11. Причини та наслідки кодифікації права в першій пол. 19 ст

На початку 1804 р. створюють кодифікаційну комісію, одна з трьох експедицій (відділень) якої опікувалася правом Лівобережної та Правобережної України. Комісія підготувала "Зібрання малоросійських прав" (1807 р.). Воно стало першим в Україні систематизованим збірником справді чинних норм цивільного права. Його джерелами були Литовські статути, магдебурзьке та звичаєве право.

Подібно до цивільного кодексу Франції, "Зібрання" поділялося на три розділи: про особи; про зобов'язання; про майно. Наприкінці 1807 р. збірник було передано на експертизу до кодифікаційної комісії, де він і пролежав багато років.

Після цього кодифікаційні роботи в Україні було майже припинено. Лише перекладено російською Третій Литовський статут, опублікований 1811 р.

Останньою спробою українських правників якось відокремити українське право і застосувати загальноросійські норми з урахуванням місцевих особливостей була систематизація чинних правових норм в Україні у вигляді збірника "Звід місцевих законів західних губерній* (1830-1864 pp.). За характером то був збірник матеріального і процесуального цивільного права. Автори прагнули якнайширше використати загальні норми російського права як головного джерела, підпорядкувавши йому місцеве право України.

У 1833 р. проект "Зводу" затвердила Державна рада Росії, але юридичної сили він так і не набув. Перемогла інша тенденція - поширення на Україну російської системи права і запровадження "Зводу законів Російської імперії".

11. Буржуазні реформи 2 пол. 19 ст в Росії та їх реалізація в Україні

Щоб уникнути революції, царський уряд провів "визволення селян" згори. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу, яким проголосив скасування кріпосного права. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Останні за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян "садибну осілість" і перший наділ польової землі.

Оскільки в більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу* До того ж поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Серйозні зміни в економічному житті зумовили необхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60—70-х років було проведено низку адміністративно-політичних реформ, які охопили основні складові життя імперії: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін.

За земською реформою в усіх українських губерніях, крім Правобережжя — з остраху від можливого домінування польської шляхти, були створені виборні органи влади у масштабах губерній та повітів— земські установи. Вони займалися розвитком охорони здоров'я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо.

Важливе значення мала судова реформа, за якою запроваджувався позастановий, відкритий, незалежний від адміністрації суд. Обов'язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокурора, який підтримував звинувачення, та адвоката — представника захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі.

Протягом 1862—1874 рр. здійснювалася військова реформа. Було ліквідовано рекрутські набори і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли віку 20 років. Проведено переозброєння і переобмундирування армії тощо.

Згідно з освітньою реформою запроваджувалася єдина система початкової освіти, встановлювалися два типи гімназій — класична та реальна, надавалася певна автономія університетам. Для дорослого населення відкривалися недільні школи.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршилося. Тому з 70-х років в Україні гострого характеру набирає анти-поміщицький селянський рух. Ще більше він посилився наприкінці XIX ст.: за неповними даними, лише протягом 1890—1900 рр. відбулося понад 150 заворушень селян.

Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку посідала в Російській імперії одне з перших місць. Однак її економіка значною мірою мала однобокий характер. Наприкін. XIX ст. Україна давала 70 % усієї продукції добувної промисловості, тоді як у переробній її частка становила лише 15%. Особливістю економічного розвитку України було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональних експлуататорів.