«Кавказ» (1845)

Жанр: сатирична поема з елементами лірики й героїки. Джерела: загарбницька війна царської Росії проти народів Кавказу (1840 – 1845). Загибель у цій війні друга Шевченка Якова де Бальмена дала поштовх до написання поеми, у якій піднімається питання про право на щастя всіх поневолених народів. Ідейно-художній зміст Вступ – похмурий пейзаж гip, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров’ю. Автор готує читача до розповіді про трагічні події війни. Символічний образ Прометея втілює незламність, безсмертність, титанізм народу, а образ неситого орла – царат. «Не вмирає душа наша, не вмирає воля» – звучать оптимістичні поетові слова (епітет «наша» стосується не тільки українського, а й усіх поневолених народів). У поемі автор прославляє кавказькі сині гори та мужніх горців. Звучать виразні революційні мотиви: «Борітеся – поборете!», «бо за вас правда» (звертається до всіх народів, уярмлених царатом). Афоризмами стали слова з поеми: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля», «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить», «До нас в науку!» та ін. Тема: викриття загарбницької політики російського самодержавства, реакційної ролі церкви й дворянської моралі. Ідея: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, ут-вердження безсмертя народу; заклик до об’єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога – російського царату. Стислий переказ твору «Кавказ» Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» – тривалий час там іде війна. Спо-конвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ неско-реного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:

Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога.

Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, «прокинеть-ся правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей:

Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки. Кровавії ріки!

Кавказькі гори политі кров’ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчай-душний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльо-зи – удов’ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імпера-торів… з дітьми і внуками». Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» – синів Кавказу, які мужньо від-стоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами:

Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!

Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, мо-жуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же одновірців-християн.

Ліричний герой гірко докоряє панству: «Ви любите на братові шкуру, а не душу!». Зажерливі й багаті моляться розіп’ятому за людство Христу, будують йому, храми і каплиці, кладуть перед його образом «неутомленниє поклони»:

За кражу, за війну, за кров, Щоб братню кров пролити просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!!

Поема закінчується зверненням поета до його загиблого друга Якова де Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката». А ліричний герой залишається на-одинці зі своїми гіркими роздумами про долю України. Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбни-цької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам:

Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти, Як і тюрми муровати, Кайдани кувати. Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії… бо вже взяли І поле, і море.

«І мертвим, і живим, і ненарожденим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»  (1845)

Жанр: послання Особливості побудови: відсутність епічного, перевага ліричного, пройнятого актуальними громадянськими мотивами. В епіграфі до послання (слова з Біблії «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, – лже оце») автор натякає на панів-експлуататорів, які, знущаючись з народу, говорять, що його люблять. Ідейно-художній зміст У своєму посланні Шевченко розвинув ідеї, закладені у творах, написаних у попередні роки, указав на історичне коріння суспільних явищ. Він зіставляє минуле, сучасне, майбутнє. Ліричний герой важко переживає трагізм навколишнього життя, критикує панів, указує їм на інший шлях (лякає жахами революції і закликає припинити знущання з народу). «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», – пише Шевченко, вважаючи, що український народ має всі підстави для формування своєї самостійної держави й культури. У творі має місце діалог між паном і ліричним героєм про самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. Правду треба шукати на власній землі, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути тільки шляхом єднання. Шевченко ставить п’ять коротких запитань, натякаючи на те, що історію треба переглянути: «Що ми?», «Чиї сини?, «Яких батьків?», «Ким закуті?», «За що закуті?» Ідея і значення твору вплив на формування національної самосвідомості українського народу, осуд байдужості до майбутнього свого народу, утвердження демократичного розуміння історії України та її культурного процесу.

«Мені однаково» (1847)

Центральна поезія циклу «В казематі», який є своєрідним прологом до «невольни-чої» лірики Шевченка. Основний мотив поєднання громадянського й особистого в житті людини. Композиція Умовний поділ поезії на дві частини: -І- 18 рядків; -II – останні 5. Твір побудований за принципом протиставлення. Ідейно-художній зміст Герой пригадує своє невільницьке минуле на чужині («В неволі виріс між чужими»), усвідомлює свій невільницький стан, майбутнє без надії на волю («В неволі, плачучи, умру»). Поетові здається, що він так мало зробив, що й «малого сліду» не залишить по собі. Крізь ґрати поет бачить Україну – «не свою» землю. Основна ідея виражена у рядках: „

Та не однаково мені, Як Україну злії, люде Присплять, лукаві, і в огні її окраденую, збудять…

«Мені однаково…» – твір-маніфест про прометеївську самопожертву в ім’я невмирущості української нації, щастя народу. У творі порушена ключова проблема для України – бути чи не бути їй самостійною незалежною державою.