11. Джерела та основні риси права г-в держави

Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке право та церковне право.

Ще в умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русімістяться в літописах і пові­домленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східносло­в'янські племена, літописець у "Повісті временних літ" зазначав, що ці племена "имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав" .

У міру становления класового суспільства окремі звичаї родово­го ладу, котрі можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звича­євого права. Останнє було пов'язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкці­онованих, тобто визнаних державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуаль­них дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін. Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

Довгий час у Галицько-Волинському князівстві існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах і тому не дійшла до нас. Пізніше норми звичаєвого права знайшли відображення в статтях Руської правди, застосування норм якої фактично не видрізнялося від застосування їх в Київській Русі.

11. Станова організація литовсько-руського суспільства, її вплив на формування інститутів державної влади

У межах Великого князівства Литовсько-Руського тенденції поділу населення на окремі соціальні групи, що з часом набували дедалі виразніших ознак внутрішньої замкнутості, стали очевидними саме в XV ст. Першими в окремий соціальний стан Великого князівства виділилися бояри-шляхта. У Великому князівстві Литовсько-Руському боярами називали людей, які за військову та адміністративну службу на користь князя отримували від нього земельні наділи.

Для православної аристократії українських земель, зокрема Волині, важливе значення мали привілеї короля Ягайла 1392 р. про надання волинським боярам усіх тих прав, якими користуються шляхтич і-землевласники Львівської землі, а також 1432 р. - про звільнення їх від усіх повинносте й, крім військової лизькими за своїми обов'язками до перерахованих соціальних груп були так звані бояри-рицарі - відносно заможні люди, які могли нести військову службу на користь князя і за це звільнялися від виконання інших повинностей чи сплати податків. Упродовж XV ст. ця категорія населення, що включала і заможних простолюдинів, отримала привілеї, які наближали їхній соціальний статус до шляхетського. З тим, аби надалі перекрити доступ до шляхетства людей неблагородного походження, почали розрізняти бояр-рицарів, котрі з діда-прадіда несуть військову службу. За ними закріпилося означення земляни.

На Київщині та Поділлі також існували соціальні групи панів і бояр-шляхти. Значно менш розгалуженою в XV ст. тут була мережа князівського землеволодіння (його активне проникнення сюди розпочнеться вже в наступному столітті). Натомість, зважаючи на специфіку прикордоння, тут було набагато більше соціальних верств проміжного між нобілітетом і залежними верствами напів шляхетського люду - різного роду військових так званих кінних слуг, котрі несли службу конем по обороні прикордонних замків, виконували сторожові повинності, були кур'єрами тощо.

Нижчу і найчисельнішу соціальну страту займало селянство. До середини XV ст. у переважній своїй більшості селянство ще залишалося особисто незалежним від землевласників. Воно складалося в основному з тяглих людей, які користувалися ділянкою землі, а за користування нею виконували певні господарські повинності та платили оброк на користь великого князя. Частина ж селян сиділа на приватновласницьких землях і виконувала повинності й платила оброк своїм власникам.

У правовому відношенні сільське населення поділялося на людей погожих (тобто особисто вільних) і непогожих (тобто прикріплених до свого наділу). Крім того, існували й такі категорії підневільного селянства, як: закупи (тимчасово невільні), челядь невільна та парубки (раби). Непогожий селянин міг покинути свою землю та свого володаря, залишивши після себе кого-небудь, хто обробляв би його ґрунт та сплачував власникові оброк і виконував на його користь повинності. Погожі селяни формально мали право вільного переходу, але на практиці воно часто-густо обумовлювалося певними застереженнями..