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне. Вирішальною формою мислення є здатність оцінювати дійсність. Зрештою філософське мислення є мисленням про мислення, думкою про думку.

Свідомість для філософії не є функцією фізіологічних процесів, а є самостійною, специфічною, дуже складною реальністю, яка існує за внутрішньо притаманними їй законами. Свідомість у широкому значенні цього слова є сферою люд. духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Люд. свідомість не можна ототожнювати тільки, зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свід. є здатністю люд. не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом у суб’єкт. значенні, співставляти свої знання з цілями власного існування, оцінювати світ свого життя.

У філософській думці ХІХ – ХХ ст. склалися два підходи до тлумачення свідомості. Один з них прагне пояснити сутність та зміст свідомості зовнішніми щодо неї причинами, умовами, факторами. До цього підходу належить марксизм, аналітична філософія, прагматизм.

• Марксистський матеріалізм стверджує, що свідомість – це властивість високоорганізованої матерії – людського мозку, вона є суб’єктивним образом об’єктивного світу, суб’єктивною реальністю. Матеріалізм наголошує, що саме мозок є органом свідомості, а свідомість – функцією людського мозку. Матеріалізм розглядає свідомість як “суб’єктивний образ об’єктивного світу”, тому уявлення, поняття, думки є суб’єктивні за способом виразу і об’єктивні – за своїм змістом.

• У поясненні свідомості прагматист Д. Мід надає особливої ваги соціальній активності людини. Він обстоює думку, що свідомість є внутрішньою стороною соціального досвіду людини. Вона формується на основі поведінки людини і є соціальним явищем. А тому, на його погляд, науково пояснити явище свідомості можливо лише в термінах поведінки.

На відміну від попередніх напрямів, феноменологія (“феномен” – явище, основоположник - Гуссерль) ставить собі завданням пояснити свідомість, виходячи з неї самої. Феноменологія обстоює принципову нетотожність “Я” та свідомості й уникає оманливого ототожнення індивідом власної свідомості зі самим собою.

Гуссерль вважав, що неможливо пояснити свідомість, досліджуючи те, що свідомістю не є. Він вважає науковим лише розгляд свідомості як реальності, що сама себе зумовлює. Гуссерль пропонує аналізувати свідомість як самодостатню, ні від чого незалежну сферу.

Так до щаблів сходження знання Геґель відносить свідомість, де “Я” протиставляє себе зовнішньому предметові, наступним щаблем постає для нього “самосвідомість” (свідомість визначає саму себе й має таку характерну ознаку, як активність). Наступним щаблем є “розум”, далі йде “релігія і, нарешті, щабель “абсолютного знання”.

А екзистенціаліст Жан Поль Сартр стверджує, що свідомість є такою даністю, про яку не можна сказати, що вона має ті чи інші природні якості. Ми нічого не можемо сказати про “природу” свідомості, оскільки не маємо достатньої кількості характеристик, аби на цій основі її (природу) визначати. У підході до свідомості Сартр особливо наголошує на її принциповій відмінності від світу речей, явищ. Вона їх усвідомлює, оскільки вона на них спрямована, але насправді те, що вона усвідомлює, є вона сама.

Розуміння свідомості в герменевтиці:

• Гайдеггер вважає, що шлях до істини буття лежить через мову. А мова сама себе виявляє через індивідуальну свідомість. Тому мова – це світ свідомості та людського буття.

42. Проблема несвідомого у філософії фройдизму. Індивідуальне і колективне несвідоме (К.Юнґ).

За К. Юнґом, психічне життя людини - це складна взаємодія трьох рівнів: свідомості, особистого (індивідуального) несвідомого та колективного несвідомого.

Розкриваючи зміст свідомості, філософ виходить із загально-визнаного твердження: немає нічого в інтелекті, чого б не було раніше у відчуттях.

Свідомість цілком і повністю є особистим феноменом, що прагне забезпечувати цілісність психічного життя людини. Проте це позірна цілісність, оскільки зміст, який не вписується в ціле, або забувається, або витісняється у підсвідоме і заперечується. У такий спосіб, уважає К. Юнг, формуються чуттєві комплекси, які становлять зміст особистого несвідомого. Отже, особисте несвідоме є вмістилищем спогадів і переживань, які були колись свідомими, але згодом утратили свою інтенсивність, і тому знаходяться за порогом свідомості.

У структурі психіки К. Юнг виділяє колективне несвідоме. Воно спільне для всіх людей як схеми ставлення до світу у формі узагальнених образів, які склалися в архаїчні часи. Колективне несвідоме ідентичне у всіх людей. Воно складає загальну основу душевного життя кожної людини. Це – фундаментальні образи-символи, що не піддаються вербалізації й дискурсивному мисленню. Ці первісні образи, сформовані за архаїчної доби, за своїм функціональним призначенням є певним проектом, матрицею, згідно з якою в людства формується ставлення до дійсності. Ці первісні образи як першооснову фундаментальних структур психіки Юнґ назвав архетипами колективного несвідомого. У своїй безпосередній формі архетипи виражені в міфах, де виявляє себе досвідоме ставлення до світу. З часом архетипи прибирають форми усвідомлених правил, норм, що засвоюються людьми у вигляді релігійних учень.

На відміну від особистого несвідомого, колективне несвідоме за звичних умов не усвідомлюється, і жодна аналітична техніка не допоможе його "пригадати", адже воно не було витіснене чи забуте. Проте колективне несвідоме з'являється у фантазіях і сновидіннях. У символічній формі воно пропонує розв'язання проблем, на які на рівні свідомості людина не знаходить відповіді.

43. Проблема свободи у філософії. Свобода і необхідність.

Додаю це, бо воно з книжки Рижак, але я ніхєза не поняв…

«Згідно із Спінозою, субстанції притаманна внутрішня необхідність свого існування. Тому витворений світ також пронизаний необхідністю. У природі немає випадковості, існує лише необхідність. Людина, з одного боку, підлягає необхідності, а з іншого, - як розумна істота, здатна пізнавати необхідність, а отже, досягати певного рівня свободи. Свобода і необхідність взаємозумовлюють одне одного. За Б. Спінозою, свобода - це пізнана необхідність».

Зі шпори:

Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.

У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, відсутністю обмежень; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі - оцінки й самої свободи як свободи. Свобода є радше подолання меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності.

До філософських ідей Спінози відносять визначення свободи як пізнаної необхідності. Як бачимо, тут враховується зв'язок свободи з межами. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи.

В історії філософської думки свобода традиційно розглядалась у співвідношенні з необхідністю. Сама необхідність розглядалася як правило у вигляді долі, яка керуючи вчинками людини заперечує її свободу волі.

Якщо люди не мають свободи, а діють тільки з необхідності, тоді питання про їх відповідальність за свою поведінку втрачає сенс, а “воздання по заслузі” перетворюється або у свавілля, або в лотерею.

В філософії “свобода”, як правило, протистоїть “необхідності”, в етиці – “відповідальності”. Та і сама змістовна інтерпретація слова має різні відтінки: вона може асоціюватися і з повним свавіллям, а може ототожнюватися зі свідомою необхідністю.

Філософія свободи людини була предметом дослідження різних філософів: Канта і Гегеля, Шопенгауера і Ніцше, Сартра і Ясперса, Бердяєва і Соловйова, Камю і К’єркегора.

Діапазон розуміння свободи дуже широкий – від повного заперечення самої можливості вільного вибору до обгрунтування “втечі від свободи” в умовах сучасного цивілізованого суспільства.

Так, наприклад, Шопенгауер розуміє свободу негативно, тобто виявити зміст свободи як поняття, можливо тільки вказуючи на перешкоди, які заважають людині реалізувати себе.

Так, наприклад Бердяєв в противагу німецькому філософу підкреслює, що свобода- позитивна і змістовна: “Свобода не є царство свавілля і випадку.”.

Ніцше і К’єркегор звернули увагу на той факт, що людина згодна на добровільне поневолення.Однак, ще до Ніцше Шопенгауер сформулював тезу про те, ми нерідко стаємо рабами чужих думок і настроїв. Інакше кажучи, ми надаємо перевагу невільності, несвободі.

Пізніше на цю формальну залежність людини від соціуму звернули увагу екзистенціалісти. Гете писав: «Свобода- дивна річ. Кожен може легко отримати її, якщо тільки він вміє обмежувати і знаходити самого себе. І навіщо нам надмір свободи, котру ми не взмозі використати?»

Згідно з Камю, досвід людського існування закінчиться смертю і призвиде мислючу людину до відкриття ”абсурду” свого існування. Камю розглядав “абсурдну свободу”.

44. Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії та її тлумачення Т.Аквінським.

Т. Аквінський чітко розмежовує сферу науки і віри, царини розуму від царини одкровення.

Наукове знання - це знання про світ, і воно має бути об'єктивним і правильним. Але воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна науковому пізнанню. Це сфера віри, вона є поза філософським пізнанням. За Т. Аквінським, в основі взаємодії філософії і теології лежить принцип гармонії віри і розуму.

Предмет філософії - істини розуму, предмет теології - істини одкровення. Християнська істина стоїть вище за розум, але не суперечить йому.

Істина може бути одна, бо походить від Бога. Об'єктом пізнання і філософії, і теології є Бог. Тому не повинно бути суперечності між вірою і розумом.

У працях "Сума теології", "Сума філософії" він визнає відмінність між філософією і теологією лише в методах досягнення результату. Більшість догматів непідвладні філософським засобам доведення, бо вони надрозумні. Людський розум слабший від Божого і має смиренно схилитися перед вірою. Людський розум може довести лише деякі догмати віри: існування Бога і безсмертя душі. Але розум не може осягнути Трійцю, втілення і страшний суд.

Філософія - служниця теології. її завдання - тлумачити у категоріях розуму релігійні істини і заперечувати як хибні аргументи розуму проти віри.

Зі шпори:

Завдання науки полягає в поясненні закономірностей світу. Наукове знання, пізнання має сенс тоді, коли спрямоване на об’єкт, а не на суб’єктивні форми мислення, тобто сферу віри, яка є поза філософським пізнаванням та розумом (Трійця, воскресіння і т. д.), а також надприродні істини, як Боже одкровення, блага вість. Усе це належить до віри. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології – “істини одкровення”.

Між наукою та вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище за розум, але не суперечить йому. Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче від божистої мудрості, настільки філософія нижче від теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці теології” полягають у тому, щоб репрезентувати та тлумачити в категоріях розуму релігійні істини й заперечувати хибні аргументи розуму проти віри.