Тема 7. Вчення про державу і право в Західній Європі кінця хvііі – середини хіх століть

1. Державно-правова ідеологія консерватизму.

2. Державно-правові теорії німецького класицизму.

3. Політико-правові вчення представників лібералізму.

4. Історична школа права.

5. Державно-правова теорія позитивізму.

6. Політико-правова ідеологія утопічного соціалізму.

Консервативні державно-правові теорії сформувалися як результат критичного ставлення до прогресивних поглядів Просвітництва, соціальних стресів та суспільних негараздів, пов’язаних з Французькою революцією 1789-1794, війною Наполеона Бонапарта.

Жозеф Марі де Местра (1753-1821): ідея верховенства духовної влади над світською; порядок у світі і державі буде надійнішим, якщо авторитет духовної влади буде вищим за владу монархів; релігія є основою всіх соціальних інститутів: освіти, науки, виховання, побуту; гріховність людини є причиною правопорушень – сильна влада у вигляді абсолютної монархії, а республіка – це «гірший стан суспільства».

Луї Габріель де Бональд (1754-1840): закони людських співтовариств випливають із природи людини, яка є творінням Бога, тому саме він є творцем досконалих законів; спільна воля Бога і людини спрямовуються монархом у необхідному для суспільства напрямі, а оскільки воля єдина, то ніякого розподілу влади бути не може. Взірцем державного правління є станово-представницька монархія з сильною церквою. Інші політичні форми суспільства вважалися неякісними, оскільки в них панують приватні волі, які постійно борються між собою.

Карл Людвіг Галер (1768-1854): не сприймав ідею суспільного договору, держава є союзом, подібним до сім'ї, до товариства, але відрізняється від них наявністю верховної влади; позитивне законодавство, що визначає права людей, непотрібне, оскільки його положення наперед відомі з природних законів; ідея неприпустимості відхилень від католицьких принципів, засуджував протестантські течії в християнстві, посилення авторитету церкви у суспільстві, її домінування над світською владою.

Едмунд Берк ( 1729-1797): вдосконалення державного устрою повинно здійснюватися з урахуванням звичаїв та традицій; права людини складаються з двох компонентів – свобод і обмежень, які забезпечують права інших людей; необхідність захисту власності як основи економічної свободи і незалежності; запровадження принципу робити все, що не заборонено; децентралізація влади; обмеження впливу держави на виробничі та обмінні процеси.

Іммануїл Кант (Kant), 1724–1804, — визначний німецький філософ, один з найбільших філософів в історії людства. Кант, з його вірою в людський розум, достоїнство особистості, моральний прогрес суспільства, опирається на традиції європейського Просвітництва і розвиває їх далі. Він не тільки родоначальник німецької класичної філософії, але й класик політичної та правової думки Нового часу. Політико-правова проблематика піднімалася у таких його працях, як "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані" (1784), "Відповідь на питання: що таке Просвітництво?" (1784), "Критика практичного розуму" (1788), "До вічного миру" (1795). Ідея свободи особистості, як внутрішнього закону волі, який оберігає її розумну постійність, згоду з собою, незалежність від зовнішнього тиску і будь-яких випадковостей, надзвичайно важлива для Канта. Вона є основою заперечення Кантом ідеї безумовного домінування суспільства, держави над особистістю. Автономія волі однаково захищає індивіда як від власного, так і від суспільного свавілля, що ставить взаємовідносини між особистістю і суспільством на міцну основу взаємовизнання. Необхідність існування держави — об'єднання "значної кількості людей, підпорядкованих правовим законам" — Кант пов'язував не з практичними індивідуальними, груповими чи загальносуспільними потребами членів суспільства, а з категоріями розуму. Розглядаючи походження держави, Кант поділяв концепцію Руссо, підкреслюючи, що його ідеї є раціональними, апріорними, вони стосуються не якоїсь конкретної держави, а держави ідеальної, яка повністю відповідає принципам права. Природний стан, який передує державі, характеризується повною відсутністю будь-яких законних гарантій. Тому люди, під впливом морального обов'язку, почуття поваги до природного права, залишають цей природний стан і переходять до життя в громадянському суспільстві. Власне, окремі індивіди творять народ і державу шляхом укладення договору. Кант трактував цей договір з позицій автономії волі та моральності кожного окремого індивіда.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (Hegel), 1770-1831, геніальний мислитель-діалектик, зробив колосальний внесок у розвиток політичної та правової думки. Його праця "Філософія права" - одна з найвідоміших у всій історії правової, політичної та соціальної думки. Визнаючи правову державу найвищою цінністю, вищим втіленням Бога на землі, Геґель водночас нерозривно пов’язує її з ідеєю свободи. По суті, його метою є узгодити загальне і конкретне, свободу і закон, особистість і державу. Розглядаючи політико-правову концепцію Гегеля, важливо відзначити й те, що він був перший, і не тільки в німецькій філософії права, хто між індивідом і державою вказав на суспільне середовище, тобто на громадянське суспільство, як на особливий елемент, який має значення і для особистості, і для держави. Суспільне середовище є виразом приватних інтересів індивідів, і саме це середовище - громадянське суспільство - є однією з тих принципових відмінностей, що відрізняють давній і новий світ. Розглядаючи політико-правову концепцію Гегеля, важливо зазначити, що велику увагу він приділяв національним особливостям того чи іншого народу, як визначальному факторові його державно-правового розвитку. Мислитель підкреслював, що модернізація державно-правового життя є результатом самобутнього розвитку кожної окремої нації і не може бути вирішена шляхом простого запозичення досягнень інших народів.

Лібералізм як напрям європейської політичної та правової думки бере свій початок у творчості визначного англійського мислителя Джона Лока. Термін "лібералізм" з’являється на початку XIX ст. і походить від латинського "libertas", тобто "свобода". Основою цього напряму, засадничою вартістю лібералізму є свобода, яка, згідно з класичною дефініцією Декларації прав людини і громадянина, розуміється, як "право робити все, що не порушує свободи іншої людини; використання природжених прав кожною людиною не має інших меж, ніж ті, які забезпечують іншим членам суспільства змогу користуватися такими самими правами".

Джон Лок (Locke), 1632–1704, — один з найбільших англійських політичних мислителів. Його основною політичною працею є твір під назвою "Два трактати про правління", написаний в 1679–1681 рр. Важливе значення для розуміння політичних поглядів мислителя має також праця "Дослід про людський розум" (1690). Головна мета, яку ставить Лок перед собою, є обґрунтування державного устрою, який би відповідав природі людини. Єдиним законним джерелом політичної влади є згода народу, тобто суспільний договір, який складає методологічну базу всієї його політичної системи. Лок чітко розрізняє владу посадової особи над підданим, як державну, або політичну владу, від влади батька над дітьми, господаря над слугою, чоловіка над жінкою, як неполітичну владу. Політичною владою Лок вважає право видавати закони і застосовувати для їхнього виконання силу спільноти.

Основоположник французького лібералізму Б. Констан так формулював завдання, яке він ставив перед собою: "Протягом сорока років я захищав один і той самий принцип - свободу у всьому: в релігії, філософії, в літературі, у промисловості, у політиці, розумі. Під свободою розуміється верховенство особи над владою, котра бажає правити за допомогою насильства, і над масами, які репрезентують з боку більшості право підпорядкування собі меншості". Він же підкреслював, що "політична свобода служить гарантією особистої свободи, проте вона не може її замінити". Розвиток лібералізму відбувається тією чи іншою мірою у всіх європейських країнах та на північноамериканському континенті.

Ієремія Бентам (Bentham), 1748-1832, - визначний англійський мислитель, основоположник теорії користі, або утилітаризму. У кінці XVIII ст., після скептицизму та критицизму засад і гасел епохи Просвітництва, знову розпочався пошук системного пояснення оточуючого світу. Серед авторів, котрі робили спробу створити таку цілісну систему, яка б могла охопити і пояснити всі явища навколишнього світу, був єдиний правник - Ієремія Бентам.

Першим представником лібералізму, який осягнув значення і важливість демократії, був Алексіс де Токвіль (Tocqueville), 1805-1859. У праці «Демократія в Америці» Токвіль сформулював теорію демократії, виклав погляди на такі ключові проблеми, як співвідношення рівності і свободи та існування суперечності між ними. Головна ідея праці - визнання історичної неминучості занепаду аристократії та постійного і неухильного руху у напрямі свободи і демократії. Токвіль велику увагу приділяв організації державної влади, що за демократії має особливо велике значення. Зокрема, аналізуючи американську державно-правову систему, він підкреслював важливе значення "системи стримувань та противаг" і теорії розподілу влад, які знайшли закріплення в американській конституції.

Політичне вчення Джона Стюарта Міля (Mill), 1806-1873 є наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого Бентамом. Міль, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-політичних явищ, а також у подальшу розробку нормативних основ політичної теорії лібералізму. Його головні праці: "Про свободу", "Роздуми про представницьке правління", "Основи політичної економії". Значну увагу в концепції Міля відведено правам людини. Для обґрунтування прав людини стосовно держави і суспільства Міль "не запозичував доказів з ідеї абстрактного права", а виходив, відповідно до утилітаристської традиції, з принципу користі - як індивіда, так і суспільства. З цього ж принципу він виходив, обґрунтовуючи і соціальні обов'язки, зазначаючи, що "договірна гіпотеза, придумана для пояснення соціальних обов'язків, є абсолютно непотрібна". Міль розглядав права людини, по-перше, як сферу вільну від втручання держави, а, по-друге, прагнув максимально звузити коло випадків, коли втручання держави і суспільства у справи індивіда є допустимим. Головний принцип ставлення суспільства і держави до індивіда повинен полягати у тому, що люди індивідуально або колективно можуть справедливо втручатися в дії індивіда тільки заради самозбереження, і кожен член цивілізованого суспільства тільки у тому разі може бути справедливо підданий якомусь примусу, якщо це необхідно для попередження з його боку шкідливих дій відносно інших людей; особисте ж благо самого індивіда - фізичне або моральне - не є достатньою підставою для будь-якого втручання в його дії. Розглядаючи форми правління, мислитель вважав, що найкращою є представницька демократія. "Краща форма правління така, за якої вищою спостережною владою, яка вирішує справи в останній інстанції, наділена вся сукупність членів суспільства, тобто, за якої кожен громадянин не тільки має голос в управлінні країною, але, при потребі, може бути задіяний в реальній участі в ньому і виконувати якусь місцеву або загальносуспільну функцію", - писав Міль. При цьому він наголошував, що "кращим урядом для всякого народу буде той, який зможе допомогти народу йти вперед". Саме представницька демократія може усунути, на думку мислителя, ті класові суперечності, які мали місце у суспільстві, тільки вона може і повинна мати надкласовий характер.

Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла в кінці XVIII ст. в Німеччині. У першій половині XIX століття цей напрям набуває широкої популярності і впливу. В центрі уваги представників цього напряму було питання про виникнення та історичний розвиток права. Засновником історичної школи права є Густав Гуго (1764-1844) - професор Ґетінгенського університету. Його основною працею є "Підручник природного права, як філософії позитивного права, а особливо - приватного права". Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савін'ї (1779-1861), головними працями якого є: "Право володіння" та шеститомна "Система сучасного римського права". Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму є Георг Фрідріх Пухта (1798-1846). Його головні праці: "Звичаєве право" та "Курс інституцій".

Представники цього напряму вважали, що для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. В центрі уваги історичної школи права, яка виникла і розвивалася, як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, були проблеми історії, традицій і, головно, саме поняття народу. Базовим було поняття народу та народного духу, або духу історії. У розумінні представників історичної школи права, народ - це єдність окремих осіб, яка базується на органічних зв'язках між станами та групами суспільства. Дух народу виростає з традиції і виробляється упродовж віків. Саме тому він є визначальним у правотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов'язаний анти індивідуалізм, характерний для представників цього напряму правової думки. Спершу в історії формувався народ і тільки згодом на його основі витворювалися стани та права особи. Людина є "продуктом" середовища, тієї цілості, яка витворила і охоплює його, тобто народу.

Основою концепції представників історичної школи права було твердження про зумовленість позитивного права низкою об'єктивних факторів. Позитивне право не є якоюсь виключно теоретичною конструкцією, що твориться у процесі правотворчої діяльності законодавчих органів. Право, яке діє у суспільстві, - це не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів держави. Право як публічне, так і приватне, складається саме собою, воно витворюється суспільним розвитком, як мова та звичаї.

У другій половині XIX ст. домінуючим напрямом у філософії в цілому і в політичних та правових вченнях зокрема стає позитивізм. Суть цього напряму можна коротко охарактеризувати так: джерелом знань є досвід і тільки досвід; методом науки є індукція і тільки індукція; предметом дослідження можуть бути факти і тільки факти. Ніяких абсолютів, ніякої метафізики, бо вони є нічим іншим, як джерелом помилок і нерозуміння. Пізнання, якщо воно не є науковим, не має жодної цінності. Основоположником позитивізму був Огюст Конт (Conte), 1798-1857, який виклав свої погляди у шеститомному "Курсі позитивної філософії" (1830-1842) і чотиритомній праці "Система позитивної політики, або Соціологічний трактат про основи релігії людства" (1851-1854).

Розвиток правового позитивізму був започаткований і в Англії. Тут зароджуються перші ідеї правового позитивізму, який спочатку розвивався незалежно від філософського позитивізму. Початок позитивістському напряму у правовій науці був покладений Джоном Остіном, 1790-1859, якого називають батьком правового позитивізму. В його працях "Визначення предмету юриспруденції" та "Лекції про юриспруденцію, або філософія позитивного закону" викладено базові ідеї цього напрямку.

В історичному аспекті позитивістський підхід характеризується негативним ставленням до будь-яких конструкцій, які допускають або терпимо ставляться до припущення, що, крім реально існуючої держави і пов'язаного з нею масиву законодавства, існує (і на це слід зважати) певне більш розумне право і пов'язана з ним держава, які служать еталоном для зіставлення та порівняння. Іншою, більш важливою і виправданою особливістю використання формули "закон є закон" є визнання її необхідною умовою нормального спілкування в нормально організованому людському суспільстві, своєрідною основою всієї державної будови і неодмінним атрибутом повсякденного людського спілкування. Важливе значення у концепції Остіна має трактування встановленого державою права, як права у точному розумінні цього слова. Воно є принципово відмінним від усіх інших правил або норм, що регулюють суспільні відносини, тим, що останні не походять безпосередньо чи опосередковано від суверенної влади (релігія, звичаєві норми, моральні норми, закони науки тощо). Право у точному розумінні цього терміну характеризується чотирма елементами: наказом, санкцією, обов’язком виконання і суверенністю влади. Правова наука займається позитивним правом, тобто правом у точному розумінні цього слова, не оцінюючи норм з морально-етичних позицій, категорії добра і зла тощо. Будь-яке позитивне право походить від влади. Отож суттю права є наказ влади, спрямований на підвладного під загрозою санкції в разі невиконання. З уваги на таке розуміння права вчений вважав міжнародне право через відсутність суверенної влади тільки "позитивною мораллю". Всі види нормативного регулювання суспільних відносин, не охоплені поняттям права, він називав "позитивною мораллю". Між позитивним правом і мораллю, а також між позитивним правом і релігією не існує спільності чи подібності, між ними існує протиріччя. І це повинен враховувати будь-який законодавець.

Розвиток європейського суспільства у XVIII - на початку XIX ст. поряд з беззаперечними успіхами мав і суттєві проблеми. Однією з найгостріших була соціальна. Проголошення і навіть реальне забезпечення правової рівності не усувало, а деякою мірою навіть поглиблювало соціальні суперечності, протистояння між власниками засобів виробництва (буржуазією) та найманими робітниками (пролетаріатом). Стихійні виступи робітників, їхні протести проти пригноблення і злиднів, пошук шляхів до нового соціального ладу, який би забезпечив вирішення соціальних протиріч, стали поштовхом до появи нового напряму в європейській політичній думці XIX ст. - соціалізму. У цьому напрямі згодом з'являється низка течій, які мають свою специфіку та особливості, але засаднича ідея, тобто соціальна справедливість, завжди залишається стрижневою, так само як для всіх ліберальних течій основою є свобода індивіда. Ідеї соціалізму були розвинуті у творчості таких мислителів XIX ст., як Сен-Сімон, Фур'є та Оуен. Цей період у розвитку соціалізму часто називають "утопічний соціалізм". Термін “утопічний” пов'язаний з тим, що пізніші представники цього напряму вважили, що їхня теорія є справді науковою, звідси і з’являється термін "науковий соціалізм", але, оскільки засаднича базова ідея залишалася незмінною, то, щоб якось відділити ці два етапи, і було введено термін "утопічний". Хоча, на нашу думку, концепції вказаних мислителів є не менше наукові, ніж будь-яка інша теорія.