3. Типологія політичних партій.

Політичні партії є відмінними за своєю соціальною основою, організаційною побудовою, характером членства, ідеологією, місцем у системі влади, цілями, методами й засобами діяльності тощо. Це дає підставу для нас говорити про типологію політичних партій, що є одним із найважливіших питань політології. Вона допомагає розкрити сутність і структуру партії, визначити їхнє місце в політичній системі суспільства. Однак, необхідно наголосити, що типи партій є певним спрощенням і жодна партія не відповідає цілком прийнятній класифікації – тому типу, до якого її віднесли дослідники.

Класифікація партій може здійснюватись насамперед за їх організаційною структурою, відповідно до якої сучасні партії поділяються на: кадрові і масові. Кадрові партії: 1) об’єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків; 2) спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур; 3) є децентралізованими об’єднаннями, які, як правило, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії. Такими є, наприклад, консервативні і ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США. Масові партії: 1) орієнтуються на залучення до своїх лав як найбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності; 2) характеризуються фіксованим членством; 3) є розгалуженою організаційною структурою із порівняно значною кількістю членів, між якими встановлюється тісний постійний зв’язок; 4) цим партіям притаманна більш-менш чітка ідеологічна орієнтація. До них належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій. Кадрові і масові партії чітко відрізняються за кількісними показниками.

За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні та легальні. Нелегальні – це партії, яким було відмовлено у реєстрації або вони самі від неї відмовились через невизнання існуючого державного ладу. Легальні партії поділяються на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах. Останні поділяються ще на декілька підтипів. Правлячі – це такі партії, що самостійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу. Опозиційні партії – це ті, які не є правлячими в даний момент і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими партіями політичного курсу. Неподільно пануючі в політичній системі, як це буває за тоталітарних і авторитарних режимів (наприклад, комуністична партія в СРСР).

Відповідно до того, що послужило безпосередньою підставою для виникнення партії (ідея, приваблива постать лідера, необхідність організувати вибори) розрізняють ідеологічні партії; прагматичні або виборчі партії; харизматично-вождистські партії. Ідеологічними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, консервативні, фашистські, християнські тощо. Прагматичні – це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його підтримки. Ці партії мають також певну ідеологічну спрямованість, але вони визначаються не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.

За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються на загальнонаціональні та регіональні. Необхідно зазначити, що законодавство деяких країн забороняє реєстрацію регіональних партій (наприклад, України). Регіональні партії діють в регіональному маштабі і відображають інтереси населення певного адміністративно-територіального утворення, автономії чи суб’єкта федерації. В діяльності таких партій часто проявляються сепаратистські і націоналістичні тенденції.

За стилем керівництва партії поділяються на демократичні і авторитарні. Демократичні партії – це такі, в яких керівництво обирається і контролюється партійними масами. Демократичною вважається партія, яка: дозволяє своїм членам вільно висловлювати свої погляди; сприяє членству жінок; підтримує залучення до роботи всіх членів; терпимо відноситься до різних ідей; дотримується узгоджених правил та процедур прийняття рішень; робить лідерів підзвітним членам партії та її прихильникам. Авторитарною є партія, за якої керівництво є незалежним від партійних мас і засноване на принципах вождизму. Прикладом цього є фашистські партії.

За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні, консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні. Для політичних партій характерний різний рівень заідеологізованості. Так, високий рівень властивий тоталітарним партіям, а нижчий – демократичним.

За відношенням програм і політичних курсів до статусу –кво і напрямку суспільного прогресу партії поділяються на: революційні, реформістські, консервативні, реакційні (контрреволюційні). Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад і прагнуть замінити його іншим. Реформістські партії виступають за поступові, еволюційні зміни, запровадження їх шляхом реформ. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад, допускаючи лише найнеобхідніші зміни. Під реакційними партіями розуміються такі, які борються за відновлення попереднього суспільно-політичного устрою.

За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані, радикальні та екстремістські.

Найвідомішою серед широкої громадськості є класифікація партій за критерієм місця у політичному спектрі. Виділяють партії: ліві, праві, центристські, лівоцентристські та правоцентристські, крайні ліві та крайні праві.

До центристів зараховують ті політичні партії, рухи та об’єднання, які: 1) підтримують існуючий порядок (або обраний напрям змін у перехідних суспільствах); 2) виступають за поступові, помірковані зміни на основі консенсусу; 3) толерантно ставляться до своїх ідейних та політичних супротивників, здатні на угоди та компроміси. Лівоцентристи більш схильні до інноваційної діяльності (у західних країнах це ліві ліберали та права частина соціал-демократів), а до охоронної, стабілізуючої – право-центристи (політичні сили консервативної орієнтації). Партії і рухи, що пропонують радикальні суспільні зміни в напрямі розширення демократії, політичної і соціальної рівності, прийнято називати лівими (від ліво-ліберальних до соціалістичних і комуністичних). Ті політичні сили, що стоять на позиціях елітарності, охорони традиційних цінностей і стосунків, включно з відносинами нерівності (соціальної, національної, расової), вважають правими.

Як серед лівих, так і серед правих політичних сил виділяють найрадикальніші групи й об’єднання, яких називають крайніми, або екстремістами. Вважається, що крайні ліві позиції займають комуністи, особливо ті з них, які дотримуються концепції „диктатури пролетаріату” або схвалюють терор та інші збройні методи боротьби; крайні праві – непримиренні (фашистські та інші) угрупування, що поділяють ідеї національної або расової винятковості та готові заради її впровадження на будь-які, у тому числі й збройні методи захоплення влади. Як крайні праві, так і крайні ліві угрупування негативно сприймають демократію і прагнуть встановити авторитарний чи тоталітарний режим, що, на їхню думку, є синонімом сильної влади і порядку.

Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями слід шукати у ставленні до соціальних проблем. Ліві вважають, що розв’язання соціальних проблем це прерогатива і функція держави (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей.

Ліві наполягають на розширенні державного сектора в економіці, в той час як праві надають перевагу потужному приватному сектору. Одночасно, ліві не заперечують необхідності існування малого і середнього підприємництва, а праві – необхідності контролю держави над енергетикою, „атомом”, виробництвом „важкої” зброї.

Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у підходах до системи оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає значних коштів, що призводить до зростання податку на прибуток, в той час як праві залишають особі більшу частину заробленого нею, даючи можливість кожному вирішувати свої соціальні проблеми власноруч. Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити податкову систему більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня прибутків – збільшення податкового відсотку.

Слід також звернути увагу на те, що праві значно більшу увагу приділяють відновленню та розвитку національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації). Звичайно, що такі характеристики є відносними. Основні цінності та орієнтації лівих і правих в останні десятиліття часто перетинаються. Наприклад, у 80-ті рр. соціал-демократичні партії запозичили у лібералів орієнтацію на приватну власність і ринкове регулювання економіки. Натомість ліберали і консерватори, наслідуючи соціал-демократів, стали приділяти значну увагу проблемам соціального забезпечення, боротьбі з безробіттям тощо.

Для країн з розвинутою плюралістичною демократією характерні політичні партії всього спектру, але і чисельність і вплив кожної з них різні. Це залежить від багатьох факторів: ступеня розвитку країни; гостроти назрілих політичних та соціально-економічних проблем; історичних традицій; політичної культури населення тощо. Вважається, що стабільна ситуація в країні сприяє встановленню широкого центру, до якого входять консервативно та ліберально орієнтовані політичні сили. Натомість крайніх позицій притримується лише незначна частина населення.

Типології політичних партій є надзвичайно важливим напрямком у сучасній політології, оскільки вона дозволяє відійти від попередніх примітивних спроб класифікації політичних партій за моральними і кількісними критеріями й сприяє можливостям орієнтації у широкому розмаїтті партійних структур, які різняться побудовою, функціями і особливостями діяльності.

Таблиця 10.1.

Соціально-політичний устрій та політичне призначення, функції партії.

Критерії відмінностей партій, зумовлені соціально-політичним устроєм	Тип соціально-політичного устрою
	плюралістичний, демократичний	моністичний, тоталітарний
Політичне призначення Функції як опосередковуючі ланки між державою і суспільством Статус у політичний системі Міра включення до державної структури Форми боротьби за статус правлячої Роль у формуванні державного апарату Партизація державного апарату Значення особистого членства в партії для соціального статусу, кар’єри та життєвого успіху Становище громадських організацій	Засіб демократичного володарювання в інтересах якоїсь соціальної групи Агрегування, узгодження, виведення на політичний рівень реальних часткових інтересів Правляча ( утому числі й позасистемна), опозиційна Тільки парламентська фракція Політичне змагання, конкуренція Несуттєва Відсутня Майже жодного Автономні, незалежні щодо партій	Засіб диктаторського володарювання в інтересах якоїсь соціальної групи Підпорядкування політичним інтересам правлячої групи інтересів усього суспільства Авангардна Уся партія, її організаційні структури Політичне та фізичне усунення опозиції Вирішальна Тотальна Вирішальне Цілковито підпорядковані партії

Схема 10.1.

Таблиця 10.2.

Функції політичних партій

Виявлення та представництво групових інтересів

Боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні

Розробка ідеології як бази для формування політичних курсів

Політична соціалізація та політичне рекрутування

Участь у формуванні владних структур

Добір і підготовка кадрів для державних структур

Соціальна інтеграція

Підготовка та проведення виборчих кампаній

Формування громадської думки

Участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави

Схема 10.2.

Спектр політичних партій

1 . Крайньо праві.

2. Праві.

3. Правоцентристи.

4. Центристи.

5. Лівоцентристи.

6. Ліві.

7. Крайньо ліві.

Таблиця 10.3.

Відмінності лівого та правого політичних спектрів

Ліві	Праві
1. Перевага в економіці держави державного сектора.	1. Перевага в економіці держави приватного сектора.
2. Визначення за державою функції вирішення соціальних проблем (освіта, медичне забезпечення, проблеми безробіття, пенсій, стипендій і т.д.)	2. Обмеженість соціальних програм держави.
3. Встановлення високого та диференційованого податку на прибуток	3. Низький податок на прибуток.
4. Ігнорування національних традицій, інтернаціоналізм.	4. Увага до національних проблем, сприяння відновленню та розвитку національних традицій.

Таблиця 10.3.