2.Система конституційного права у зарубіжних країнах.

Конституційне право є складною системою, що включає велику кількість взаємодіючих частин і елементів, які характеризують внутрішню побудову й відокремлюють його. Основні частини й елементи системи конституційного права – це його принципи, інститути й норми.

Загальні принципи конституційного права – це основні начала, які виражаються й містяться у даній галузі, у відповідності до котрих воно будується як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин.

В конституційному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями: народний суверенітет (ст.3 Конституції Франції), народне представництво (преамбула Конституції Японії), поділ влад (ст.20 Основного закону для Німеччини 1949 р.), рівноправності (ст.3 Конституції Італії), невідчжуваності права (ст.1 Основного закону Німеччини) тощо. Зазначені принципи не формулюють конкретні права та обов’язки й не завжди забезпечені правовими санкціями, проте вони мають вихідне значення для багатьох конституційно-правових норм. По-друге, це принципи, які мають чітку юридичну форму вираження й безпосередньо застосовуються в державні діяльності: незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судовий захист конституційних прав (ст.53 Конституції Іспанії 1978 р.), невідповідальності глави держави (ст.56 Конституції Іспанії).

Конституційно-правові норми - це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою охорони і регулювання визначених суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права і обов’язки й забезпечуються примусовою силою держави.

Конституційно-правові інститути являють собою певну систему норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов’язані суспільні відносини і які утворюють відносно самостійну групу.

3.Особливості норм і інститутів конституційного права в зарубіжних країнах.

Важливим елементом структури конституційного права є його норми. Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

У порівнянні з нормами інших галузей вони відрізняються: а) своїм змістом, сферою регульованих суспільних відносин; б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції, і в силу цього мають найвищу юридичну силу; в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми, визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів; г) особливостями внутрішньої структури.

Чи не найважливішою специфічною якістю конституційно-правових норм є те, що вони пов’язані з відносинами владарювання, тому у переважній більшості своїй є нормами загальнорегулюючого характеру. До таких у першу чергу належать норми-принципи (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Федерації оповіщає: "Державна влада в Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судову”); норми-поняття (ст. 2 Конституції Португалії має таке формулювання: "Португальська Республіка – демократична правова держава, що заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному політичному плюралізмі, на повазі та на гарантіях здійснення основних прав і свобод, і які мають метою перетворення демократичних принципів у економічному, соціальному та культурному житті та поглиблення демократії участі”); норми-завдання (ч.2 ст. 3 Конституції Італії містить таке положення: "Завдання Республіки – усувати перепони економічного і соціального характеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають повному розвиткові людської особистості та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни”).

Конституційно-правові норми різняться від норм інших галузей своєю внутрішньою структурою. Є норми, які мають тільки диспозицію: "Президент Республіки є регулятором державного ладу (п. 1 ст. 30 Конституції Греції); є також норми, що складаються з гіпотези і диспозиції: "Якщо до дня виборів Президента Республіки не будуть утворені всі обласні ради, то у виборах беруть участь тільки члени обох палат” ( ч. ІІ ст. 139 Конституції Італії). В окремих випадках конституційно-правові норми набувають класичної форми тобто мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

За призначенням у механізмі правового регулювання норми конституційного права поділяються на матеріальні ("Парламент складається з Національної асамблеї і Сенату – ст. 24 Конституції Франції; "Риксдаг збирається на сесії щорічно” - § 1 розділу IV Форми правління Швеції) та процесуальні ("Вимога про народне голосування стосовно питання про Основний закон або пропозиція про резолюцію недовіри повинні знаходитись на столі палати до початку другого засідання після засідання, на якому була висунута вимога, і вирішуватися не пізніше наступного засідання” - §2 розділу V "Акта про Ригсдаг”).

За функціональною спрямованістю конституційно-правові норми можна класифікувати як регулятивні й охоронні. Переважають регулятивні норми, які безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Наприклад: "Ініціатива щодо прийняття законів Скупщиною може виходити від Уряду, від окремих депутатів Скупщини, та не менш ніж від п’яти тисяч виборців” (ст. 88 Конституції Словенії). Охоронні конституційно-правові норми являють собою заборони до будь-якої участі у релігійних актах і обрядах і до дотримання релігійних днів відпочинку” – встановлює ст. 20 Конституції Люксембургу).

Кожна конституційно-правова норма діє не ізольовано. Для регулювання відповідної сфери суспільних відносин необхідна їх сукупність. Єдність певної групи правових норм за змістом дозволяє об’єднати їх у відповідні інститути. Конституційно-правові інститути являють собою певну систему норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов’язані суспільні відносини і які утворюють відносно самостійну групу.