78. Метод права соціального забезпечення в Україні

Метод правового регулювання – це сукупність прийомів і засобів ,за допомогою яких держава забезпечує необхідну поведінку учасників правовідносин.

Ознаки методу правового регулювання:

- порядок виникнення, зміни та припинення правовідносин

 - юридичне становище учасників правовідносин

 -   характеристика встановлення прав та засобів забезпечення виконання зобов’язань.

-  засоби забезпечення виконання обов’язків.

      Соціально-забезпечувальні відносини виникають на підставі  юридичного фактичного складу, який має три елементи: соціальний ризик, волевиявлення особи, рішення уповноваженого державою органу  про призначення чи відмову в призначенні того чи іншого виду соціального забезпечення. 

      Правовий статус учасників соціально-забезпечувальних правовідносин характеризується тим, що між ними немає ні відносин влади і підпорядкування, ні відносин рівності. Держава, в особі уповноважених органів, виступає зобов’язальним суб’єктом, а особа має право вимагати від держави надання тих чи інших видів соціального забезпечення.

      Більшість соціально-забезпечувальних відносин мають не договірний характер. Умови, порядок, види соціального забезпечення визначаються виключно законодавством. 

       Санкції за правом соціального забезпечення мають правовідновлюючий, а не штрафний характер.

Метод правового регулирования - это совокупность приемов и средств, с помощью которых государство обеспечивает необходимое поведение участников правоотношений. В праве социального обеспечения используются два основных метода правового регулирования:

диспозитивный

императивный.

Под диспозитивным понимают децентрализованный способ воздействия на общественные отношения, при котором правовое регулирование осуществляется на принципах автономии, координации юридического равенства субъектов, непидпорядкованости их между собой.

Императивный метод - это централизованный способ воздействия на общественные отношения, основанный на отношениях субординации (подчинения) между участниками этих отношений. С помощью диспозитивного метода в большинстве случаев регламентируется поведение граждан, а императивного - компетенция органов социальной защиты .

79.Система права соціального забезпечення

В структурі права соціального забезпечення виділяють загальну та особливу частини.

Загальну частину формують правові норма, які визначають основні права громадян в галузі соціального забезпечення, державні соціальні стандарти та соціальні гарантії, принципи соціального забезпечення, організаційно-правові форми та види соціального забезпечення та ін.

        До особливої частини права соціального забезпечення включаються норми, які врегульовують умови, підстави та порядок надання окремих видів соціального забезпечення.

      Особливістю системи права соціального забезпечення є наявність підгалузей права, котрі об’єднують групи однорідних відносин. Зараз можна виділити підгалузь права загальнообов’язкового державного соціального страхування, та право соціальної допомоги. Кожна із підгалузей має свою загальну частину, свої принципи. Проте, вони знаходяться в зоні дії загальних положень цілої галузі права соціального забезпечення. До складу кожної із підгалузей входять правові інститути.

Право соціального забезпечення має свою систему, тобто науково обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, що складають самостійну галузь права. За такою системою можуть розміщуватися норми в єдиному правовому акті, в якому зібрані основні норми галузі (кодекс). Але така науково обґрунтована класифікація й послідовність (система законодавства) не завжди ідентична із системою галузі права, оскільки ряд норм в інших актах, що належать даній галузі, цією системою не охоплені. Норми галузі права соціального забезпечення не кодифіковані. Тому в даному випадку йдеться про наукову класифікацію норм, що закріплені різними нормативними актами.

Визначення системи сучасного права соціального забезпечення України ускладнюється тим, що жодним законодавчим актом вона не встановлена. Лише одним актом передбачено основні її структурні частини — це Концепція соціального забезпечення населення України (1993 р.), яка окреслює загальну будову галузі у напрямі її реформування. Однак Концепція не має юридичної сили закону, що дає підстави нормотворчим органам урегульовувати окремі суспільні відносини і діяти у цій сфері на власний розсуд [11, с. 24].

Система може бути визначена і встановлена за такими критеріями: функціональними, інституціональними, суб’єктними та ін. Норма може відображати загальні принципові положення, які характеризують галузь права з урахуванням сукупності всіх суспіль­них відносин, що регулюються нею, або закріплювати правило, що стосується лише певних суспільних відносин, які входять до предмета даної галузі.

В основі класифікації норм права соціального забезпечення лежить їх поділ на норми загальної й особливої частини галузі права соціального забезпечення. До загальної частини належать норми, що характеризують предмет, метод, завдання галузі за чинним законодавством (ст. 46, 92 Конституції України; ст. 1, 3, 5, 7 Закону України «Про пенсійне забезпечення»; ст. 1, 2, 3, 4, 5 «Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 14.01 1998 р.).

До особливої частини права соціального забезпечення належать такі норми, що детально регламентують розмір, умови й порядок надання громадянам різних видів соціального забезпечення. Система особливої частини досить складна. Перш ніж аналізувати її, треба зазначити, що дана галузь має у своїй структурі не тільки правові інститути, а й підгалузі. На сьогодні підгалузями називають права соціального забезпечення, право загальнообов’язкового соціального страхування й право держав­ної соціальної допомоги. Кожна з цих структурних частин має власну загальну частину та принципи. В той же час вони перебувають під дією загальних положень цілої галузі права соціаль­ного забезпечення.

До цього часу нез’ясованим залишається галузева приналежність правового інституту стипендіального забезпечення студентів. Такі виплати за своєю суттю є соціальною допомогою, а відповідний правовий інститут має бути віднесений до підгалузі права державної соціальної допомоги [11, с. 28].

Системність у праві соціального забезпечення як об’єктивна вимога до правового механізму має відображатися у системі законодавства.