Філософія і. Канта. “Критика чистого розуму”.

Докритичний період: природознавство та математика. - походження і розвиток сонячної системи, історія Землі.

Гносеологія, етика та естетика: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження».

Гносеологія: можливості пізнання визначаються насамперед особливостями сприйняття зовнішнього світу, а не зовнішнім світом як таким. Світ «речей в собі» не залежний від наших відчуттів і мислення. Знання: апріорні(знання, що передує досвіду) і апостеріорні(знання, одержуване з досвіду) елементи.

Філософія трансцендентальна: виходить за межі емпіричного досвіду за допомогою апріорних форм. Процес пізнання виявляється конструюванням світу явищ. Саме апріорні форми - простір і час - надають об'єктивну значимість ідеальним математичним конструкціям.

Апріорні форми: На відміну від розуму і його категорій, застосовних лише в кордонах досвіду, розум сходить за його межі і починає міркувати про світ в цілому, про природу як нескінченності, про свободу і Бога, доводячи синтез досвіду до безумовної, тотальної закінченості. Однак у випадку, якщо розум починає робити свої ідеї предметом безпосереднього дослідження, він впадає в протиріччя з самим собою, які виступають як антиномії чистого розуму.

Етика: Моральні норми закладені в людині. «Роби так, щоб людство і в твоїй особі і в особі всякого іншого завжди розглядалося тобою як мета, але ніколи лише як засіб». «Роби так, щоб максима твоєї волі могла стати основою загального законодавства».

Філософія: статус науки, не про речі надчуттєвого світу, а про кордони людського розуму. Основа філософії не предмет пізнання, а специфічна закономірність самого пізнання, до якого і повинна бути зведена певна форма предметності. Трансцендентальне знання: взагалі не має емпіричного походження, але в той же час певним чином відноситься до предметів досвіду. Джерелом пізнання тут вже будуть не предмети зовнішнього світу, а сам розум з його принципами. В результаті після викладу основних законів останнього будуть вже неможливі будь-які нові відкриття і метафізика буде приведена в незмінний стан. Центр філософії – теорія пізнання.

Філософія ірраціоналізму а. Шопенгауера та ф. Ніцше. Ф. Ніцше “Так казав Заратустра”.

Шопенгауер:

Світ: є моїм уявленням. Людина не знає сонця, а знає тільки око, яке бачить сонце - оточуючий її світ існує лише як уявлення. Речі в собі і речі для нас. Є світ непізнаваний світ. Є пізнаваний світ. І світ як наше уявлення.

Суб’єкт: Тіло — це об'єктивація волі, а воля — це в-собі-буття тіла.

Воля: Я хочу (волію), отже, існую. Воля невгамовна, ніколи не може бути вдоволеною, а людина — щасливою. Воля до життя. Ми не обирали жити чи не жити. Світова воля існує ми не можемо її пізнати. Життя – страждання.

Усі інші індивіди існують у його уявленні як щось залежне від нього, що є джерелом безмежного егоїзму людини. Держава не знищує егоїзм, оскільки вона — лише система збалансованих одиничних воль.

Смерть: кінцевий висновок, підсумок життя.

Етика: життя – страждання. Щастя - звільнення людини від страждань. Звільнившись від страждань, людина зазнає інших страждань і нудьги.. Співчуття (співстраждання) є найважливішим моральним принципом. Етика – Співчуття - етичний спосіб вийти із страждань.

Аскетизм: мета якого полягає у знищенні не тільки життя тіла, а й волі, виявом якої є тіло. Весь останній світ (світ-об'єкт) перетворюється на ніщо, оскільки без суб'єкта немає об'єкта. Аскетизм. – заперечити свій світ і відповідно волю – кінець страждань

Естетика – Споглядання - як вихід з страждання.

Ніцше:

Всесвіт – це абсолютне, вічне становлення, позбавлене будь-якого сенсу і призначення.

Ідея «надлюдини», яка вказує на необхідність подолання багатьох постійних рис людської природи для створення нових, більш досконалих форм життя.

Християнство: співстраждання підтримує слабкість. Спотворило ідею бога, яка була властива язичництву і перетворила Бога на Бога слабких, бідних, невдах, посередностей. Подавляє волю сильних людей і змальовує їх як злодіїв, грішників, дикунів.

Цінність моральних цінностей повинна бути колись поставлена під сумнів.

Аристократична мораль: воля до влади. Вона — вища будь-яких норм життя і поведінки людей, зокрема нормативних настанов релігії і сучасної моралі. Сильні мають панувати над слабкими. Сильні мають панувати над слабкими. Великі люди ті, які інакше визначають систему цінностей. Надлюди – це нові люди, поєднані не за титулами і званнями, а за духом.

Мораль рабів: антична філософія та християнська релігія. Спрямована на підтримку слабких, хворих, жебраків, невдах. Мораль – зовнішня, представлена репресивними функціями розуму стосовно почуттів, інстинктів. Маленькі люди схожі на мух. Вони несчислені, вони кусають, вони хитрі, слабкі, боягузливі і не заслуговують на повагу.