11. Судова система на Українських землях У Великому князівстві Литовському Суд і судочинство на українських землях до початку XVI століття спочатку були аналогічні існували ще в Київській Русі. Судова система в українських землях в XVI столітті безпосередньо визначалася класовим і становим порядком суспільства. Вона грунтувалася на залежність суду від адміністрації або на повному злитті з нею, а також на становому принципі побудови судової системи.  Вищою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Представники пануючих станів користувалися «судом рівних». Магнати і шляхта судилися в королівському суді і в суді сейму. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів - земських судів, які сама і утворювала. Відповідно до Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні і цивільні справи, виконували функції нотаріату.  На землях Правобережної України, які поступово входили до складу Великого Князівства Литовського, судова і адміністративна влада до середини XVI століття здійснювалася через старост і воєвод. Згідно Першому Литовському Статуту 1529 Гродський суд вів староста в кожній волості воєводства від імені князя Литовського.  Після Бєльського сейму 1564 р., коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність, і в зв'язку з невдоволенням дорожнечею великокнязівського суду сталася судова реформа. Князівства була розділена на волості з чітко визначеними кордонами. У кожній волості були створені по три судові установи: Гродський, земський і подкоморний суди.  Земський суд складався з судді, підсудка, писаря та обирався поміщиками. Поміщики мали право обирати по чотири «електо» (кандидата) на суддівство, подсудство і писарство. На кожну посаду обиралися кандидати з місцевих шляхтичів-християн («віри годні»), колишніх грамотними і знали право. Із списку кандидатів великий князьЛитовський затверджував по одному на кожне місце. Судді призначалися на необмежений термін. На першій сесії вони присягали, що будуть справедливо судити. Сесія земського суду збиралася тричі на рік. Земські суди у своїй діяльності керувалися переважно Литовськими статутами 1529, 1566 і 1588 pp. Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.  При судах існувала також посада «ввізного», обов'язком якого було вручати повідомлення про виклик до суду і виконувати його рішення. У Статуті 1588 була введена посада «возного генерала» як старшого над «ввізних». Обраний на цю посаду давав присягу королю.  Спочатку суди мали чітко виражений коло своєї діяльності. Земський суд розглядав цивільні справи, його канцелярія мала так зване «право вічності», тобто правонадання юридичної сили різних документах (умовами операції, контрактами, тестамент, купчих тощо). До компетенції градского суду входили кримінальні справи. Подкоморние ж суди займалися дозволом граничних спорів землевласників. 

12. Джерела права Литовсько-Руської держави, їх загальна характеристика

Правова система Литовсько-Руської держави була віддзеркаленням своєрідного політичного становища українських князівств. Вона становила органічне продовження права Київської Русі та Галицько-Волинської держави у поєднанні з литовським і частково польським законодавством. Через це в Україні склалася досить строката система правових джерел.

Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила Руська Правда. Литовські князі, проголосивши принцип "старовини не рухати, новини не заводити", не лише підтвердили чинність староруського права, а й надали йому державної санкції. Урешті-решт, правова система держави сформувалася на основі синтезу давньоруського права, місцевих звичаїв та нормативних актів епохи раннього феодалізму. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло одночасно з нормами писаного права.

Привілейні грамоти як джерело права дістали найбільшого поширення з кінця XIV ст. і були чинними до середини XVI ст. Досить різноманітні за змістом, вони за браком писаних законів нерідко становили єдине джерело законодавства. Зрозуміло, привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися окремих суспільних верств, осіб чи станів.

Привілеї поділялися на пожалувані, пільгові й охоронні. Пожалувані діяли при виділенні землеволодінь феодалам, наданні шляхетського титулу, посади. Пільгові стосувалися звільнення від податків, підсудності, сплати мита тощо. Охоронні - захисту порушених кимсь особистих чи майнових прав.

Земські устави як джерело права - це були законодавчі акти для окремих земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не певних осіб чи станів, а всієї землі та її жителів. Зазвичай ці устави вони видавали у разі ліквідації удільних князівств і запровадження намісництв із метою заспокоєння населення.

Важливе місце серед джерел права посідали збірники законів, які до певної міри уніфікували чинне законодавство. Це сприяло кращому застосуванню його норм у судовій практиці. Такими збірниками були: Судебник Великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути у трьох редакціях.

11. Кримінальне право і процес за литовськими статутами

Поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (від другої половини XV ст.) трактувався як проступок. Для позначення злочину також використовувалася неоднакова термінологія. Залежно від характеру і наслідків злочинних дій, злочини проти здоров'я, особистої та майнової недоторканності називалися ґвалтом, кривдою, лиходійством, шкодою, проти державної влади - "ображення маєстату господарського". Протиправний суспільно небезпечний характер діянь відтінявся термінами: "виступ із права", "злодійство", "провина".

Суб'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину (тільки люди: за шкоду, заподіяну тваринами, відповідав їхній господар), так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Колективна відповідальність групи осіб (сім'я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні ("шалені"), а також особи, які не досягли визначеного законом віку. За Судебником 1468 р., не підлягали покаранню за крадіжку Діти до семи років. За Статутом 1566 р. кримінальна відповідальність наставала після 14 років, а за статутом 1588 р - після 16 років.

Польські статути Казимира Великого середини 14 ст. присвячували злочинам майже 2/3 статей, визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 р. та 3 Литовських Статутах. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищались посиленими санкціями, натомість, за деякі злочини для шляхти передбачались значно менші покарання або й взагалі звільнення від покарання. Спершу злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну “кривду”, заподіяну окремій особі або громаді, згодом – як “шкоду”, “злочинство”, потім – як “виступ”, “гвалт”, тобто порушення встановлених державою правових норм. Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності. Суб`єктами злочину вважались і вільні, і феодально залежні особи, віком з 7 р. (за І Статутом), 14 р. (за ІІ Статутом), 16 р. (за ІІІ Статутом). З 14 ст. законодавство і судова практика намагались розрізняти вину умисну і необережну;. Державні злочини – втеча у ворожу землю, видача державної таємниці, здача замку ворогові, заколот (рокош), зрада, бунт, образа суду. Злочини проти релігії у церкви – богохульство, віровідступництво (вихід з християнства, перехід у жидівську чи мусульманську віру), чари, чаклунство тощо. Злочини проти особи – вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, фізичні і словесні образи; з них найтяжче – вбивство, яке поділялось на категорії за об`єктом, суб`єктом злочину, способом його вчинення, - вбивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, вбивство під час нападу на садибу, на суді або у присутності пана, під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочини проти власності – крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна, наїзд, грабіж – відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій – умисний напад на чужий дім, двір, маєток; в разі вбивства при грабежі чи розбої усі учасники нападу, незалежно від їх ролі і ступені участі у злочині, карались смертю. Злочини проти сім`ї і моральності – примушування до одруження, двоєжонство, шлюб з близькими родичами, звідництво, згвалтування тощо. У Литовських Статутах покарання позначалось термінами “кара”, “страта” та ін.