Тема 6. Вчення про державу і право західноєвропейського просвітництва та періоду боротьби за незалежність сша

1. Державно-правові концепції представників французького Просвітництва :

а) державно-правові ідеї Просвітництва;

б) погляди на державу і право Вольтера; соціальний ідеал Вольтера і шляхи його досягнення;

в) вчення про державу та право Ш Л.Монтеск’є (визначення політичної свободи, теорія розподілу влад);

г) теорія суспільного договору і народного суверенітету у вченні Ж.Ж.Руссо, погляди Руссо на державну владу та гаранти народного суверенітету.

2. Вчення про державу і право представників італійського Просвітництва:

а) вчення Джамбаттіста Віко (1668-1744) про політику, державу і право;

б) політико-правове вчення Чезаре Беккарія (1738-1794).

3. Політичні та правові вчення в США періоду боротьби за незалежність:

а) демократичні традиції “батьків-засновників” США: Б. Франкліна, Т. Пейна, Т. Джеферсона;

б) погляди федералістів на державу і право : О. Гамільтона, Дж.Адамса, Дж. Медісона.

Франсуа Марі Аруе, який в 24-річному віці прийняв ім'я Вольтер (Voltaire), 1694–1778, – один з ініціаторів французького Просвітництва та один з найбільш діяльних його учасників. Проповідуючи просвітницькі ідеї, Вольтер головну увагу приділяв боротьбі проти забобонів і марновірства, пов'язаних з релігією, проти засилля церкви в ідеологічному та політичному житті. Будучи визначним політичним мислителем, Вольтер не залишив якогось цілісного твору з викладом своїх політичних чи правових ідеї. Вони містяться в його багаточисленних творах поряд з проблемами моралі, етики, філософії.

Вольтер відстоював такий суспільний лад, в основі якого лежать принципи рівності, свободи і необмеженої приватної власності. Він приділяв значну увагу розкриттю змісту цих принципів, утвердженню розуміння їхньої важливості та необхідності для суспільного життя. Він підкреслював, що "Бог створив людину вільною від народження". Визначаючи політичну свободу, Вольтер писав, що "свобода полягає у тому, щоб залежати тільки від законів". І саме існування свободи забезпечується саме наявністю в країні "добрих законів". Підкреслюючи важливість свободи, мислитель відстоював принципи віротерпимості та свободи слова, зазначаючи, що "немає в людей ніякої свободи без свободи висловлювати свої думки". Одним з головних суспільних інститутів філософ вважав приватну власність. Право приватної власності є природним, воно відповідає природі. Філософ також підкреслював тісний взаємозв'язок між продуктивністю праці та приватною власністю.

Шарль Луї Монтеск'є (Monteskquieu), 1689–1755, – видатний політичний мислитель і правознавець. Його правові і політичні погляди викладені у таких працях, як "Персидські листи" (1721), "Роздуми про причини величі та падіння римлян" (1734), "Про дух законів" (1748). Значну увагу мислитель приділяв формам правління. Він обґрунтував теорію множинності природних форм правління, які відповідають загальному духові нації. В історії держави він виділяв чотири типові форми правління: демократію, аристократію, монархію і деспотію. Центральне місце в розумінні вченим державного ладу займає протиставлення поміркованих і непоміркованих форм правління. Демократія, аристократія і монархія, де відносини між правителями і громадянами здійснюються у правовій формі, а державна влада розділена і розподілена між різними соціальними силами, установами і посадовими особами, які здійснюють взаємний контроль і стримування від зловживання владою та порушення законів, належать до поміркованих форм правління. У непоміркованих формах правління державна влада здійснюється свавільно, там немає розподілу і розподілення позицій влади, і вона, частіше всього, концентрується в одній особі, органі або станові. Непомірковані форми правління Монтеск'є характеризує, як деспотію. Ідеал держави для мислителя – це вільна держава, яка базується на концепції розподілу влади. Мета теорії розподілу влади – гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання влади, забезпечити їхню політичну свободу, зробити право справжнім регулятором відносин між громадянами та урядом.

Праворозуміння Монтеск'є – одна з ключових проблем його концепції. Він був першим, хто у Франції почав розробляти систему правових поглядів, що базувалася на ідеалах Просвітництва і була світською за своїм характером. Право, на його думку, має загальнолюдську цінність, оскільки його мета полягає у свободі, рівності, безпеці і щасті всіх людей.

Жан-Жак Руссо (Rousseau), 1712–1778, – один з найбільш яскравих представників Просвітництва у Франції. Його головні політико-правові праці: "Роздуми про походження і причини нерівності між людьми" (1754) і "Про суспільний договір, або принципи політичного права" (1762). Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного суверенітету. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. У концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і того, ким правлять. Свобода, як і рівність, є найвище благо людей, підкреслював мислитель. Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи такий суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права. Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився від прав, що належали йому раніше, зокрема права на захист своєї особи і свого майна, і замість цих прав, базованих на силі, отримав громадянські права і свободи, включаючи і право власності. Після укладення такого договору особа та її майно поступають під захист спільноти. Індивідуальні права, таким чином, набувають юридичного характеру, оскільки вони забезпечуються взаємною згодою і сукупною силою всіх громадян. В результаті суспільного договору, утворюється асоціація рівних і вільних індивідів, або республіка.

Д. Віко (Vico), 1668–1744, — мислитель енциклопедичного характеру: філософ, історик, лінгвіст, правознавець. Політико-правові ідеї Віко викладені у працях "Про незмінність правознавства" (в двох томах, 17201721) та "Основи нової науки про загальну природу нації, завдяки яким виявляються також нові основи природного права народів" (1725). Вчення Віко про політику, державу і право базується на філософсько-методологічних ідеях про загальний розум і об'єктивний характер історичного процесу. Мислитель вперше в Новий час почав розглядати політичну владу, державу і право, як природно-історичні явища, які закономірно виникають і розвиваються у контексті виникнення і розвитку людської культури. Становлення та розвиток держави і права Віко розглядав не просто, як історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої політико-правової природи людини, її свідомості та діяльності у політичному та правовому житті. Прогрес людства, його розвиток Віко ділить на три періоди (епохи): "вік богів" (дитинство), для якого характерний теократично-патріархальний тип нормативного регулювання, який у зародковому стані містить початки права. Організація соціальної влади цього періоду — це патріархальна теократія, в основі якої лежить патріархальна сім'я і первісна релігія. Право цього періоду було не правом патріархів, а безпосередньо правом богів, оскільки боги вважалися безпосередніми правителями. Друга епоха — "вік героїв" (юність). Держава героїчної епохи — це аристократична республіка, яка обумовлювала і відповідні риси права і законодавства. Тут закони створюються для користі правлячих. Право цього періоду є "волею законодавця, вираженою в його законі". За допомогою законів аристократи захищали свої інтереси, нав'язуючи свою волю всьому суспільству. Право, як масштаб і норма свободи і справедливості, яка базується на вічному, божественному розумі, знаходилося у цей період у нерозвинутому, зародковому стані. Воно стосувалося тільки незначної верстви людей — привілейованої правлячої меншості, — обплутане і придавлене грубою силою та втілене у примітивній формі, як привілей "благородних", на противагу цілковитій безправності слуг, рабів, плебеїв. Право цього періоду є патриціанським, аристократичним, а не народним, не загальнолюдським. Третій період — "вік людей" (зрілість). Природа людини в цей період отримує, відповідно до світового розуму, можливість повного розвитку. Встановлюється людське спілкування у власному розумінні, громадянське суспільство для всіх людей, а не для привілейованих, як у попередню епоху.

Чезаре Беккаріа, 1738–1794, — визначний мислитель, один з основоположників науки кримінального права. Його головна праця "Про злочини і покарання" побачила світ в 1764 році. Головна увага Беккаріа зосереджена на обґрунтуванні гуманістичних принципів кримінального права і процесу. Його теорія розроблена в руслі природного права, він поділяє концепцію суспільного договору і принцип рівності всіх перед законом, що випливав з неї. На основі суспільного договору люди відмовилися від природної "абсолютної" свободи і створили громадянське суспільство, державу і позитивне законодавство. Але відмова від природної свободи не означає відмову від свободи взагалі. На взаємних началах люди "пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість спокійно і безпечно насолоджуватися іншою її частиною.

З принципом законності вчений пов'язує і одну з головних ознак правопорушення та юридичної відповідальності. Злочином є тільки те, що заборонене законом. І покарання може бути призначене тільки тоді, коли воно прямо вказане у законі. Поряд з формально-юридичною ознакою правопорушень Беккаріа прагнув з`ясувати також їхню змістовну сторону. Закон повинен включати в число злочинів відповідне діяння тільки у тому випадку, якщо в цьому є "абсолютна необхідність". Законодавець не повинен свавільно зараховувати ті або інші діяння до кримінально карних. Об'єктивним критерієм тут виступають загальні умови свободи, безпеки громадян. Тільки реальна шкода, яку ті чи інші дії наносять суспільному благу, є єдиним й істинним мірилом злочинів. У тісному взаємозв'язку зі злочином Беккаріа розглядав покарання. Юридична відповідальність і покарання — логічний наслідок правопорушення. В цьому аспекті вчений висуває ряд прогресивних принципів, на основі яких повинно здійснюватися покарання. Перш за все, це співмірність злочину і покарання, що, по суті, є застосуванням у кримінальному праві більш загального принципу — принципу еквіваленту. На основі принципу співрозмірності, відповідності злочину і покарання Беккаріа пропонує побудувати "точну і загальну шкалу злочинів і покарань", в якій би злочини і покарання розміщувалися відповідно і залежно від їхньої шкоди. З принципом співмірності тісно пов'язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом при призначенні покарань. Покарання повинно бути неминучим.

Розвиток політичної та правової думки у Сполучених Штатах Америки найбільш інтенсивно проходив у період боротьби за незалежність та вироблення і прийняття Конституції США, тобто у період другої половини XVIII ст. Найбільш яскравих представників політичної та правової думки цього періоду можна об'єднати в дві підгрупи. До першої входять найбільш послідовні прихильники визвольної війни північноамериканських колоній, демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів та суверенітету народу (Б.Франклін, Т. Пейн, Т. Джеферсон). Другу групу складають централісти-федералісти (Дж. Адамс, О. Гамілтон, Дж. Медісон).

Бенджамін Франклін (Franklin), 1706–1790, — американський вчений-енциклопедист, який ще в 1754 році висуває ідею військово-політичного союзу англійських колоній у Північній Америці. Він один з авторів Статей конфедерації 1781 р., Декларації незалежності та Проекту федеративної конституції. Йому належить ряд робіт з конституціоналізму, зокрема "Історичний нарис конституції і урядової влади Пенсільванії" (1759), та інших політико-правових проблем. Він був одним з перших, хто підкреслив важливість розвитку окремої науки про політику. Саме він став одним із засновників і першим президентом "Товариства політичних досліджень", завданням якого проголошувалося вдосконалення знань про державне управління і розвиток політичної науки у їхній взаємодії.

Томас Пейн (Paine), 1737–1809 — просвітитель, один з найбільш популярних публіцистів періоду американської революції. Йому належать такі праці, як "Права людини" (1791), "Епоха розуму" (1795) та ін. У своїх працях він ставить і обґрунтовує ідею незалежності Америки, підкреслюючи, що справа Америки, в значній мірі, є справою всього людства, оскільки боротьба за незалежність — це боротьба за природні права людини, проти деспотизму й узурпації влади. Важливим в його творчості є ідея розмежування суспільства і державної влади. Пейн вважав, що зародження та існування влади базується виключно на згоді тих, ким вона управляє. Всі форми правління він поділяє на два види: правління на основі виборів і представництва та правління на основі спадкового права. Перше — це республіка, друге — монархія та аристократія. Ці форми відмінні і протилежні, тому що базуються на двох різних засадах: розумі та невігластві. Розглядаючи права людини, Пейн підкреслював, що вони є не тільки властивістю соціального буття людини, це, одночасно, і принцип державної влади. Тільки наявність прав людини уможливлює швидкий прогрес суспільства, і вони є необхідними, як принцип здійснення державної влади, кожній цивілізованій нації.

Томас Джеферсон (Jefferson), 1743–1826, — видатний державний і громадський діяч, представник радикальної демократичної течії в американській політичній думці. Найбільш значною його працею є "Замітки про штат Вірджинію" (1785), в якій аналізується державний устрій цього штату, а найбільш відомою є Декларація незалежності (1776). Він також був автором закону про встановлення релігійної свободи (1777).

Джон Адамс (Adams), 1735–1826, — автор першої в американській правовій думці фундаментальної праці з питань держави і політичної науки — тритомної монографії "На захист конституцій урядової влади у Сполучених Штатах Америки" (1787–1788), — послідовний противник правління більшості і один з ідеологів сучасного консерватизму. Після завоювання незалежності він виділив питання про державний устрій, як виключно важливе та актуальне, відстоював три незалежні гілки влади (законодавчу, виконавчу і судову), сильну виконавчу владу і так звану систему стримувань і противаг. Його погляди знайшли подальший розвиток у збірнику "Федераліст", одним з авторів якого був і Олександр Гамільтон.

Олександр Гамільтон (Hamilton), 1757–1804, — визнаний лідер федералістів, видатний державний діяч, основою політичної творчості якого був захист сильної централізованої влади федерації в інтересах міцності союзу, його зовнішньої та внутрішньої безпеки. Гамільтон поділяв думку Адамса про те, що встановлення системи стримувань і противаг у сфері державної влади є необхідним в силу егоїзму людей, яких треба заставляти до співпраці в ім'я загального блага. Найміцнішою опорою будь-якої держави є інтереси людей. Без їхнього врахування будь-яка конституція перетворюється у пустий звук. Підкреслюючи важливість розподілу влади, Гамільтон вказував на значимість судової влади, зазначаючи, що, коли основою виконавчої влади є меч, законодавчої — гаманець, то судової — мудрість. Джеймс Медісон (1751–1836) — "батько американської конституції". У своїй концепції, поруч з проблемами розподілу влади, системою стримувань і противаг, він значну увагу приділяв проблемі визнання прав людини, зокрема права на власність, та законодавчому закріпленню і захистові цих прав. Він підкреслював, що гарантією свободи громадян є загальне виборче право, короткі періоди між виборами, утвердження у громадян почуття справедливості.