2. Природа політичного лідерства.

Лідерство іманентне природі людини й існує у всіх спільнотах. З явищем лідерства стикається кожна людина вже з дитячого віку. В родині, у кожному шкільному класі існує свій лідер.

Лідер ( від англійського « leader» - ведучий ) – це член групи, за яким визнається право приймати відповідальні рішення в тій чи іншій ситуації; авторитетна особа, яка відіграє провідну роль в організації групи і регулює взаємини між її членами.

На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особистості, здатні не лише усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами суспільних груп, але й формувати систему їх політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртовувати своїх прихильників та повести їх за собою з метою забезпечення їх політичних та суспільних інтересів. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він трактується як особистість, здатна реалізувати інтереси групи за допомогою фактора влади, що дається йому цією спільнотою.

Політичний лідер – особа, що иає постійний пріоритетний вплив на певне політичне об’єднання або на все суспільство загалом завдяки своїй активній участі та ролі у політиці.

У політичному лідерстві виділяють два аспекти:

- формальний – пов’язаний з керівним місцем у суспільній ієрархії, високою керівною посадою з володінням владою, статусом ( Президент, монарх, прем’єр-міністр, спікер, тощо );

- неформальний - виражається в особистих якостях людини, здібностях до керівництва, прагненні до володарювання та визнанні за нею права на керівництво з боку організації, групи чи цілого суспільства загалом. Такий тип людей часто називають типом «альфа». Люди типу «альфа» наділені харизмом ( Божим даром) вважаються такими, які «народжені» для влади.

На думку польського вченого Єжи В’ятра, людьми, що боряться за владу керують різні мотиви серед яких наступні:

• егоцентричні – концентруються на особі яка діє, або на її прихильниках, близькому оточенні;

• соціоцентричні – спрямовані на інтереси групи людей: нації, класу, країни, всього людства.

Водночас, люди різняться своїм ставленням до влади, яке може бути:

• автономне – цінування влади самої пособі;

• інструментальне – тлумачення влади як засобу отримання певних благ для себе або інших людей чи груп.

На перетині мотивів та ставлення до влади виникають чотири психологічні типи лідера.

1. Влада як гра. Якщо у лідера домінують егоцентричні мотиви та автономне ставлення до влади то влада сприймається як гра, а політик при цьому – гравець. Політика розцінюється як ігрова діяльність, а влада залежить від визнання суспільством даного гравця ( М. Горбачов ).

2. Влада як панування над іншими. Такий тип виникає за умови переваги соціоцентричних мотивів та автономного ставлення до влади та виражається у нав’язуванні своєї волі іншим, цілому суспільству. Влада тут виступає засобом компенсації своїх вад, подолання комплексу неповноцінності. Переважно такий тип характерний для авторитарних лідерів ( Й. Сталін, Гітлер Б. Муссоліні, Ф. Кастро ).

3. Влада як джерело багатства, престижу, слави, особистої вигоди. Цей тип виникає на перетині егоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. Уданому випадку політик не прагне відстоювати та забезпечувати інтереси народу чи певної групи, а розцінює владу як засіб досягнення особистої кориті від політичної діяльності, як можливість розбагатіти, осягнути славу. Такий тип мотивацій в суспільній свідомості оцінюється негативно, а лідер трактується як такий що не відповідає моральному взірцю політика як слуги народу.

4. Влада як служіння суспільству. Такий тип існує на перетині соціоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. У суспільній свідомості він сприймається як найбільш ефективний та відповідний моральним принципам. Лідери даного типу користуються високим рівнем довіри з боку населення, оскільки ставлять перед собою мету задоволення потреб та інтересів народу. Така позиція здебільшого виникає у складних політичних ситуаціях, коли перед лідером постає питання вибору напряму суспільно-політичного розвитку, співвідношення мети та засобів її досягнення. ( В. Ющенко, Ф. Рузвельт ).

Складна природа політичного лідерства розкривається через різноманітні політологічні теорії лідерства. Назвемо основні з них:

• « теорія рис» ( автор Е.Богардус ) трактує феномен лідерства як суму видатних якостей людини – розум, енергія, організаційні здібності, компетентність, почуття гумору, тактичність, вміння привернути до себе увагу та взяти на себе відповідальність. Слабкою ланкою «теорії рис» є відсутність аналізу впиву соціальних факторів на професійне становлення лідера;

• «теорія лідера – виразника інтересів» - розглядає суть лідерства з точки зору дбайливого ставлення до потреб людей ( передусім виборців) та надання їм допомоги у задоволенні їхніх інтересів. При цьому залишається відкритим питання: чи завжди лідер мусить дотримуватись поглядів виборців, навіть у випадку, коли їх інтереси суперечать національним, чи в такому випадку приймати непопулярні для певної групи рішення, діючи самостійно, відповідно до ситуації ( при цьому до певної міри втрачаючи свій авторитет серед членів групи )?

• «теорія лідера – маріонетки» - пояснює лідерство як здатність лідера відображати інтереси своїх послідовників. Лідер - маріонетка здатен успішно орієнтуватись на інтереси своїх прибічників, які керують ним, дають йому силу і змушують приймати рішення ( автор У Берк);

• «ситуаційна теорія» - ( автор Ф. Фідлер ) – стверджує, що лідерство – це продукт ситуації, а лідер – це «пожежник», який вміє швидко відреагувати на ситуацію що склалась у зовнішньому середовищі та швидко знайти відповідне політичне рішення. У зовсім несприятливих, або навпаки у дуже сприятливих ситуаціях, більш ефективного результату досягне лідер, який орієнтується на завдання, а не на людей. І навпаки, у помірно сприятливій ситуації результативним буде діяльність лідера, який орієнтується на людей.