11. Суспільний лад та правовий статус населення на українських землях у складі Речі Посполитої

Панівною верхівкою у Речі Посполитій протягом ХVII-XVIII ст.ст. залишалася шляхта. Її статус підносився широкими соціально-економічними та політичними правами. Шляхта посідала всі воєводські державні уряди, хоч її кількість не перевищувала 2,5 % загальної чисельності населення українських земель Корони Польської. Загалом на всій території Польсько-литовської держави до шляхетського стану належало до 8 % усього населення.

Перерозподіл земельних багатств на користь польських, литовських та українських феодалів прискорив процес формування великих землевласників – магнатів. Землі роздавалися королівськими універсалами та постановами сейму. Зростають володіння таких польських магнатів, як Вишневецьких, Потоцьких, Острозьких тощо. Наприкінці ХVІ ст. – першій половині XVIІ ст. українські землі Брацлавщина (Вінницька, Черкаська, Кіровоградська та Одеська області України), Київщина, Лівобережна Украї­на перетворилися на величезні латифундії, де безконтрольно пану­вали магнати, які називали себе «короликами», «віце-короля­ми».

На фоні польських феодалів, українська шляхта виглядала бідною і не могла навіть здобути освіту, і це єднало її з народними масами. Така шляхта називалася дрібною – роди Драгомирецьких, Гошовських, Яворських, Чайковських, Хмельницьких. На політику Речі Посполитої вона не впливала.

Духовенство.Окрім украй тяжкого феодального, український народ зазнав і принизливого культурно-національного та релігійного гноблення. Польська влада примусово насаджувала католицизм, закривала православні церкви й монастирі, осередки української культури та освіти. Православна церква опинилася перед загрозою знищення. Польські королі, дотримуючись тогочасної західної практики, виробили собі право протегування церквою, призначали єпископів і митрополита.

Надзвичайно широку пропаганду проводили єзуїти, які осіли у Львові, Києві, Барі, Вінниці, Ярославі. Вони звертали особливу увагу на людей заможних, талановитих, видатних, намагаючись залучити їх до католицької церкви.

Священики одержували на утримання землі, а також різні данини в натуральній формі від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію (нижча церковно-адміністративна організація у християнських церквах на чолі з церковною радою, що об’єднує віруючих, яких обслуговують служителі одного храму) приймав син.

Селяни. Від проведення Волочної Реформи (1557 р.) і до середини ХVII ст. становище селян значно погіршилося. Вони сформувалися в єдиний клас кріпаків, а селянські роботи на пана стали називатись «панщиною».

Селяни поділялися на приватно­власницьких (проживали на землях магнатів, шляхти, духовенства) і державних (мешкали на королівських землях). Державні селяни– складали меншу частину селянства України, проживали на землях, які називались «королівщина», або «королівські староства». Державним селянам спершу жилося порівняно легше, але з появою на цих землях фільварків, на державних селян було покладено ті ж повинності, що і на панських.

Загородниками називали селян, які мали невеличкі садиби, городи та орну землю у розмірі не більше трьох моргів (близько 1,8 га); ха­лупниками – селян, які мали лише будиночок і город.

Міське населеннястанови­ло три основні групи: міський патриціат (впливові сім’ї багатіїв, заможні купці, ремісники, чиновники), міщанство (середні торговці, власне мешканці міста ) і міські низи (позацехові ремісники, підмайстри та ін.).