Типологія політичних партій

Ознаки	Різновиди
1. Місце в політичному спектрі	Ліві; Праві; Центристські.
2. Організаційна структура	Масові; Кадрові.
3. Стиль керівництва	Демократичні; Авторитарні.
4. Територіальна репрезентативність	Загальнонаціональні; Регіональні.
5. Місце у політичній системі	Нелегальні; Легальні: Правлячі; Опозиційні.
6. Ідеологічна орієнтація	Націоналістичні; Консервативні; Ліберальні; Соціал-демократичні; Комуністичні.
7. Методи діяльності	Помірковані; Радикальні.
8. Напрям політичного курсу	Революційні; Реформістські; Консервативні; Реакційні (контрреволюційні).
9. Соціальна база	Загальнонаціональні; Класові; Міжгрупові і міжкласові.
10. Підстава організації партії	Ідеологічні; Прагматичні (виборчі); Харизматично-вождистські.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст поняття „політична партія”.

2. Виділіть ознаки політичної партії.

3. Назвіть структурні елементи політичної партії.

4. Які функції виконують політичні партії у суспільному житті?

5. Як поділяються політичні партії за організаційним критерієм?

6. В чому полягають відмінності між правими і лівими політичними партіями?

Рекомендована літеретура

1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К.: МАУП, 2001. – 384 с.

2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч.посіб. 7-ме вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 415 с.

3. Політологія / За ред. О.Бабкіної. – К.: Видавничий центр „Академія”, 1998. – 368 с.

4. Політологія / За ред. М.Гетьманчука. – Львів: Вид-во НУ „ЛП”, 2005. – 360 с.

5. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 584 с.

6. Шляхтун П.П. Політологія. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

7. Холод В.В. Політологія: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і допов. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 480 с.

8. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с.

Додаткова література

1. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

2. Шведа Ю.Р. Політичні партії: Енциклопедичний словник. – Львів: Астролябія, 2005. – 488.

3. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч.посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с.

Розділ 11. Сутність і різновиди партійних систем.

1. Поняття та типологія партійних систем.

2. Зародження, розвиток та особливості партійної системи України.

1. Поняття та типологія партійних систем

Сучасна політологія розглядає партійні системи у двох площинах: 1) як сукупність іс6нуючих політичних партій; 2) як організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади.

У політичній теорії класичним вважається визначення «партійної системи», запропоноване М.Дюверже, згідно якого партійна система – це форми та умови співіснування партій у певній державі. Під терміном «партійна система» також розуміють: 1) право партій на формування власної системи правління; 2) сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому; 3) сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві; 4) сукупність політичних партій, що існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституалізації згідно з чинними законодавством. Отже, партійна система – це сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів.

Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій, але вплив на розробку державних курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії, що беруть реальну участь у боротьбі за владу, формуванні урядів, визначають тип партійної системи, що склалася у даній країні. В політичній науці пропонується різна типологія політичних систем. На думку Є.Вятра, важливим критерієм класифікації партійних систем є можливість або неможливість змінити одну правлячу партію або коаліцію іншою. На цій підставі партійні системи поділяються на альтернативні та неальтернативні. Останні встановлюються в країнах з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю реальної боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Неальтернативні партійні системи поділяються на: однопартійну, фіктивна партійну (обмежена багатопартійна), гегемоністську.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам (фашистському і комуністичному) і характеризується: 1) необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; 2) постанови центральних органів партії служать сурогатом законів, є обов’язковими для всього суспільства, а партійні вожді є першими особами в державі; 3) створення і діяльність інших партій забороняється. Однопартійна система у прямому розумінні цього слова - це така система, в якій неможливе навіть номінальне існування інших партій. Такий тип функціонував в 20-40 рр. у фашистській Італії, в 30-40 рр. в гітлерівській Німеччині, у 20-80 рр. в СРСР та деяких інших країнах соціалістичного табору (Китаї, В’єтнамі, Румунії). Сьогодні у частині цих країн відбувається процес ліквідації тоталітарної спадщини через утвердження системи роздрібненої багатопартійності, а також системи однопартійного домінування (Китай, В’єтнам, деякі країни Середньої Азії, Білорусь). Однопартійність зберігається на Кубі, у КНДР, у деяких країнах «третього світу» (Ірак, Лівія).

Фіктивна партійна система (обмежена багатопартійна) притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок військових переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А.Піночета, Бразилії, Уругваї, Парагваї та інших латиноамериканських країнах). Для неї характерні такі ознаки: 1) в країні існує декілька партій, які формально продовжують діяти, але сфера їх діяльності дуже обмежена; 2) більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу. Їм заборонено виступати в ролі опозиції та боротися за владу, вони втрачають свої основні функції, а державою керують позапартійні сили.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму. Натомість при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних маніпуляцій. Така система існувала у Мексиці, де протягом 1934-1997 рр. влада знаходилася в руках Інституційно-революційної партії. До гегемоністських відносилися і партійні системи тих країни Східної Європи (до 1989 р.), де формально існувало по кілька партій (Болгарія, НДР, Польща), але всі вони виконували роль сателітів комуністичної партії. У цих країнах збереглися елементи громадянського життя, але політичний механізм був дуже схожий до того, що функціонував в однопартійних системах. На сучасному етапі розвитку в цих країнах формуються альтернативні багатопартійні системи.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем: з домінуючою партією; двопартійні; двоблокові; поляризовані і атомізовані.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Така партійна система домінувала протягом другої половини ХХ ст. в Японії та пов’язана з правлінням там Ліберально-демократичної партії. Типовим прикладом є також Індія та Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах.

Однією з найбільш простих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві. Двопартійна система характеризується такими рисами: 1) демократичним політичним режимом; 2) наявністю впливової опозиційної партії, яка зазнала поразки під час виборів; 3) склад уряду формується з однієї партії, що отримала перемогу на виборах; 4) характеризується наявністю багатьох політичних партій, але лише дві з них здійснюють пріоритетний вплив на політичну систему країни. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна партії). Для таких партійних систем характерні вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше – двох) партій. Зазначена система передбачає формування уряду двома політичними силами. Прикладом може слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС/ВДП – блок СДПН / Партія зелених). Слід зазначити, що протягом 60-х – першої половини 90-х рр. ХХ ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала „третя”, відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів ( СДПН або ХДС/ХСС, блок яких вже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь.

В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздрібненості, яку італійський політолог Дж. Сарторі поділяє на поляризовану і атомізовану. На його думку, поляризована партійна система характеризується такими ознаками: 1) наявністю в країні багатьох політичних партій, що не мають абсолютної більшості і не утворюють стійких коаліцій; 2) гостротою ідеологічних розмежувань між ними; 3) присутністю серед політичних партій позасистемних; 4) формування уряду центристським партіями; 5) наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції; 6) демократичним політичним режимом. Прикладом країн з поляризованою системою у різні роки були Франція і Італія. Стабільність та ефективність системи поляризованого плюралізму пропорційно залежить від стабільності і міцності коаліції центристських сил.

Атомізована партійна система характеризується такими ознаками: 1) діє багато слабких, мало популярних серед виборців партій, що борються за своє виживання; 2) уряди формуються на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; 3) наявність серед політичних партій позасистемних.

З одного боку, система багатопартійної роздрібненості дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки уряд формується представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак – вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим „зв’язковим” між громадянським суспільством і державою.