X Пани Польські

Пройшло десять років. До піщан дійшла звістка, що генерал умер, а генеральша їде. з синами на село жити. Прикажчики збудували для панів новий палац, виселивши з того місця, яке вподобали, дві сім’ї. Селянські хати були розвалені, новий палац став кращим за піщанську церкву. І вперше піщани пішли на панщину: будували, мазали панські хороми. Новий прикажчик Потапович довго муштрував кріпаків, учив зустрічати “гаспажу”. А  ось – і сама приїхала… Збіглись люди подивитись на це диво. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом -сіллю. Та генеральша за дорогу дуже втомилась і не прийняла ні хліба, ні солі. Вона навіть не глянула у бік людей. Піщани тільки й побачили свою пані ззаду, – високу, суху, як в’ялену тараню. Діти, два хлопчики десяти і дванадцяти років, повискакували за матір’ю з ридвану і побігли до гурту наймолодших своїх кріпаків та стали скубти їх за волосся. Незабаром наказали розходитись. Пішли піщани по домівках, несучи в похилених головах сумні думки та передчуття. А на ранок наказала пані знести всі хати, які стояли насупроти панського палацу і загороджували вид з панських вікон. Щодень ідуть усе нові й нові накази, нові й нові вигадки, які камінець по камінчику вибивали з людської волі. Піщани довго не піддавались та не змогли подужати генеральської сили. І тоді стали тікати цілими сім’ями у вільні степи. А ті, що залишились, покірно працювали на панських нивах. Нагайка у вмілих панських руках швидко перетворила завзятих степовиків у покірних волів. Незабаром молодих паничів відвезли у науку, а з науки вернулась старша дочка Віра Семенівна. Наступного дня вранці-рано піщанин Кирило Очкур проводжав до двору, як до гробу, свою старшу дочку Ганну – вродливу, хорошу дівчину, яку брали покоївкою для молодої пані. На другий рік приїздить друга дочка, на третій – третя. Набрали в покої пани селян, які прислуговували і в горницях, і на кухні, і в конюшнях. Ту голодну юрбу треба чимось годувати. А дочок заміж віддавати, скрині придбати? Треба про все подумати. Заклекотав генеральський палац… Музика, танці кожного дня. У горницях гостей -ніде просунутись. Усіх треба нагодувати, напоїти. І працювали кріпаки, як ті воли, на панщині вже по чотири дні на тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця… , Відгуляла генеральша й два весілля: Піски зроду-віку не чули, не бачили такого дива. Палац аж ревів, аж стогнеш. Дві старші доньки вийшли заміж за панів, а ось менша прогнівила матір, бо полюбила «хохла» сотниченка Саєнка і побралася з ним без дозволу й благословення генеральші.

Залишилась пані сама на хазяйстві. Будинок великий – а нікого нема! Завела генеральша котів, ціле кошаче царство, бо треба ж біля когось погріти своє одиноке серце. Слугувала хвостатим мишодавам бездітна вдова Мокрина. Годує їх, вичісує, постіль стеле. Та одного разу не доглянула і придавила дверима кошеня. На другий день Мокрина на виду всього села мазала панські кухні, а на шиї в неї на червоній стьожці теліпалось здохле котятко. Найбільше не любила генеральша горничну Уляну – веселу, з щирим серцем, кмітливу дівчину. Що б не сталося – винувата Уляна. Одного разу ні за що наказала жорс-токо висікти її. Здалося несамовитій генеральші, що Уляна закохалась у камердинера Стьопку, якого пані сама жалувала. Били Уляну так, що насилу підвелась. А Стьопка не став дожидати своєї черги і втік. Перетривожилась генеральша, захворіла, а на третій день і померла. Доїхала-таки її дівка Уляна! Приїхав у село старший панич – тонкий, цибатий, з рижуватим, як у ведмедя, во-лоссям. Перш усього порозганяв котів, відпустив з двору майже всіх чоловіків. Дівчат чо-мусь залишив. Часто заходив у дівочу: говорить, жартує. Найбільше йому подобалась Уляна. Через півроку поїхав пан кудись далеко. Перед від’їздом попрощався з Уляною, подарував їй 50 карбованців, убрання, яке мала, та дозволив покинути палац. Оселилась Уляна у дядини. Через місяць вона вийшла за Петра Вареника, який був лакеєм у генеральші і нашивав їй нову шкуру, виконуючи наказ своєї біснуватої пані. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана. Через рік приїхали у Піски обидва паничі з молодими жінками, поділили між со-бою батьківщину і стали Дерти з кріпаків уже на дві сім’ї. Зубожіло село. Стали з’являтись злодії – новина в Пісках. Пан Василь Семенович злякався, що п’янюги й до нього залізуть, та й переселився в новий палац, який збудував у Красноярськім хуторі. Назвало навколишнє панство той хутір «Меккою», бо збирались туди пани з цілого повіту, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу. Не забув Василь Семенович Уляну, взяв її сина Івася до панича у горниці. Та й ледащо був Улянин син, а Чіпчин батько… Незабаром утік кудись. І у Василя Семеновича і у Степана Семеновича народилося на двох аж десяток до-чок. Літа ідуть, дівчата ростуть. У Василя Семеновича Доньки були схожі на плащува-тих циганок: з чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, самі чорні, як у сажу вимазані. Сидять у батька на шиї, як під шатррм. Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе паничів, давай на них накидати своїх плащуватих. Розкоренився рід панів Польських. Потомки «голопузої шляхти» усмоктали з молоком матері думку, що українські селяни годні тільки на те, щоб напихати їх голодні роти смачним і солодким. З половини двадцятих по шістдесяті роки був на Україні «золотий вік» панського панування. Верховодили у Гетьманському пани Польські, як у себе на царстві. Василь Семенович став предводителем, родичі – урядники; справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники… Прибрав Василь Семенович до своїх лап цілий повіт. І все кругом мовчало, слухало, терпіло, та все нижче ,нижче нагинало голову перед його владою.