45. Професійна філософія в Україні (хvi - хvii ст.): неоплатонізм та арістотелізм.

В Україні вже в XVII ст. у рамках полемічної літератури заявляють про себе філософські традиції аристотелізму та неоплатонізму. Аристотелівська традиція домінувала в братських школах. Неоплатонічну проблематику розвивали поза межами братських шкіл. На основі неоплатонічної традиції згодом постала національна українська філософія.

Основними центрами були: Острозька академія та Києво-Могилянська академія.

В Києво-Могилянській академії філософський курс складався із трьох частин: логіки, в якій розглядали загальні закони мислення; фізики, тобто природної філософії, де вивчали природу, космологію, астрологію, психологію та методологію; метафізики, в якій викладали проблеми буття, починаючи від часів античності до просвітництва.

Філософську традицію, що склалася в Академії репрезентують видатні мислителі зокрема: Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій Кониськи, Сільвесгр Кулябка, Стефан Калиновський.

Поступово в Академії відбулося розмежування філософії й теології. Філософію розуміють як науку, що заснована на істинному вірогідному знанні. Тому змінюють акцент у пізнанні: від Бога до людини і природи. Філософія постає формою інтелектуального пізнання природи й людини на основі єдиного методу. Таким методом була формальна логіка Аристотеля. Тому в Академії утвердилась традиція аристотелізму, властива західноєвропейській філософії. Все помітнішою стає тенденція до поступового розмежування філософії і теології, створення першого власного інформаційного поля, актуалізується філософська проблематика навколо співвідношення «людина — Всесвіт», переноситься акцент на натурфілософські питання, теорію пізнання, логіку та етику, простежуються пантеїстичні елементи й деїстичні тенденції в інтерпретації відносин Бог–природа тощо. Навчання велося на основі праць античного мислителя, перекладених латинською мовою. Логіку в Академії викладали Йосиф Кононович-Горбацький, автор першого підручника з логіки, С. Яворський, Г. Кониський та інші.

46. Раціоналізм в гносеології Нового часу. Р.Декарт. “Роздуми про метод”.

Філософування як мислення, на думку Декарта, має починатися зі самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою «У всьому належить сумніватися» – це для нього абсолютний початок філософування і вихідний принцип його філософії.

У праці "Міркування про метод" Декарт виклав чотири правила дедуктивного методу, згідно з яким людина в усьому покладається на власний розум. Цей метод, зауважував Р. Декарт, привчив його розум живитись істиною і аж ніяк не задовольнятися хибними доказами.

Перше правило - пізнання повинно починатися із самоочевидних фактів і переконань, тобто з таких міркувань, які інтелект людини уявляє так ясно і виразно, що не дає жодного приводу сумніватися. Це правило вимагає від науковця уникати нерозважливості та упередженості в своїх міркуваннях. Ясність репрезентує силу переживань, а виразність - чітке виокремлення фактів. Інтуїція, як стан інтелектуальної самоочевидності, є вихідним моментом пізнання.

Друге правило - пізнання будується на редукції складної проблеми до простих елементів із метою подальшого їхнього вивчення. Це правило вимагає, щоб кожну складність, на яку натрапляє інтелект, ділити на прості частини до появи у свідомості простих тверджень і питань, які виявляє інтелектуальна інтуїція.

Третє правило - пізнання повинно рухатися від найпростішого та легко пізнаваного, поволі піднімаючись, мов по сходинках, до пізнання найскладнішого. Таке правило вимагає дотримуватися певного порядку мислення. Отже, шлях пізнання - це інтелектуальна інтуїція і доконечна індукція. Цей порядок міркування Р. Декарт називає раціоналістичною дедукцією.

Четверте правило - пізнання повинно забезпечувати повноту знання. Тож необхідно робити скрізь переліки настільки повні й огляди настільки всеохопні, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено. Максимальна повнота знання забезпечує його достовірність, що виявляється в його очевидності, ясності й виразності. Тобто дедуктивний метод завершується інтелектуальною інтуїцією, як критерієм істинності знання.

47. Рівні та форми наукового пізнання.

Емпіричний рівень. На емпіричному рівні пізнання спрямоване на здобування наукових фактів.

Основне завдання емп. знання - фіксація, нагромадження та перше опрацювання фактів. Результатами емп. знання є факти та певні форми їх зведення, такі, як класифікації, типологія, тарифікація ін.. Факти-це не просто події і явища. Щоб певне явище стало Фактом, воно пов. бути зафіксоване з доп. певного інструментарію науки, описане науковою технологією. Звідси формами емпір. пізнання є описи, зведення, протоколи.

Коли факти здобуті та впорядковані, виникає необх-сть їх подальшого опрацювання; це зд-ся на проміжному рівні наукового пізнання, який умовно наз. рівнем інтелектуального опрацювання фактів.

Методи опрацювання фактів:

1) аналіз розкладання фактів на їх елементарні складники

2) синтез: поєд-ня елементарних складників у складніше цілісне явище

3)індукція:рух думки від окремих фактів до ідей.

4) дедукція :рух думки від загальних ідей до фактів

5)ідеалізація: доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповнішому варіанті (вигляді)

6) формалізація: застосування символічних позначень для виявлення однорідних одиниць (рис) фактів.

Методи емпіричного знання:

1). Спостереження: (безпосереднє, опосередковане)

2) порівняння

3) вимірювання (пряме, непряме)

4) описування: (описування як класифікація зібраних даних, описування теоретичних положень

5) експеримент: (пошуковий, перевірочний, здійснюючий)

Теоретичний рівень наукового пізнання. Рез-том теорет. пізнання постають наукові теорії - система раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів.

Наукові теорії будують за принципом піраміди: вгорі розміщені вихідні принципи науки, потім-теореми, закони, твердження, поняття, фактичні дані.

Теоретичне пізнання відбувається у формах: (міркування, інтелектуального споглядання, мисленного конструювання).

Найчастіше при цьому використовуються такі методи:

1) аксіоматичний:виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту і зв’язків цієї сфери.

2) теоретичного моделювання:конструювання предметних якостей, за допомогою математики, теорії систем.

3) гіпотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сук-сть фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення.

4) сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних х-к фактів та зведення їх в єдину с-му тверджень

5) поєднання історичного та логічного: досліджують істор. пр-с певної сфери, виділяют в ньому необхідні зв’язки, які зводять в єдину сис-у тверджен.

6) системно-структурний: вивчення об’єкта як в цілісності його стр-ри, так і його складників.

За І. Кантом, науковому пізнанню, яке здійснюється на двох рівнях: емпіричному і раціональному, має передувати з'ясування природи пізнання. Чуттєве і раціональне пізнання є двома гілками "дерева" пізнання. Тож жодною з них не можна знехтувати. Справді, відчуття без понять - сліпі, тоді як поняття без відчуттів - беззмістовні, як наголошував І. Кант. Ні чуттєвий досвід, ні розум самі собою неспроможні пояснити шляхи осягнення причиново-наслідкових зв'язків у природі. А тому наукове пізнання можливе лише як синтез чуттєвості та раціональності.