11. Органи влади і управління унр за доби Директорії

Функції органів верховної, в тому числі законодавчої (представницької), влади в Україні за доби Директорії УНР виконували власне Директорія, Конгрес Трудового народу та Державна Народна Рада (далі - ДНР). Правовою основою їх діяльності були: Декларація Директорії (26 грудня 1918 p.), Інструкція для виборів на Конгрес трудового народу (5 січня 1919 p.), "Універсал Трудового конгресу до українського народу" (28 січня 1919 p.), закони "Про форму влади па Україні" (28 січня 1919 p.), "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР" і "Про державну Народну Раду УНР" (обидва оприлюднено 12 листопада 1920 p.). Директорія сформувалася як колегіальний орган надзвичайної влади в умовах підготовки до антигетьманського повстання. Ще в ході повстання Директорією були здійснені перші кроки в будівництві нових державних структур та створенні адміністративно-управлінського апарату. Серед створених у другій половині листопада-грудні 1918 р. при Директорії адміністративно-управлінських структур, що мали характер надзвичайних органів центральної влади, були: Рада завідувачів державними справами, яка технічно від імені Директорії здійснювала керівництво цивільним життям країни; Український військовий революційний комітет, який одразу після зречення влади гетьманським урядом перебрав владу у Києві і встановив контроль над діяльністю державного апарату; Рада комісарів (проіснувала 10 днів - до 24 грудня 1918 p.), що була створена при Революційному комітеті з метою здійснення поточної урядової роботи. Дослідники (О. Реєнт) відзначають, що Рада комісарів за короткий час зуміла взяти під свій контроль технічний апарат міністерств і забезпечити роботу уряду на найголовніших ділянках.

Як орган надзвичайної влади, Директорія у певний час (із 13 листопада 1918 р. до 22 січня 1919 р.) діяла одноосібно і, відповідно, зосереджувала у своїх руках усю повноту законодавчої та виконавчої влад, хоча її державно-правовий статус залишався невизначеним. Першим документом, який уконституйовував місце Директорії у владній структурі, стала її перша Декларація (26 грудня 1918 р.). У цьому документі Директорія проголошувала себе тимчасовою верховною владою УНР революційного часу й формулювала так званий трудовий принцип, визнавши сувереном влади в УНР трудящий народ в особі робітництва та селянства (трудову інтелігенцію закликала стати на бік працюючих класів), а усіх представників нетрудових класів позбавивши політичних прав. Декларація передбачала передачу влади від Директорії до трудящого народу на Конгресі Трудового народу України (мав стати законодавчим органом УНР). В одній із пізніших листівок Директорія вже називала себе Тимчасовим народним урядом Української Народної Республіки, якому доручено управління всіма справами. Натомість, з огляду на воєнну ситуацію, на Конгресі Трудового народу України підтверджувався статус Директорії як "верховної влади".

11. Зміни в судовій та правовій системах за доби Директорії

У справі судоутворення Директорія зберегла ті судові інститути, які існували за Центральної ради. Так, 2 січня 1919 року затверджується Закон про відновлення діяльності Генерального суду. Назву "Генеральний суд" було замінено на "Надвищий суд". 24 січня 1919 року було відновлено дію Закону "Про заведення апеляційних судів", прийнятого Центральною радою 1 грудня 19І7 року. Продовжували функціонувати деякі ланки царської судової системи. Так, 19 лютого 1919 року Директорія затвердила Закон "Про вибори та призначення мирових суддів". 26 січня 1919 року Директорія затвердила Закон про Надзвичайні Військові Суди, а 4 серпня 1920 року—нову редакцію цього Закону.

Надзвичайні військові суди засновувалися "в місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій " (ст. І). Суд складався з голови і чотирьох членів (ст. 4). У засіданні суду беруть участь прокурор, оборонець та секретар (ст. 5). Прокурора та секретаря призначається з військових старшин, які мають вишу юридичну освіту, або знайомих з судовим процесом (ст. 6). Суд міг розглядати і справи цивільних осіб (ст. 9). Вчинки, за які військові та цивільні особи могли бути віддані під Надзвичайний військовий суд, зазначалися в ст. 2. Вироки, винесені цими судами, не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Особи, засуджені до кари на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до Верховної влади (Директорії), а в діючій армії до Головного Отамана (ст. 24). Право нагляду над Надзвичайними військовими судами надавалося Головному військовому прокуророві (ст. 34). На час приходу Директорії до влади в Україні діяли різні джерела права: законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду Росії, Центральної ради, Гетьманату, радянської влади.

У такій ситуації Директорія обрала шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів.

Так, 24 січня 1919 року Директорія відновила дію Закону Центральної ради про національно-персональну автономію від 9 січня 1919 року. Оцінюючи законодавчу діяльність Директорії в цілому, слід відзначити ту ж непослідовність і відсутність чіткої програми правового реформування, що й у державотворенні.

У Законі від 14 лютого 1919 року "Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці" робиться спроба регламентувати законодавчий процес. Законопроекти готувалися міністерствами і подавалися голові уряду, який потім вносив їх на розгляд Ради Народних Міністрів, яка після схвалення направляла законопроект для заключного редагування до Державної канцелярії. Після цього законопроект потрапляв на розгляд Директорії і набирав чинності після затвердження. Але на практиці законотворчі повноваження уряду зводилися нанівець. У Законі