2. Громадянське суспільство: сутність, функції та суб’єкти.
Обов’язковою умовою формування правової держави є становлення і розвиток системи суспільних інститутів, які ототожнюються із громадянським суспільством.
Концепція громадянського суспільства формувалася у XVII-XVIII ст. Її основні положення знайшли відображення у працях Т. Гоббса і Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, а згодом – І. Канта, Г.Гегеля, Т. Пейна, Дж. Медісона, А.де Токвіля, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Грамші, Ю. Габермаса, Дж. Кіна, Е.Арато.
Серед українських мислителів увагу проблемі формування громадянського суспільства в Україні приділяли М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Б. Кістяківський, В. Липинський, мислителі діаспори (Р.Шпорлюк, О. Мотиль, В. Ісаїв, Т. Кузьо) та сучасні українські науковці (І.Кресіна, В. Селіванов, А. Колодій, А. Карась, Г. Щедрова).
Громадянське суспільство – це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.
До структури громадянського суспільства входять його cуб’єкти та інститути.
Серед суб’єктів громадянського суспільства виділяються: 1) вільні та рівні індивіди, які об’єднуються на основі спільних інтересів; 2) добровільні асоціації, орієнтовані на вирішення певних громадських справ, які не може вирішити держава чи її органи; 3) вільна преса як засіб комунікації та самовиразу індивідів.
Суб’єкти громадянського суспільства формують його інститути, до яких відносять: 1) церкву, 2) приватні заклади освіти, 3) недержавні ЗМІ, 4) приватні корпорації і споживчі кооперативи, 5) добровільні громадські організації та об’єднання, серед яких особливе місце займають політичні партії.
Інститути громадянського суспільства функціонують у найрізноманітніших сферах суспільного життя. Серед них визначають:
1) економічну сферу, до якої входять приватні корпорації і споживчі кооперативи. Вони спираються на недержавну (індивідуальну і колективну) власність на засоби виробництва, свободу підприємницької, трудової і споживчої діяльності. Це є “фундамент” громадянського суспільства, наявність якого робить людину незалежною від держави.
2) соціальну сферу, представлену недержавними спільнотами (класовими, етнічними, демографічними (особливо сім’єю), професійними тощо).
3) політичну сферу, яку формують недержавні політичні інститути (політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації). Вони є основними засобами впливу громадянського суспільства на державу.
4) духовну сферу, – це окремі установи: школа, церква, культурно-мистецькі заклади.
Громадянське суспільство виконує ряд функцій:
соціалізації, яка орієнтує індивідів на “суспільно-корисні справи”;
поширення громадянської політичної культури, що сприяє зміцненню демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру;
формування механізму самоорганізації людей для виконання суспільних справ;
противаги владним структурам, недопущення узурпації влади.
До ознак громадянського суспільства відносять:
існування вільної особистості;
функціонування вільних ЗМІ та засобів масової комунікації, які впливають на формування громадської думки;
діяльність приватних підприємств;
мережу громадських організацій, захищених законом і незалежних від держави;
накопичення соціального капіталу (солідарності, довіри, співробітництва).
Важливо розглянути особливості взаємодії держави і громадянського суспільства. Держава і громадянське суспільство – це свого роду антиномія, яка дозволяє здійснити розподіл цілісного суспільного організму на дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сфери – політичну і соціальну. Для держави характерні тенденція до централізації, впорядкування суспільного життя, переважання вертикальних та ієрархічних зв’язків. Натомість для громадянського суспільства властиві тенденції до децентралізації і свободи особи та домінування горизонтальних, невладних зв’язків.
Таблиця 14.1.
Відмінності між державою і громадянським суспільством:
Громадянське суспільство |
Держава (політичне суспільство) |
Природні права |
Встановлені закони |
Пріоритетність економічних зв’язків, організованих на основі товарно-грошових відносин |
Пріоритетність політичних зв’язків, заснованих на основі владних відносин |
Приватне життя |
Публічне життя |
Сфера свободи волі |
Сфера обов’язку |
Загалом виділяють декілька моделей взаємовідносин громадянського суспільства і держави, які визначаються типом політичного режиму країни: демократичним, авторитарним або тоталітарним.
За демократичного політичного режиму у правовій державі громадянське суспільство виступає партнером держави. Воно здійснює вплив на державу через формування органів влади шляхом виборів, активною та самостійною діяльністю партій, ЗМІ та громадських організацій. Вони захищені законом від державного втручання у внутрішню сферу їх функціонування.
Розвинене громадянське суспільство можливе лише у державі, яка реагує на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяє його розвитку, запобігає виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що, своєю чергою, сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадянським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчудження і політичного безсилля народу. Саме це продемонстрував досвід тоталітарних режимів XX ст., зокрема і в колишньому СРСР. Водночас, розвинені держави заходу демонструють перевагу громадянського суспільства над державою, хоча повинен зберігатись баланс у правах і можливостях держави та громадянського суспільства, їх рівність.
За умов авторитарного політичного режиму держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав’язує йому свою ідеологію. Як наслідок, зберігається автономія особи і суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки. Домінує одна політична партія. Проте громадянське суспільство істотно не впливає на процеси прийняття політико-правових рішень, формування органів державної влади тощо.
За тоталітарного політичного режиму громадянське суспільство взагалі відсутнє. За таких умов суспільство не здійснює політичного впливу на державну організацію. Це пояснюється необмеженим державним контролем над суспільним і приватним життям, коли держава стає власником всіх засобів виробництва, підпорядковує наявні громадські організації.
В умовах панування тоталітарного режиму не держава існує для людей, а люди для держави. Людина в тоталітарній державі перетворюється на “абсолютного громадянина”, а згодом – у підданого, безсилого і безпорадного перед апаратом насильства і примусу. Народ стає “масою” і набуває ознак “натовпу”. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі громадські організації створювались під егідою державно-партійного апарату та повністю йому підпорядковані. Вони виконували функцію своєрідного засобу контролю над діяльністю більш-менш орієнтованих на суспільно-політичні справи, активних громадян.
Після проголошення незалежності України відновився процес формування громадянського суспільства. Чинниками його формування в Україні є: 1) вільні та альтернативні політичні вибори, 2) незалежні (насамперед від органів влади) засоби масової інформації, 3) розвиток місцевого самоврядування, 4) політичні партії, здатні представляти групові інтереси.
Однак, виділяють окремі негативні тенденції в формуванні українського громадянського суспільства.
По-перше, в Україні органи влади різного рівня діють неефективно. Численні міністерства, відомства, державні комітети, підкомітети, комісії, тощо демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, наслідком чого був динамічний процес відчудження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів та соціологів, серед постсоціалістичних європейських держав Україна залишається в числі “лідерів” за рівнем недовіри населення до владних структур. Що свідчить про неефективність функціонування владної піраміди громадянського суспільства.
По-друге, в Україні на сьогодні політичні партії не достатньо сприяють належному встановленню каналів звязку між державою і громадянами. Чимало партій, особливо під час виборчих кампаній, намагаються показати себе представниками інтересів усього народу, а не певних соціальних груп, що є недалекоглядним популістським кроком. Свідченням цього є досвід Народного руху України та Української республіканської партії, інших націонал-демократичних сил. На початку 90-х рр. вони позиціонували себе захисниками інтересів “всього народу”, а не окремих верств суспільства. В результаті, зараз ці партії є на узбіччі політичного життя. Отже, характерна для розвиненого громадянського суспільства система представництва інтересів різних груп населення у вигляді об’єднань громадян, в Україні не працює.
По-третє, особливостю соціальної структури сучасної України є відсутність вагомого прошарку середнього класу. Це провокує зубожіння численних верств населення, поляризацію багатства і бідності. Понад 65% населення України є бідними й існують в умовах крайньої невизначеності та непевності. Через несформованість середнього класу, розшарування суспільства частина населення поступово розчаровується в демократичних цінностях, впевнене у неможливості громадян впливати на функціонування органів державної влади. Відповідно, така важлива передумова становлення громадянського суспільства як високий рівень добробуту населення в Україні не реалізується.
Формування громадянського суспільства в Україні як стратегічна мета розвитку держави буде досягнута завдяки розвитку національної духовної культури на основі принципів ідейного й політичного плюралізму, національних і світових культурних надбань, а також через усунення негативних ментально-психологічні нашарувань у свідомості українського населення, зумовлених тоталітарною суспільно-політичною практикою, через вміле поєднання елементів загально-цивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури.
Таблиця 14.2.
-
Принципи правової держави
верховенство права
підзаконність державної влади
охорона державою природних прав людини та громадянських свобод
визнання державою пріоритетності прав та інтересів особи
рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом
дотримання “правил гри” суб’єктами політичного процесу
взаємна відповідальність держави і особи
поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову
незалежність судів та суддів від органів державного управління
наявність ефективної системи захисту прав людини
наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів
Схема 14.1.
Функції громадянського суспільства
Схема 14.2.
Суб’єкти громадянського суспільства
Схема 14.3.
Ознаки громадянського суспільства
Схема 14.4.
Інститути громадянського суспільства
