Тема 10. Розвиток вчень про державу і право в Україні другої половини хvііі – хх століть

1. Політична і правова думка в Україні періоду входження до складу Литви і Польщі: С. Оріховський-Роксолан, І.Вишенський , П.Могила, Ю.Немирич.

2. Політична і правова думка в Україні за козацько-гетьманської доби XVI-XVIII ст.:а) політико-правові погляди Б.Хмельницького в “Договірних статтях”;

б) політико-правові погляди П.Орлика у працях “Звід прав України” та “Пакти і Конституції законів та вольностей війська Запорізького”.

3. Ідея держави у творчості Г.Сковороди.

4.Політико-правова думка в Україні XIX - першої половини XX ст.:

а)політико-правові думки членів Кирило-Мефодіївського товариства: Т. Шевченка, М. Костомарова, Г. Андрузького;

б) державно-правова концепція М.Драгоманова;

в) політичні та правові думки І.Франка;

г) політико-правова концепція Лесі Українки; д) державно-правові погляди діячів Центральної Ради: М. Грушевського, В. Винниченка, М. Туган-Барановського;

е) державно-правові погляди О. Кістяківського;

є) націократична модель державності: М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов;

ж) державно-правова ідеологія національних політичних партій в Україні .

Помітною постаттю серед мислителів України першої половини XVI ст. був Станіслав Оріховський-Роксолан. Його політико-правові концеп­ції вплинули на розвиток права і держави і стосувалися поглядів на поход­ження і сутності держави, аналізу форм державного правління. Ідеалом мислителя була освічена монархія, обмежена законом. Філософ виступив проти теологічної концепції про божественну основу держави і права. Світська влада, на його думку, непідвладна духовній. Він зробив спробу розділити їх функції: єпископ під час богослужіння не підля­гає королю, а влада короля не поширюється на церкву. Королю владу надає народ, і основним його обов'язком є захист підданих, турбота про них. С. Оріховський-Роксолан сповідував ідею обмеження королівської влади законом, яка стала значимим досягненням в українському національному полі­тико-правовому вченні того часу. Він ставив закон на найвищий щабель сус­пільних відносин, доводячи, що закон у державі - вищий від короля.

Першим теоретиком-фундатором козацької держави задовго до її вті­лення у практичній діяльності Богдана Хмельницького та його наступників був український шляхтич Йосип Верещинський. Свою державно-правову концепцію державного устрою України мис­литель побудував на основі козацької держави у формі князівства (або гер­цогства) з васальною залежністю від Польщі.

І.Вишенський був прихильником домінування духовної влади над світською. Дотримання принципу соборності мислитель розглядав як запоруку рівності людей у церковно-релігійному і суспільно-політичному житті. До­тримуючись ідеалів раннього християнства, він вбачав головне призначення влади — ствердження законності і християнської справедливості.

Типовим представником тих патріотично настроєних українських мис­лителів, які порушували питання про характер майбутньої державності, був київський митрополит Петро Могила (1596-1647).

Як і його попередники, П. Могила теж окреслив проблему співвідношення світської і духовної влади, вказуючи на недопустимість втручання держави у справи церкви. При цьому наголошувалось, що правитель одер­жує владу безпосередньо від Бога і звітує про свої вчинки лише перед ним, а церква виступає у ролі його радника. Якщо Іван Вишенський окреслив ідеал суспільства в своїй концепції "істинної церкви", то П. Могила виклав концепцію "ідеального володаря", маючи на увазі перспективи розвитку Української держави і здобуття нею самостійності. Він висловив вимоги до монарха: ідеальний правитель по­винен бути носієм політичних і духовно-моральних якостей, втілювати чес­ність, рішучість, правду і справедливість, бути вірним православній церкві, сприяти добру своїх підданих.

Становлення та розвиток Української гетьманської держави справили подальший позитивний вплив на політичні погляди і державно-правову думку. Біля витоків Гетьманської держави виразно постає постать Богдана Хмельницького. Під час Визвольної війни він вів активну політичну діяльність, яка дала підстави розцінювати його спрямування як державотворчі.

Певний слід в історії політичної думки в Україні залишив гетьман Іван Мазепа. Демократичні засади політичного устрою на українських землях він намагався замінити на монархічні. Історична заслуга І.Мазепи полягає в тому, що саме він першим смі­ливо висунув ідею незалежної Української держави і підняв її на висоту загальнонаціональної мети. Його політичні погляди були покладені в осно­ву українсько-шведського союзного договору 1708 року, який гарантував Україні збереження її державного ладу, єдність земель і недоторканність території.

Наступником поглядів Івана Мазепи щодо утвердження незалежної Української держави був Пилип Орлик. Метою свого життя він поставив створення антиросійської коаліції для вирішення українського питання. Основна заслуга гетьмана полягає у розробці і прийнятті з його участю Конституції від 5 квітня 1710 року ("Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького").

Політико-правові погляди гетьманів України сприяли формуванню і розвиткові національної політичної і правової ідеології XVIII ct. Серед її представників - викладач Києво-Могилянської академії Стефан Яворський (1658-1722). Предметом його роздумів було співвідношення світської і духовної влади. Ще під час перебування в Україні він дотримувався думки про юри­дичну рівність церкви і держави. Ці інституції мають свої сфери впливу і не повинні втручатися у справи одна одної.

Досягнення суспільного ідеалу через освіту молодого покоління та мо­ральне вдосконалення людини обґрунтував у своєму вченні Григорій Сковорода (1722-1794). Визначаючи об'єктивну необхідність держави, мисли­тель засуджував злочинну владу, а закони розглядав як результат людської діяльності, а не як продукт природи.

Видатним представником державно-правової думки в Україні був Яків Козельський (1728-1764). Державно-правові проблеми розглядались ним через призму теорії природного права і суспільного договору. Розвиваючи концепцію природного права, вчений послідовно проводив думку, що за­кладені природою в людині закони її життєдіяльності є джерело законів суспільства. Якщо закони держави не ґрунтуються на природному праві, то вони не можуть вважатися справедливими. Теорія суспільного договору Я. Козельського містила ідею рівності всіх громадян перед законом, взаємної відповідальності влади і громадян за виконання договору.

Реалізації ідеї самостійного розвитку України, її національно-державного самобутності присвятили свою діяльність представники радика­льної течії українства, яка знайшла ідейно-політичне відображення в діяль­ності Кирило-Мефодіївського товариства. Творцем основних політичних документів товариства, ідеологом лібе­ралізму в Україні був Микола Костомаров (1817-1885). Радикальну систему політично-правових поглядів в галузі українського державознавства виклав член Кирило-Мефодіївського товариства, юрист за освітою Георгій Андрузький. Найвідомішою його працею є «Начерки Кон­ституції Республіки».

Помітний внесок у розвиток політичної і правової ідеології лібераль­ного і демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841-1895) - талановитий філософ, публіцист, вчений-історик. Він створив концепцію суспільства, яке базується на ідеї асоціації розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і облас­тей. Аналізуючи форми держави, Драгоманов наголошував, що унітар­на, централізована держава - це втілення деспотизму, диктатури небага­тьох. Найкращою формою, на його думку, є організована федерація (на зра­зок США чи Швейцарії), основою якої є громадське самоуправління, міс­цеве самоврядування, - гарантія природних прав і свобод людини. Він відстоював пріоритет прав і свобод особи в державі. На думку мислителя, терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогреси­вного суспільно-політичного ладу. Новий устрій держави передбачався на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадяни­ на, скасування тілесних покарань і смертної кари, недоторканість житла без судової постанови, таємницю приватного листування, свободу совісті, дру­ку, слова і віросповідання. У державно-правовій концепції Драгоманова передбачалося три гіл­ки влади: законодавча, судова і виконавча. У середовищі київської громади близьким другом Драгоманова був Сергій Подолинський (1850 -1891). Він обстоював ідею федеративного устрою слов'янських народів, теж вважав, що основою майбутньої демо­кратичної держави повинна бути асоціація (громада), яка розглядалась як об'єднання людей для виконання виробничих функцій і розв'язання гро­мадських справ. Мислитель пов'язував залежність влади, прав і свобод від рівня господарської самостійності громади і розвитку продуктивних сил суспільства. Ідею федеративного устрою у слов'янських народів підтримував со­ратник Драгоманова та Подолинського галицький демократ Остап Терлецький (1850-1902). Будучи поборником соборності України, він розвивав ідею єдиної української нації.

Державно-правова ідеологія і практика попередніх століть заклала фу­ндамент для формування у XVIII ст. національної державницької ідеї. Український конституціоналізм цього періоду започаткувався суто на тео­ретичному рівні, як доктрина. Конституційну думку збагачували проекти конституційних перетворень XIX - першої половини XX ст., розроблені Г. Андрузьким, М. Драгомановим, С Дністрянським та іншими. Виникнен­ня фахової юридичної науки в Україні сприяло збагаченню вітчизняної дер­жавно-правової думки працями таких всесвітньо відомих вчених-правників, як Олександр та Богдан Кістяківські, Михайло Владимирський-Буданов та ін. Теоретичні праці українських вчених були спрямовані на вивчення етичної сторони права, його соціальної природи, в якій виявля­ється суспільне значення юридичних інститутів.

Вагомий внесок у розвиток української державно-правової думки на рубежі XIX - XX ст. Івана Франка, Михайла Грушевського та Володимира Винниченка. Синтезувавши досягнення вітчизняної та зарубіжної держано-правової думки, вони зробили державу і право об'єктами наукового пізнан­ня, розвинули ідею національно-демократичної держави, намагалися прак­тично втілити її в життя.

Видатним українським істориком, політологом і державним діячем був Вячеслав Липинський (1882-1931). На відміну від свого сучасника М.Грушевського, він не вбачав ніяких позитивних моментів в автономізації України у складі Росії і неухильно відстоював українську політичну незалежність. У своїй праці "Листи братам-хліборобам" Липинський вказує на три можливих варіанти державного будівництва в Україні: демократична республіка, охлократична диктатура і класократична монархія.

Проблема національного самовизначення України знайшла відобра­ження у конституційних проектах Братства тарасівців, яке виникло в 1891 році у Полтаві. Це була перша українська політична організація, яка базувалась на засадах суто націоналістичної ідеології. Концептуальним натхненником і одним з організаторів братства був М.І. Міхновський - хар­ківський адвокат, більше всього відомий як автор промови "Самостійна Україна", яка стала програмною платформою РУП (Революційної української партії) з моменту її створення (тобто з 1900 p.).