11. Виникнення та розвиток Запорізької Січі

Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.

Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.

Причини виникнення

- Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.

Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.

Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.

Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.

Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.

Етнічний склад козацтва

Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялися поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер.

Утворення Запорозької Січі

У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Іванович Вишневенький (Байда) (7-1564 р.) об'єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на -. Мала Хортиця козацький центр - Запорозьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування. Назва "Запорозька Січ" поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Як бачимо, Запорозька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється тим, що:

- по-перше, Запорозьку Січ створив сам народ, утіливши в ній свій волелюбний характер й ідеали суспільного життя;

- по-друге, щоб вижити в умовах постійної зовнішньої загрози (з боку Криму, Туреччини, Речі Посполитої), козацтву потрібна була внутрішня злагода і стабільність, які забезпечувалися демократичними порядками.

Запорозька Січ посіла важливе місце в міждержавних відносинах країн Європи і Азії. Це стало результатом відносної самостійності Січі у зовнішній політиці, наявності у неї багатотисячного боєздатного війська, територіального розташування козацького краю на межі між європейським і азіатським світом.

Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.

11. Запорізька Січ: Структура та функції органів влади і управління

Найвищим органом козацького самоврядування Запорозької Січі була загальна, або військова рада, на якій вирішували найважливіші військові й господарські питання, обирали та зміщали козацьку старшину. Рада збиралася щорічно 1 січня та 1 жовтня (на Покрову), а також у випадку нагальної потреби.

Подібні збори («сходки») скликалися по куренях та паланках. На радах усі козаки мали рівні права і право голосу. Військові ради були вищим військовим, адміністративним і судовим органом.

Виконавча влада зосереджувалась у руках генеральної старшини — військових начальників, до яких належали кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та куренні отамани. Нижчі посади займали військові службовці: підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, толмач, шафар, канцеляристи. До похідних та паланкових начальників належали полковник, осавул та писар.

Кошовий отаман представляв усю вищу владу — військову, адміністративну, судову і духовну. Під час військового походу він діяв як необмежений диктатор і міг карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. До обов’язків отамана належали: затвердження обраних на військовій раді старшин; розподіл військових трофеїв; підтримка дипломатичних відносин із сусідніми державами; прийом і розподіл у січову та паланочні церкви духовенства з Києва; головування на суді, де розглядались найтяжчі злочини, загальне керівництво військовими справами, затвердження розподілу земельних угідь між куренями.

Кошового отамана обирали на рік. Якщо він за цей час зумів завоювати авторитет козаків, його могли переобрати ще на один термін. Небагатьох, але найбільш популярних і авторитетних ватажків (Івана Сірка, Костя Гордієнка, Петра Калнишевського) переобирали 10-15 разів. Життя кошового отамана, як і інших старшин, нічим не відрізнялось від життя рядових козаків. Після обрання на посаду вони продовжували жити в тому ж курені, що й раніше.

Другою після кошового отамана особою на Січі був військовий суддя, якого теж щорічно обирали на військовій раді. Він був хранителем старих звичаїв і порядків, на яких тримався весь козацький устрій. Обов’язком суддів було здійснювати суд «скоро, право й нелицеприятно». Писаних законів на Січі ще не було, тому суддя керувався традиціями, які переходили із покоління в покоління. Військового писаря теж обирали на військовій раді. Він відав усіма письмовими справами Запорізького війська: приймав листи, ордери, укази, розсилав по куренях розпорядження кошового отамана, вів дипломатичне листування. Це була дуже важлива і впливова посада, бо більшість простих козаків і навіть деякі гетьмани були неписьменними. Тому писарі по декілька років поспіль переобиралися на свої посади. Зовнішньою ознакою військового писаря був каламар — чорнильниця у довгій срібній оправі й гусине перо за правим вухом.

Військовий осавул мав широке коло обов’язків. В мирний час він слідкував за порядком на Січі, за виконанням судових вироків, проводив слідства, заготовляв продукти для війська на випадок війни, охороняв послів, що приїжджали на Запорожжя. Під час походу він очолював розвідку, що йшла попереду війська, слідкував за ходом битви і міг вносити корективи, підтримував порядок у військовому таборі. Під час війни йому призначали помічників — підосавула та військового обозного, який відав артилерією та продуктами харчування.

Кошовий, військовий суддя, військовий писар та військовий осавул здійснювали керівництво адміністративними, військовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького. Всі інші посадові особи лише допомагали їм, виконували накази, але не мали права приймати самостійні рішення, що виходили за межі їхньої компетенції.

Куренні отамани виступали посередниками між військовою старшиною і простим козацтвом, їх козаки слухали більше, ніж кошового чи суддю.

Особливе місце в Запорозькій Січі займали «старики» — колишні військові старшини, які через похилий вік залишили свої посади. Це була основа війська, носії його традицій, які суворо слідкували за дотриманням козацьких звичаїв і не боялись робити зауваження навіть кошовому.