2. Українська політична думка XVI – початку XVII ст.

Подальший розвиток феодальних відносин та перехід українських земель під владу Литви та Польщі зумовив особливості політичних процесів у цей період. На рубежі між середньовіччям та новими часами відбувалося посилення ролі окремих станів, з’являлися нові державні інститути, загострювались соціальні та релігійні протиріччя у суспільстві. Масове покатоличення і ополячення усіх прошарків українських феодалів призвело до загрози втрати провідної політичної верстви українського народу, що, своєю чергою, актуалізувало питання самоідентифікації. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-католицька церква. Помітний вплив на зміст політичної думки мало проникнення із Заходу в Україну ідей, сформованих культурою Відродження й рухом Реформації та контрреформації.

Серед політичних мислителів того часу слід відзначити насамперед українсько-польського письменника-гуманіста Станіслава Оріховського-Роксолана (1516-1566 рр.). Умовно його творчість можна поділити на два етапи: перший – приблизно до кінця 40-х рр. і другий – до кінця життя. На першому етапі творчості помітний вплив ідей Відродження та Реформації, на другому – зайняв процерковні позиції. Найбільший інтерес для політичної теорії становлять, зокрема, два його твори: «Політика королівства польського на взірець арістотелівських політик» (1556 р.) та «Польські діалоги політичні» (1563 р.). У них подав своє бачення суті держави, її форми правління та устрою та різних проблем політичної влади.

С. Оріховський розробив низку порад королю щодо управління державою, вказуючи, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права. Вперше у Східній Європі розробив т.зв. піраміду влади і чітко зайняв позиції (на відміну від своїх поглядів у молоді роки) підпорядкування світської влади духовній.

Постать С. Оріховського також важлива з огляду на її роль у формуванні самосвідомості українців як окремого народу. С. Оріховський чітко виокремлює «русинів»-українців серед інших слов`ян. Про королівство Польське С. Оріховський писав, що «складається з Поляків, Литви, Русі і Прусів», відтак це скоріше федерація народів ніж суто польська держава. Саме С. Оріховському належить формулювання принципу інкорпорації етніч­них меншин, зокрема українців, у систему Речі Посполитої «gentus rus, nation polonus», тобто зберігаючи власну історико-культурну спадщину, представник етнічної «меншини» може прилучатися до здобутків «високої» культури панівної етнічної групи.

Варто відзначити, що С. Оріховський, сам будучи католицьким священиком, запропонував (чи не вперше) укласти рівноправний союз між католицькою і православною церквами з метою забезпечення єдності держави і рівноправності її громадян. Однак, католицьке духовенство, відчуваючи за собою підтримку держави і католицьких королів, цю ідею відкинуло, запропонувавши ідею унії під зверхністю римського папи із збереженням за православними їх традиційної релігійної обрядовості. Так, у 1577 р. польський єзуїт Петро Скарга (1536-1612 рр.) написав книжку «Про єдність церков», у якій засуджувалась православна віра, доводилась потреба унії Української церкви з Римом, розглядались культурні та матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об’єднання. Скарга критикував втручання мирян у справи православної церкви; використання при богослужінні незрозумілої народу мови; практику шлюбів священників православної церкви та ін.

Після Брестської церковної унії 1596 р. спалахнула полеміка між її прихильниками та противниками. У відповідь на новий твір П. Скарги «Синод брестський» (1597 р.), який доводив правомірність створення греко-католицької церкви, з’явились праці православних ідеологів Мелетія Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Іова Борецького, Захарія Копистенського та ін. У книзі «Апокрисис» (1597 р.) Х. Філалет звинуватив римського папу у спробі поширення католицизму на українських і білоруських землях збройними силами польської шляхти. Опираючись на ідеї суспільного договору та природних прав, Х. Філалет обгрунтовував наявність у всіх підданих Речі Посполитої свободи віросповідання та свободи сумління. Монарх, для забезпечення власного спокою і процвітання держави, повинен шанувати права і свободи своїх підданих. Крім того, не лише піддані присягають королю, але й він, при вступі на престол, присягає народу, державі та її громадянам. Взаємна присяга є своєрідним договором між королем. Тобто між державою та її громадянами, незалежно від їхньої конфесійної приналежності. Таким чином вибір віри є справою особистого сумління кожної людини в державі, а рівність громадян в правах зумовлюється рівністю їх обов’язків.

З іншої позиції атакував унію чернець Афонського монастиря Іван Вишенський (бл. 1545 – 1620 рр.). В усіх творах, а особливо в «Посланіі к от православной віри утікшим єпіскопам» (1598 р.), адресованому вищому духовенству, що прийняло унію, полеміст закидає священнослужителям надмірну любов до мирського життя, жадібність, прагнення до особистого збагачення, викриває їх як злочинців. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від християнських постулатів життя православних єпископів, римо-католицького та уніатського духовенства і злиденне існування пастви. Він вважав, що праця кріпаків є джерелом багатства панів, виступав проти визиску селян феодалами та духовенством. В одному з програмних творів І. Вишенського «Обличение диавола-миродержца» (1599-1600 рр.) з'ясовується суспільно-етичний ідеал мислителя. Ним є cуспільство рівності та братерства, побудоване на засадах раннього християнства у якому церква буде без ієрархії служителів.