Тема 4. Вчення про державу і право в країнах Арабського Сходу

1. Становлення державно-правових поглядів ісламу.

2. Особливості середньовічної державно-правової ідеології в країнах арабського Сходу.

3. Проблеми держави та політики у працях мусульманських юристів та філософів.

Мусульманські дослідники виділяють у складі мусульманського права дві групи взаємопов’язаних норм. Першу з них становлять юридичні приписи Корану та Суни – збірники переказів про дії, висловлювання та навіть мовчання пророка Мухамеда. До іншої групи відносять норми, які сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі «раціональних» джерел, перш за все одностайної думки (іджма) найбільш авторитетних правознавців – муджтахидів та факихів, та висновків за аналогією (кіяс). В якості основоположних розглядаються норми першої групи, особливо ті, що зафіксовані в Корані. Послідовники пророка, вирішуючи конкретні суперечки, звертались до Корана та Суни. У випадку їх мовчання вони формулювали нові правила поведінки на основі розширеного тлумачення цих джерел, а ще частіше – спираючись на різноманітні раціональні доводи. До того ж спочатку рішення з неврегульованих Кораном та Суною питань виносились послідовниками за одностайною думкою, яка була сформульована після консультацій зі своїми спільниками та відомими правознавцями. Разом з положеннями Корана та Суни ці правила стали нормативною основою для вирішення справ мусульманськими суддями – каді. З середини VІІІ століття, коли в халіфаті почали формуватись основні школи мусульманського права, настав новий етап формування мусульмансько-правової науки – період кодифікації та імамів, який тривав близько двох з половиною віків та став епохою зрілості, «золотим віком» розвитку мусульманського права. Головним його результатом було виникнення різноманітних напрямків у тлумаченні Корана та Суни, кожен з яких відносно самостійно відпрацьовувало власну систему правових норм. Особливе значення доктрини для розвитку мусульманського права пояснювалось не лише прогалинами та протиріччям в Корані та Суні, але й тією обставиною, що більшість норм, які в них містились, мали божественне походження, а тому були вічними та незмінними. Саме тому вони не могли бути відкинуті та замінені нормативно-правовими актами держави.

Можна простежити за тим, що спочатку мусульманські юристи конкретизували релігійно-моральні орієнтири Корана чи Суни в індивідуально-нормативних рішеннях правового характеру, пізніше – на основі тлумачення казуальних приписів вони сформулювали загальні юридичні принципи цієї правової системи.

«Першим філософом арабів» вважався аль-Фарабі (870-950), який свої державницькі і правові погляди виклав у трактатах «Про погляди жителів доброчесного міста», «Афоризми державного діяча» тощо. В зазначених працях значна увага приділялась дослідженню сутності влади, завданням і метою якої є створення умов для щастя і злагоди. Державні утворення поділяються на доброчесні, неосвічені та колективні. У доброчесних містах-державах панує моральність, усі мешканці намагаються досягти щастя. Правителі дбають про своїх підданих. У неосвіченій державі як люди, так і керівники намагаються задовольнити лише особисті інтереси. Колективні держави займають проміжне місце між першими двома типами держав.

Погляди ібн-Рошда (Аверроеса) (1226-1198). Він був переконаний, що умовою покращення життя людей є знання та відсторонення від влади «людей релігії». Одночасно релігію мислитель вважав політичним мистецтвом ,і нею люди повинні керуватись у житті, оскільки не всі можуть досягти філософської істини.

Державно-правові погляди ібн-Хальдуна (1332-1406) у праці «Велика історія»: розрізняв категорії «суспільство» і «держава». Влада здійснюється безпосередньо правителем за участі певної групи осіб, яку він формує відповідно до своєї мети.

Протягом життя держава проходить кілька етапів від розвитку до загибелі: виникнення примусової влади, розправа правителя з оточенням, яке допомогло йому прийти до влади, узурпація влади правителем, розквіт держави, розвиток насилля, поява деспотичних форм правління, занепад та загибель держави.

Типи держав: монархія, політична монархія, халіфат.

Тема 5. Вчення про державу і право в Західній Європі ХV – початку ХVІІІ століть (період Відродження та Реформації)

1. Загальна характеристика правової та політичної думки у середні віки. Особливості політичних та правових вчень епохи Відродження і Реформації.

2. Нова наука про політику Н. Макіавеллі.

3. Державно-правові ідеї Реформації.

4. Жан Боден та його погляди на державу.

5. Політико-правові ідеї європейського соціалізму ХVI- XVII ст.ст.

6. Держава і право у вченнях мислителів Нового часу.

В європейській історії період від останньої третини XIII ст. і до кінця XVI ст. ввійшов під назвою доби Відродження. За досить короткий термін суспільною свідомістю опанували ідеї свободи і гідності людської особистості. Велось обґрунтування пошуків щастя не у потойбічному світі, а в реальному земному житті. Поступово створювався ідео­логічний фундамент для Реформації – широкого суспільного руху, спрямо­ваного проти монополізму католицької церкви в суспільному житті.

Поряд з масовими селянськими повстаннями і виступами проти феодального гноблення посилилась боротьба і проти політики церкви в суспільстві, що призвело до появи єретичних течій, ідеологами яких були Джон Уїкліф (Англія) та Ян Гус (Чехія). їхні думки та дії стосувались подолання феодальної роздробленості, формування єдиної національної державності, скасування привілеїв церкви, оновлення її на засадах повернення до ранньохристиянських цінностей.

Одну з перших світських державно-правових концепцій цього періоду розробив італійський мислитель, дипломат і політичний діяч, "батько політології" Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Найвідомішими його творами є "Монарх", "Міркування про першу декаду Тита Лівія", "Історія Флоренції". Найбільшою заслугою Макіавеллі в історії вчень про державу і право є наповнення поняття "держава" тим змістом, який воно має в сучасній юридичній науці. Держава у вченні філософа мислиться не як інституція, а як узагальнююче поняття "політичного стану суспільства", його політична форма організації. Іншими словами, держава - це не образ правління чи апарат, а спільність людей, пов 'язаних політичними відносинами. Макіавеллі застосував новий термін "stato" (держава), абстрагуючись при цьому від конкретних історичних форм держави (поліс, монархія, республіка, олігархія тощо). Відповідно до його вчення, держава - це політичний стан суспільства (стан владарювання та підлеглості), політичних відносин (відносин панування і підкорення) з органами влади, юстицією, пра­вом, відповідними законами. Важливим атрибутом держави є політична влада, під якою розумілася сила, здатна примушувати підлеглих до покори. Джерелом розвитку держави та зміни її форм є взаємна боротьба народу та аристократії. Цій проблемі Ніколо присвячує значну частину свого твору "Монарх".

Форма держави залежить від кількості правителів. Це - або респуб­ліки, або держави, що управляються єдиновладно (монархії). У деморалізованому суспільстві, переконував мислитель, жодна вла­да не буде ефективною, крім абсолютної монархії. Правитель як творець держави може перебувати поза законом і поза мораллю. Еталону для оцін­ки вчинків монарха не існує. Єдиним критерієм визнається успіх політич­них заходів, яких він вживає для посилення могутності своєї держави.

Досліджуючи процес утворення монархії, Макіавеллі дійшов висновку, що єдиновладдя буде стабільним тоді, коли воно створене завдяки ба­жанню двох суспільних станів: знаті і простого народу. Прагнення до утво­рення держави з такою формою правління має бути одночасно як у знаті, так і у простого народу. З цієї тези мислитель виводить цікаве узагальнен­ня: знать як менше суспільне угрупування не може протистояти народові та висуває когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси; а народ в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, які постійно намагається обмежити знать.

В усіх випадках, розмірковує філософ, вдалішою буде монархія, яка утворена прагненням народу, оскільки "...у народу чесніша мета, ніж у знаті: знать прагне пригноблювати народ, а народ не бажає бути пригноб­леним". Правда, тут Макіавеллі дещо ідеалізує роль і значення народу, під­креслюючи, що з народом, який вороже настроєний до монарха, вдіяти ні­чого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому мо­нарх повинен підтримувати дружбу з народом. В разі, коли монарх отримує владу з рук знаті, першим його обов'язком повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для його захисту. Якщо ж він цього не зробить, то в скрутний час буде відсторонений від влади. Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолют­ній монархії. Віддаючи перевагу надзвичайній централізації влади монарха, Макіа­веллі виправдовує її на етапі об'єднання і зміцнення держави. Після цього він допускав встановлення республіканської форми правління, але такої, яка б поєднувала елементи монархії, демократії і аристократії.

У ХVІ ст. у країнах Західної та Центральної Європи поширились ідеї Реформації ( в перекл. з латин. мови – перетворення, зміна), зачинателем якої був доктор богослов'я, професор Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483-1546). Реформаційні ідеї були викладені в творах «Книга згоди», «Про світську владу». Мислитель та його послідовники (лютеранці) піддавали критиці функціонування церкви. Згодом від закликів до вдосконалення її діяльності він перейшов до заперечення цього соціального інституту, оскільки він невиправдано перебрав на себе роль посередника між Богом і людьми.

Ідеї протестантизму надихнули значну частину селянства Німеччини до спротиву феодалам і духівництву. Томас Мюнцер, трактат «Празьке правління» (1521) – критика церкви, «Проповідь перед князем» (1524): ідеї виборності та ротації духовенства общиною, відміна кріпосного права, зменшення кількості та розмірів податків, удосконалення судової системи, народ – основне джерело влади. Здійснення цих заходів є можливим за допомогою сили. Жан Кальвін (1509-1564), праця «Настанова в християнській вірі» (1536): найдосконаліша організація влади – олігархія, найгірша – демократія.

Політичні погляди Н.Макіавеллі щодо сильної централізованої монар­хії були близькими до вчення Жана Бодена (1530-1596) - відомого фран­цузького юриста і політичного діяча. Свою політико-правову концепцію він виклав у творі "Шість книжок про республіку". На думку Бодена, держава формується з родини. Необхідність захисту і взаємодопомога спонукають до об'єднання родини. Коли ж всі родини об'єднуються верховною владою, тоді і виникає держава як форма управлін­ня родинами. Верховна влада є визначальною ознакою, яка відрізняє державу від усіх інших утворень, які виникають внаслідок об'єднання родин (наприклад, сільської общини). Державу, незалежно від її конкретних історичних форм, філософ позначає терміном "республіка" у розумінні "спільна справа". Це - така політична спільність, яка має свою незалежну владу і не підлягає іншій політичній владі: церкві, імперії, великим сеньйорам. Другою характерною ознакою держави є її суверенітет, під яким розу­мілась необмежена влада над громадянами і підданими. Єдиним сувереном у державі, носієм верховної влади може бути лише монарх, який уповноважений Богом правити державою і є його намісником на землі. В рамки вчення Бодена вкладалася тільки одна форма державності - монархія. Тільки вона єдина може здійснювати надзаконну владу. Більше того, тільки за монархії можливе чітке та злагоджене функціонування всіх елементів державного механізму. Демократичну, аристократичну і тиранічну державність Боден вважав такими, що не можуть забезпечити добробут суспільства.

Томас Мор (1478-1535) та Томазо Кампанелла (1568-1639) представники європейського соціалізму. «Утопія» Т. Мора: суспільство є результатом змови багатіїв. Держава – їх просте знаряддя. Вони використовують його для пригнічення народу, для захисту своїх корисливих матеріальних інтересів. На противагу Т. Мор вимальовує уявну країну – Утопію, яка зуміла позбавитися приватної власності та властивих їй вад. Земля – власність народу, суспільству належить уся вироблена ним продукція. Однак наявне в Утопії рабство: не слід утопійцям засмучуватися виконанням різного роду робіт. Рабами ставали військовополонені, злочинці, люди, засуджені в інших країнах, однак викуплені утопійцями. Змішане правління, що увібрало позитивні риси демократії, олігархії та монархії.

«Місто сонця» Т. Кампанелли: три влади – військова справа, наука, виробництво. Керують: Міць, Сила та Любов. Верховний правитель – Метафізик, він глава як світської, так і духовної влади. Відсутність приватної власності, спільна праця. Домінування інтересів держави, а не приватних осіб.

Гуго Гроцій (Grotius), 1583–1645, – видатний голландський юрист і політичний мислитель, один з основоположників вчення про державу і право Нового часу, раціоналістичної доктрини природного права, а також міжнародного права. Головна праця мислителя, в якій викладено його державно-правові погляди, має назву "Про право війни і миру: Три книги, в яких пояснюються природне право і право народів, а також принципи публічного права", вона була видана у Парижі в 1625 році.

Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства, держави і права отримав у творчості Спінози (Spinoza), 1632-1677, подальший розвиток. В 1663 році було опубліковано його працю "Основи філософії Декарта" – перший і єдиний твір, який побачив світ за життя автора під його іменем. В 1670 році він анонімно опублікував працю під назвою "Богословсько-політичний трактат" (у папському Індексі заборонених книг вона знаходилася до 1966 р.). Розглядаючи різні форми держави, такі як монархія, аристократія і демократія, мислитель надає однозначну перевагу останній, підкреслюючи, що демократична держава "найбільш природна і найбільш наближається до свободи, яку природа надає кожному, бо в ній кожен переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, але на більшу частину всього суспільства, одиницю якого він складає". Тому в демократії, як попередньо у природному стані, всі є рівними.

Томас Гоббс (Hobbes), 1588–1679, – видатний філософ і політичний мислитель. Його найбільш визначні політичні праці: "Про громадянина" (1642), "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської" (1651). Політичні та правові погляди Гоббса опираються на теорію природного права і договірне походження політичної влади і держави. Основу соціально-політичного життя, його виникнення і рушійну силу Гоббс вбачав у потребах людини. Для задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб людина, обмежена у своїх власних індивідуальних можливостях, вступає у спілкування з іншими людьми і створює штучні, тобто такі, що не існують у природі, речі, предмети і організації тощо. Потреба – мати всіх винаходів, підкреслював мислитель. Таким людським винаходом, утворенням є і держава.