3. Типологія та функції політичного лідера.

Окрему увагу варто приділити питанню типологізації політичного лідера. В основі класифікації політичних лідерів, запропонованої різними вченими, лежать різні критерії, зокрема: особливості поведінки, міра впливу на суспільство чи групу, спосіб легітимації діяльності, методи діяльності, тощо. Наведемо найбільш розповсюджені в політичній науці типології:

1. За критерієм способу набуття та легітимації влади ( М. Вебер ):

- традиційний ( вожді племен, монархи ) авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;

- раціонально–легальний, до якого відносять лідерів, які приходять до влади загально визнаним у суспільстві шляхом, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату та в процесі якої вони довели свою здатність до управління;

- харизматичний, що ґрунтується на вірі в те, що лідер наділений особливими надприродними здібностями, покликаний до влади вищими силами. Оптимальний варіант для появи такого типу лідера – наявність глибокої суспільно-політичної кризи.

2. За критерієм стилю керівництва:

• автократичний;

• диктаторський;

• демократичний;

• плутократичний.

3. За мірою впливу на суспільство:

• реальні;

• менеджери.

4. За іміджем і рольовим призначенням:

• прапороносець;

• слуга;

• торговець;

• пожежник;

• актор.

5. За ставленням до політичної системи:

• функціональний;

• дисфункціональний;

• конформістський;

• нонконформістський.

6. За масштабами лідерства:

• загальнонаціональний;

• регіональний;

• певного класу, соціальної верстви, групи.

7. За способом утвердження лідерства:

• формальні;

• неформальні.

Лідери усіх типів, виходячи з завдань, які ставить перед ним суспільство повинні виконувати набір функцій, серед яких наступні:

• діагностична, що передбачає всебічний аналіз політичного середовища, виявлення у ньому можливих відхилень від своєї позиції або плану дій;

• директивна - полягає у визначенні напряму дій в інтересах групи, яка долатиме проблемну ситуацію;

• мобілізуюча, спрямована на забезпечення підтримки групи плану дій та бачення ситуації лідером;

• забезпечення зворотного зв’язку між владою та масами, що сприяє орієнтації громадян на активну участь у політичному процесі, дотриманню суверенітету особистості та призводить до високого ступеню легітимації влади та стабілізації суспільної системи загалом;

• соціального арбітражу та патронажу, які проявляються у захисті населення від посягання на його природні права, підтримуванні порядку та законності, недопущенні заборонених законодавством форм політичної активності громадян.

В умовах демократичного політичного устрою держави, громадяни виявляють значний рівень довіри та обирають тих політичних лідерів, які відзначаються компетентністю, вмінням відстоювати інтереси своїх виборців та ефективно здійснювати управління.

4. Механізми політичного лідерства.

Важливою проблемою теми є аналіз механізмів політичного лідерства, який у кожній політичній системі має свою специфіку.

Механізм політичного лідерства – система традиційних або законодавчо оформлених правил, що регулюють процеси висунення «перших осіб» у структури влади і здійснення ними своїх повноважень, яка включає систему рекрутування політичних лідерів, форми політичної кар’єри, місце і функції лідера у політичній системі.

В сучасній політології відомі дві системи добору політичних лідерів, які існують в умовах різних політичних режимів і мають свої особливості. Охарактеризуємо кожну з них.

Антрепренерська система – діє у демократичних країнах і характеризується наступними ознаками:

• відкритість і можливість для широкого кола представників з різних соціальних верств та суспільних груп претендувати на лідерство;

• необхідність створення іміджу претендента, наявність особистих якостей, індивідуальної активності, уміння домогтися підтримки більшості населення;

• широке коло електорату до якого водять усі виборці країни;

• відсутність або невелика кількість інституційних фільтрів ( формальних вимог до претендента );

• високий ступінь конкуренції, відкрите суперництво, яке доволі часто набирає гострих форм.

При такій системі лідером завжди стає видатна особа незалежно від її послужного списку чи стажу. Прикладом може служити Р. Рейган, який будучи актором і розпочавши професійну політичну діяльність лише у 55-річному віці, завдяки своїм особистим якостям та підтримці виборців став президентом США.

Ця система добре пристосована до сучасного динамічного суспільно-політичного розвитку, передбачає механізми інституційного контролю і забезпечує постійне оновлення політичних лідерів та високий ступінь результативності їх діяльності.

Система гільдій ( організаційно-консервативна система ) рекрутування політичних лідерів – існує у недемократичних політичних системах ( інколи зустрічається у демократичних країнах ( Японія ) при формуванні кадрового складу корпорацій ). Для неї характерні наступні ознаки:

• закритий характер, неможливість стати лідером «випадковій» особі, навіть якщо вона володіє лідерськими здібностями;

• відбір претендентів на лідерські посади з низів владної еліти;

• повільний поступовий шлях догори, проходження всіх нижчих щаблів владної піраміди;

• наявність багатьох інституційних фільтрів ( освіта, партійність);

• відданість системі, ідеології, вождю;

• вузьке коло селекторату ( сукупність людей з-поміж яких висувають політичних лідерів - політбюро, партійне керівництво ) відсутність необхідності підтримки широкими масами;

• відтворення вже існуючого типу лідерства.

Типовим варіантом існування системи гільдій є номенклатурна система добору політичних лідерів, яка існувала в тоталітарному СРСР, Відсутність конкуренції та можливості приливу нових лідерів призвели до деградації політичної радянської еліти і перетворення її на вузьку, закриту привілейовану касту. Незважаючи на всі недоліки системи гільдій та її непридатність в умовах демократії, вона все ж має певні сильні сторони, серед яких врівноваженість рішень, відсутність внутрішніх конфліктів.

В умовах переходу до демократії у країнах колишньої соціалістичної системи, зокрема, Україні, політичне лідерство та політичні еліти формуються на засадах вільної конкуренції та переваги особистих якостей претендентів, їх здатності до політичного керівництва.

Таблиця 6.1.

Сучасні теорії еліт

Автор теорії	Основні положення теорії
Г. Моска	Суспільством керує еліта, яка регулює політичне і економічне життя, володіє ресурсами та атрибутами влади, які високо цінуються в суспільстві.
В. Парето	Усе суспільство поділяється на тих, хто керує – еліту до якої входять люди, які досягнули найбільших висот у сфері своєї діяльності і тих ким керують. Поділяв еліти на «левів» і «лисів».
М. Вебер	Еліти творять люди, наділені харизмою.
Р. Міхельс	Еліта – меншість, якій через неможливість прямого контролю над нею більшість змушена підкорюватись.
В. Липинський	Еліта – «національна аристократія», носій національної ідеї, втілення якої вимагає від еліти матеріальною силою та моральним авторитетом.
Д. Донцов	Еліта – каста «кращих людей», які є виходцями з різних суспільних верств на підставі суворого добору, готових на жертву заради втілення ідеї.

Таблиця 6.2 .

Типологія мотиваційних основ боротьби політичного лідераза владу

Ставлення до влади	Мотиви боротьби за владу
	Егоцентричні	Соціоцентричні
Автономне	Влада як гра	Влада як панування над іншими
Інструментальне	Влада, як джерело багатства, престижу, особистих вигод	Влада як служіння суспільству

Схема 6.1.